Вадим Скуратівський: Український чиновник – це мерзотник

Початок травня традиційно в Україні проходить під знаком ідеологічного протистояння навколо дати 9 травня, УПА й червоних прапорів. Закон про обов'язкове вивішування радянських стягів 2011 року тільки роздмухав пристрасті навколо цієї ідеологічної теми.

Цього ж року напередодні Дня перемоги розіграли ще один ідеологічний сценарій - війну пам'ятників. Одні руйнують пам'ятники Леніну, інші героям УПА. При чому, що в Харкові знищення пам'ятних знаків УПА відбулося за потурання влади, а сам керівник міста ще й дав гроші на пам'ятник Володимиру Іллічу.

Вадим Скуратівський – український історик, мистецтвознавець та філолог. Професор університету кіно, театру і телебачення імені Карпенка-Карого. Входить до ініціативної групи «Першого грудня», що була створена відомими громадськими діячами до 20 річниці референдуму щодо незалежності України. З ним «Главком» поспілкувався про ідеологічні війни 9 травня й гуманітарні стосунки України з сусідами.

Вадиме Леонтійовичу, сьогодні все частіше чути про знищення пам’ятників Леніну або пам’ятників воякам УПА, суперечки навколо Дня перемоги (свято чи це чи скорботна дата). Як ви сприймаєте цю кампанію й чи може це бути спровокована і цілеспрямована політика влади?

Це все велика дурість з обох боків. Про цілеспрямовану політику в цій країні не доводиться говорити. Адже це вимагає спрямованого високоорганізованого інтелекту, а його немає ні на горі, ні в низу. Доки на горі й внизу не зрозуміють, чим був травень 1945 року й все 20-те століття, то весь цей безлад буде відтворюватись без кінця і в майбутньому.

Приходять покоління, які вже не бачили ту епоху, і разом з тим вони вже нічого не знають про ту епоху – ані з ліва, центру чи права. Дуже важливо зрозуміти, чим було двадцяте століття. Передусім, це доба кількох надзвичайно впливових тоталітарних революцій й намагання людства звільнитися від тоталітаризмів та їх спадщини. Але це вимагає іншої системи освіти, засобів масової комунікації, іншого способу виховання, починаючи від дитячого садка й закінчуючи університетськими закладами.

Ви кажете про виховання й усвідомлення тоталітарної спадщини. Найсвіжіші приклади з того ж Харкова. Величезне місто, великий науковий потенціал, багато молоді й вишів – а керівники – Добкін і Кернес виспівують радянські часи, дають гроші на Леніна й руйнують пам’ятники УПА, проводять масштабні паради, от як учора…

Перепрошую, не вішайте мені на вуха цей самий великий «потенціал». Йдеться про те, що люди, які отримували радянські дипломи, це люди, як сказав герой радянського фільму: «Научили, как крутятся маховики». Нічого іншого цим людям не пояснили. Події 1991 року минулого століття цих людей застали зненацька. Зрештою, вони не зробили над собою якихось розумових зусиль, щоб зрозуміти події двадцятого століття.

От відзначали ми роковини трагедії Чорнобиля. Для її усвідомлення треба розуміти, що це ж не просто техногенна катастрофа, а крах системи, яка виникла тут не стільки в 1917 році, а й розвивалася впродовж кількох століть. Коли країною керували адміністративні еліти і чиновники. Як вони керували – читайте нашого великого земляка Гоголя, який всьому людству подав страшні образи страшних нелюдей, які керували на цих землях. Рано чи пізно це мало скінчитися катастрофою у всіх напрямках. На превеликий жаль, це сталося в сфері найбільш передової технології – ядерній.

Все таки приклад Харкова показує, що…

Та про що там говорити? Про закінчену тупість харківського мера? З усією певністю кажу, що в Харкові живуть люди, які не знають про своє минуле. Найтрагічніше, що нічого не хочуть знати. Доки люди такого типу будуть сидіти в керівництві в Харкові, в Києві й інших містах, нічого доброго в Україні не буде.

Кернес, Добкін – це похідне від мислення людей, що живуть в Харкові, чи вони самі формують свідомість містян?

Я думаю, що тут йдеться про колективний продукт й колективне зусилля певної території. Ми дуже залежимо від того, що називається колективною міфологією. Така міфологія склалася в Харкові, починаючи ще з романівських часів. Знаєте, що там тоді робилося – був там жіночий пляж на початку 1910-х років. І раптом градоначальник Харкова на коні у мундирі скаче повз тих роздягнутий жінок, які лежать на пляжі. Вони при появі цього самого ідіота починають несамовито верещати.

Потім перша світова війна – перший сеанс отупіння двадцятого століття. Потім експерименти, які почалися в Україні з грудня 1917 року в Харкові у зв’язку з самозваним українським урядом більшовиків. Далі пішли 20-30 роки – система воювала з усіма інтелектуалами Харкова – лівими, правими й поміркованими. Спочатку знищили лібералів, потім взялися за націонал-комуністів, а далі знищували всіх, кого можна було знищити по дорозі.

Далі були трагедії Харкова 1941-1945 років. Це не збільшило там інтелект. Все скінчилося дурістю, з якою ми зараз маємо справу. Тут же йдеться не про ідеологію, а про наше неймовірне невігластво. Від усіх нас приховували нашу історію впродовж століть. Особливо цим займалися після Другої світової війни. Харківське начальство й не мала частина тамтешнього громадянства – це похідне від цього невігластва.

Як його подолати, бо поки йдуть зворотні процеси?

Бачу вихід – років через 30-50, коли збільшиться в масовій свідомості кількість об’єктивної інформації стосовно нашого минулого, не буде того, що ми зараз бачимо. Перепрошую, є така старовинна солдатська пісенька: «Не для меня цветут сады». Поки що ця дурість буде. Цей світ ще не самоідентифікувався. Знаєте, покійний Кушнарьов готував себе на роль першого секретаря компартії України. А потім вони хутко пішли в бік іншої соціальної поведінки, яку можна назвати неокапіталізмом. Водночас, якоїсь ідеології навколо цих зусиль не було. Ось і є ситуація - ультрабуржуазний мер Кернес, але йому подавай пам’ятник Леніну. Як же ти збираєшся творити нову формацію й той самий незграбний пам’ятник. Нічим окрім скандалу це не скінчиться. Коли все це покоління закінчиться, ми поговоримо про якісь суттєві зміни в Харкові, Донецьку, Києві, Одесі і тому ж Львові.

З 1992 року по 25 квітня цього року в Харкові стояв камінь з пам’ятною дошкою воякам УПА. Що значить цей період в 20 років й чому він тепер ось закінчився?

Коли в 1992 році поставили цей пам’ятник, то для Харкова то була абсолютна екзотика. Там нічого про те саме УПА не знали, тому про всяк випадок, не чіпали. Тепер, коли почалися ультрареакційні сюжети, пов’язані з поновленням сталінського культу, цей пам’ятник там вже стояти не міг.

Рано чи пізно він мали знайтися шизофреніки, параноїки й просто дегенерати, які знищать той пам’ятник. Треба було пояснити цій країні, з якого світу все це взялося. Пояснювати терпляче, послідовно з 90-років, а не показувати дурний американський серіал «Династія», як це робив канал «1+1» добродія Роднянського.

Треба було об’єктивно розповідати, що таке була Україна до і після 1917 року. Тоді б може щось змінилося. Але зрозуміло – не було кому це розповідати.

Відходити від минулого треба не поспішаючи. Хутко працювати в цьому напрямку – це може скінчитися дурною катастрофою. От в Харкові стояв знак УПА, а потім місто згадало своє радянське минуле, з'явилися відповідні «прозаїки, поети і драматурги», які намагаються поновити ту дурість.

Ви кажете про аномальне поєднання ліберальної буржуазії й Леніна. А релігія і походи в церкву цих самих персонажів про що свідчать?

Радянське минуле лишається в свідомості і поведінці людей. Це швидко не усунути, хоча за останні двадцять років щось вдіяти можна було. Хто б це робив – доктор історичних наук Табачник? Який спочатку написав цикл робіт, як сталінізм нищив українську інтелігенцію. А вслід за тим, через роки, я побачив, як воно йшло під плакатами Сталіна поруч з тим, хто ніс портрети цього ж самого Сталіна 9 травня якогось року в Києві

Що відбувається з цим самим персонажем, він же просто мерзотник і кар’єрист, який завжди до всього пристосовується. Але ж в якогось харківського мера це більш органічно. В нього гуманітарний кругозір на рівні «учащегося начальных классов Харьковской гимназии» якихось 1880-х років. Тому маємо те, що маємо.

Розумієте, український чиновник – це мерзотник, який облаштовує свою кар’єру. Може є якісь інші чиновники, але поки що я їх бачив не багато. І для цієї кар’єри годиться все – пам’ятники Леніну, марксистсько-ленінська міфологія, радянське минуле в уявленні СРСР.

Ми зараз бачимо, як Росія вибудовує свій міф війни й 9 травня. Там все зрозуміло – відновлюється культ Сталіна. В Україні такий сценарій спрацює?

Росія в цьому напрямку мені нагадує Наполеона початку 1800-х років. Він вже імператор і раптом викликає до себе тих, хто відповідає за французьке газетярство. Чому газети атакують старий режим? Йому кажуть, якось прийнято, що ви похідне від тих стихій, які спрацювали в історії з 1789 року. А він стукнув по столі й наказав замовкнути, адже він солідарний з усіма системами влади у Франції. Від короля Хлодвіга, з якого починається Франція, й закінчуючи Якобінським комітетом громадянського порятунку.

В Росії вибудовується така сама структура. Там хвалять всіх: Червону армію, Білу армію, урочисто ховають Денікіна, який ненавидів СРСР й всіх поліцаїв, починаючи з доби перших Романових й закінчуючи Другою світовою війною.

В Україні такий підхід підходить?

Ні. Якщо ми будемо при такій моделі, ми далі не підемо. Тому що попередніх системах влади в Україні: російська, польська, литовська, мадярська, румунська й навіть чехословацька – нам місця не було. Зараз в російській моделі влади місця Україні немає. Тому ми маємо будувати щось інше. Хто це будуватиме? Табачник? Янукович-молодший? Якось Янукович-молодший сказав, що дуже шанує український кінематограф, особливо Богдана Ступку. Його спитали, який фільм актора ви бачили? Напружилося і сказало – «Богдан Бульба».

Щодо фільмів. Напередодні 9 травня німці випустили стрічку «Наші батьки, наші матері». В ньому відповідальність за знищення євреїв перекладається на поляків та українців, а самих німців намагаються показати гуманістами. Це ще одна тенденція «осмислення» цієї війни?

Цього фільму ще не бачив, але треба брати до увагу старовинне українофобство Європи. Хоча раджу не забувати, що найгірші у війнах завжди ті, в кого найбільш масові армії.

Але німцям і полякам треба дуже обережно належить поводитись в історичних питаннях. Особливо полякам, вважаючи на дебати в їхньому парламенті довкола законопроекту про визнання ОУН-УПА злочинними організаціями. Думаю історичної дурості в Польщі трохи менше, аніж в Харкові, але доволі багато.

Для пересічного поляка українці - це різуни. Колись на початку 1990-х років йду по Варшаві. Підходять дівчата - звідки пан? Відповідаю – З Києва. Вони перелякано відійшли на кілька кроків убік. Так їх виховували впродовж століть. Знаєте, Петлюра своєму ж спільнику Пілсудському скаржився на те, що його офіцери ображали українських офіцерів. А той відповідає: що поробиш, не я їх виховував, а Сенкевич у своєму романі «Огнем і мечем».

Гофман зробив віртуозно, екранізувавши цей роман. Різне можна говорити про його українців, але вони вийшли в нього набагато симпатичнішими польських героїв і українців у книжці. Але поляки виростали на цій книжці.

Нам ще варто чекати різних неприємностей від сусідів. Треба не забувати про українофобію в Румунії, Угорщині та навіть в Чехії й Словаччині.

Ви так скептично говорите про європейців й їх ставлення до України, але для себе як історика, вболіваєте за те, щоб Янукович восени підписав Угоду про Асоціацію з ЄС?

На підписання угоди з європейцями я дивлюсь дуже позитивно. Бачите, це перший крок української дитини в напрямі до свого старшого брата підлітка. Ви бачили колись ідилічні взаємини поміж братом маленьким хлопчиком і його підлітком братом? Навряд чи ви таке бачили, тому ми будемо мати клопіт з таким от союзом. Але іншого виходу для України немає. Тому що різне можна казати про Західну Європу після 1945 року, але вона дуже інтенсивно працювала над своїм «покращенням», перепрошую за одіозне слово, але в них це покращення було реальне, а не те, що визначається анекдотичною філологією українських журналістів.