Олексій Мустафін: В країні немає великого попиту на свободу слова
Відомий журналіст та один із засновників СДПУ(о) не бачить майбутнього для громадського ТБ в Україні
Генеральний директор телеканалу «Мега» Олексій Мустафін в українській журналістиці працює вже два десятки років, тому усі «цехові» проблеми знає дуже добре.
Мустафін – один із засновників партії СДПУ(о), яка за часів Куми носила неофіційний статус «партії влади». Його називають «батьком» такого явища, як «темники», а у 2009 році журналісти телеканалу СТБ звинувачували Мустафіна, який був шеф-редактором телеканалу, у цензурі.
У інтерв’ю «Главкому» Олексій Мустафін розповів про те, що «темники» не могли б виникнути, якби в них не були зацікавлена не лише влада, але й ЗМІ. Він критично ставиться до українських політиків, вважаючи їх неспроможними мислити навіть на три кроки вперед.
Оцініть сучасний стан української журналістики. Наскільки вона відповідає світовим стандартам?
Я думаю, що не треба порівнювати українську журналістику зі світовою. Тому що не існує жодної світової журналістики. Є, звичайно, глобальні мережі, насамперед американські та великобританські, але знову-таки – це британські та американські ЗМІ, хоч їхній продукт споживають в усьому світі.
Як ви ставитесь до засилля російських журналістів на українському телебаченні?
Я взагалі вважаю, що якщо якісний журналіст, якісна журналістика, то не важливо, де він працює і звідки він походить. Мені здається, що це якісь дивні страхи українських журналістів.
Як ви думаєте, чому Кисельов залишає «Інтер», як журналіст?
Він не залишає, а переходить на посаду радника. А загалом я знаю лише те, що знають усі інші з прес-релізу і заяви голови правління «Інтеру».
Чи можна говорити про такий собі комплекс меншовартості українських ЗМІ? Наприклад, наше телебачення масово закуповує за кордоном різноманітні шоу.
По-перше, це загальна світова практика формату купівлі в різних країнах. Але й український продукт купують. Казати, що це якийсь комплекс меншовартості – не варто, оскільки це загальновживана практика. Це питання не стосується журналістики як такої. Безумовно, журналістика – це школа, традиція, досвід існування незалежних ЗМІ в певний час. Відповідно, в країнах, де ЗМІ існують століттями, вони, звичайно, знаходяться попереду. Питання в тому, щоб цим досвідом користуватися. Чи відчуваємо ми комплекс меншовартості від того, що абетку винайшли фінікійці і греки, а ми запозичили?
Як ви вважаєте, українські ЗМІ «розумнішають»?
Є такий жарт, що тенденція не в кращий бік, бо кількість загального інтелекту зростає меншими темпами, ніж населення. Але це жарт.
Сучасні ЗМІ орієнтуються на загальну масу споживачів чи намагаються їх формувати?
Що стосується роботи зі споживачами, то ЗМІ підлаштовуються під інтереси своєї аудиторії. Можна скаржитися, що публіка дурна (так з цього випливає), але як би нам не подобався інтелектуальний рівень аудиторії – вона є споживачем медіапродукту. Якщо продавець буде пред’являти претензії покупцю, наприклад, на ринку продуктовому – це в нас буде викликати велику посмішку. А от до медіа чомусь інше ставлення. Тому я не бачу нічого поганого в тому, щоб орієнтуватися на смаки і т.д. Питання в тому, що і на ринку продовольчих товарів існують різні ніші. І є люди, які споживають лише органічні продукти і на них зорієнтована певна індустрія. Є вегетаріанці, є споживачі «високої» кухні. У кожного свої потреби і ці потреби задовольняються різними групами людей. не можна ставитися до аудиторії як до чогось одного, монолітного. Звичайно, ті, хто працюють з інтелектуалами і вважають себе інтелектуалами, вони хотіли б розширити свою аудиторію. От тут якраз і виникає питання виховання цієї аудиторії.
Але ще тут виникає спокуса зманіпулювати споживачами медіапродукту. Через це з’являються, наприклад, «темники».
Як людина, яка бачила цю кухню зсередини, я скажу, що «темники» виникають з зовсім інших потреб, і потреби ці не стосуються журналістики.
Це той випадок, коли пропозиція викликає попит. Можливо, ЗМІ самі хочуть, щоб їм вказували, що і як писати, але за гроші?
Якщо бути відвертим, то зацікавленість у існуванні «темників», на жаль, сформована не тільки публікою і замовниками – комфортно себе почували у цій ситуації і журналісти. Після того, як «темники» зникли, деякі працівники пера і мікрофону були розгублені, тому що раніше їм розказували, що робити, мало не «рибу» сюжету давали. Бо щоб робити щось подібне до того, що називається журналістикою, потрібно багато роботи. А працювати в нас ніхто не любить.
Тут питання в тому, хто в цьому був зацікавлений. Звичайно, для фахових журналістів це були некомфортні умови. Але як є різні споживачі – так є і різні продавці.
Ви особисто працювали за «темниками»?
Так.
Виконували вимоги, які в них викладені?
Чому виконував? Я їх писав. В «лапках», звичайно.
Сьогодні «темники» почали з’являтися знову.
Якщо говорити про конкретну форму, яка існувала у 2003-2004 роках, то такого немає. Але, скажімо, будь-яка «джинса» – це і є «темник». Якщо людина подає спотворену в інтересах замовника інформацію – це і є «темник». Якщо ми визнаємо існування «джинси», то чому ми не можемо визнавати існування «темників»?
Як ви ставитесь до «джинси» як явища?
Я вважаю, що це не має жодного стосунку до функцій мас-медіа. Це реклама, просто вона прихована. Це явище логічне, але, знову-таки, треба відділяти мух від котлет – ось інформація, а ось реклама. А якщо видавати одне за інше – тут вже виникають питання.
Чи можна говорити про те, що у нас зараз розгорнулася активна кампанія з дискредитації ЗМІ?
Бажання дискредитувати ЗМІ – воно завжди існує з боку політиків, бо медіа є одним з небагатьох інструментів впливу на політику і, безумовно, для того, щоб знешкодити цю зброю політики зацікавлені в тому, щоб ЗМІ були дискредитовані. Чи посилюється це зараз? Ну, оскільки ми наближаємося до виборів, посилюється, звичайно. З іншого боку, я не думаю, що ті засоби, які використовуються, є ефективними з точки зору саме дискредитації. Це класичний приклад тактики, зорієнтованої не на дискредитацію ЗМІ серед публіки, а на створення дискомфортних умов для самих ЗМІ. Щоб вони нервувалися, щоб вони боялися, щоб не розуміли, що відбувається, щоб витрачали на протидію цьому час і сили. Це спроба «затролити» журналістів.
Ви відчуваєте такий тиск на телеканал «Мега», яким керуєте?
В нас немає новин, в нас немає політики. Я не думаю, що в цьому сенсі ми є цікавими. У нас телеканал пізнавальний, наша робота має довгу перспективу. От якщо хтось з політиків спробує проти нас «працювати» так само «в довгу» - то я, можливо, цьому навіть порадію. Бо мій досвід спілкування з українськими політиками свідчить, що вони не те що там «в довгу» - вони навіть на три кроки наперед не мислять.
Але в Росії, скажімо, пізнавальні програми поставили на конвеєр і використовують з ідеологічною метою.
Звичайно, історія і дотичні до неї теми завжди були предметом маніпуляції, в тому числі й у політичних цілях. Але питання у тому, що є стратегія і тактика. Ми знаємо, що російська влада зазвичай більш схильна до стратегічного мислення, далекими категоріями. Можливо, це продовження імперських амбіцій, але не тільки. Це певний тип мислення – такий самий, як ми бачимо у американців, наприклад, чи британців. Але є деякі певною мірою світоглядні речі, які сягають корінням в давні часи. Якщо порівнювати з Росією, то я спостерігаю набагато менше стратегічного мислення у російської еліти в порівнянні з елітами інших країн світу. А що стосується української еліти – то я не бачу тут взагалі стратегічного мислення як такого. Тому в Росії може виникнути замовлення на певні концепти, реалізовані через ЗМІ, а в Україні такої потреби я не бачу. Коли у нас з’являються такі продукти – це, швидше, за рахунок ентузіазму виробників, ніж певного замовлення.
Можна казати, що в Україні вже розпочалася президентська виборча кампанія, до неї включилися і Кличко, і Яценюк, і Янукович. Одночасно ми можемо спостерігати негласні змагання за прем’єрське крісло, в яких зчепилися Арбузов і Вілкул. Чия інформаційна кампанія найбільш ефективна, на вашу думку?
Поки що це все виглядає як комедія помилок. Змагання йдуть не в тому, хто найефективніший, а в тому, хто найменш ефективний. Я не бачу навіть короткотермінової стратегічної діяльності, все зводиться до дріб’язкової тактики. Я не знаю, на кого працюють куплені ЗМІ в цій ситуації, в мене нема такого враження, що вони взагалі на когось працюють.
Але ж «Сім’я» скуповує об’єкти медіа ринку, і це не просто так.
Люди, які скупили ці ЗМІ, вони чомусь думають, що це буде працювати автоматично. В цьому є позитивна сторона, бо, може, вони не дуже тиснуть на редакційну політику. З іншого боку, важко працювати з непрофесіоналами, бо невідомо, що вони втнуть наступного разу. Тому зараз, швидше, стадія накопичення арсеналів. Але що з цими арсеналами будуть робити – незрозуміло.
З іншого боку, ті, хто купують ЗМІ – не завжди розуміють, що саме вони купують і з якими проблемами вони зіткнуться на наступному етапі, коли спробують це використати як певний інструмент. Я не хочу, щоб це виглядало, ніби я на тій чи іншій стороні, але історія про те, що хтось розміщує «джинсу» від імені певного персонажа з метою його дискредитувати, це свідчить про те, що ці персонажі не розуміють, чим вони займаються.
Як людина, що у журналістиці давно, оцініть нинішню ситуацію зі свободою слова – скажімо, у порівнянні з часами Кучми і Ющенка?
Свобода слова існує рівно в тих рамках, які дозволяють споживачі інформації, власники ЗМІ і журналісти. Політики, звісно, впливають, але вони не єдине джерело тиску в цій ситуації. На жаль, немає великого попиту серед споживачів на свободу слова. Немає зацікавленості в цьому власників ЗМІ. На жаль, все більше це стосується і журналістів.
Що ви думаєте про журналістську солідарність? Наприклад, відома історія з народним депутатом Олегом Калашніковим – після нападу на знімальну групу СТБ він став, здається, популярнішим у журналістів, ніж раніше.
Перш за все це питання до журналістів. Але якраз у історії з Калашніковим журналісти спрацювали більш-менш ефективно. У нього були певні проблеми з політичною кар’єрою, та й досі є, він і зараз сприймається дуже специфічно. В інших випадках цього не відбулося якраз.
Я взагалі дуже скептично ставлюся до тези про те, що треба виховувати журналістів. Це зовсім неправильно. Це люди самостійні, і якщо їх виховувати – це буде вже не журналістика. З іншого боку, самостійність, самодостатність журналістики завжди спиралися на певну систему цінностей, які не формуються з політичної позиції. Це не означає, що журналіст не може мати політичних уподобань – кожна людина має, тому що вона, врешті-решт, ходить і голосує. Але ці політичні погляди теоретично не мають впливати на систему фахових цінностей, які сповідує журналіст. На жаль, в нас дуже послаблена ця складова. В нас журналістика значною мірою партійна. Навіть ставлення до конфліктів журналістів та політиків залежить значною мірою від політичних поглядів, які сповідує журналіст або ЗМІ. Тобто якщо б’ють, умовно кажучи, «наших» - реакція одна, а б’ють «чужих» - реакція інша. І, звичайно, це вже солідарність не журналістська, а солідарність політична.
Назвіть трьох людей, яких ви вважаєте найбільшими ворогами преси в Україні?
Я не буду називати прізвища. Я скажу так: найбільшим ворогом преси є, по-перше, лінощі, по-друге, гроші, а по-третє – звички людей, які мають владу. Саме в такому порядку.
Що ви думаєте про проект громадського телебачення?
Я реаліст. Я знаю, що глядач дуже консервативний у своїх звичках. Враховуючи кількість існуючих телеканалів і їхні рейтинги, я не бачу, як громадське телебачення може в цей ринок втрутитися. В найближчому майбутньому у нього немає шансів стати справді рейтинговим телеканалом. Телебачення є дуже витратною галуззю і потребує великих інвестицій, і дозволити це собі можуть лише корпорації або заможні люди. Навряд чи можна мобілізувати громаду для створення якогось телебачення.
З іншого боку, я вважаю, що чим більше плюралізму – тим краще. В цьому сенсі я підтримую будь-які зусилля, спрямовані на створення альтернативного проекту. Але не треба перебільшувати його значення.
При цьому я дуже не хотів би, щоб сама ідея громадського телебачення була дискредитована або за громадське телебачення видавалася якась приватна, корпоративна або політична ініціатива. Усі ж ми бачили громадське російське телебачення…
Як ви ставитеся до такого досить нового явища, як блоггерська журналістика? Приклад - Олена Білозерська, Денис Казанський?
Чим більше можливостей, чим більше плюралізму – тим краще. Блоггерська журналістика – це, взагалі, без інвестиційний напрямок. Відповідно, створити альтернативне, плюралістичне середовище у цій сфері набагато легше. І це добре, якщо ї різні люди, різні джерела інформації.