Володимир Яворівський: Найбільший письменник в Україні – Янукович
Депутат-опозиціонер про свій новий політичний роман та ображених президентів
1 жовтня «Главком» опублікував інтерв’ю з діючим головою Національної спілки письменників України Віктором Барановим. Під час розмови Баранов кілька разів згадував про те, в якому стані приймав справи від попереднього голови НСПУ, народного депутата Володимира Яворівського.
Сам Яворівський категорично відкидає усі звинувачення на свою адресу, однак, попри демонстративне миролюбство, йому буває важко втриматися від того, щоб не зачепити Баранова - хоча б у деталях, які не зовсім стосуються теми розмови.
Також у інтерв’ю Володимир Яворівський розповів про стосунки всередині «Батьківщини» і опозиції загалом, а також про парадокс цивілізаційного вибору, за яким Україну до ЄС веде Віктор Янукович.
Нещодавно у вас вийшов новий роман?
Так, щойно вийшов. Вже відбулися презентації цього роману у Миколаєві, Одесі, Львові і Вінниці. 17 жовтня – у Києві в книгарні «Є».
Кажуть, він про Януковича?
Ні, він не про Януковича. Кому це було б цікаво, щоб про Януковича був роман?
Ганні Герман, наприклад.
Ні, він набагато ширший, його сюжетні рамки. Я нагадаю читачам, щоб було зрозуміло, що перед цим вийшов мій роман, який називався «Найдовша ніч президента». Короткий такий роман, мобільний. В ньому події відбуваються в ніч, коли підбиваються підсумки на президентських виборах. Ясна річ, що хтось може вгадувати певних героїв, але у них інші прізвища, там працювала не тільки моя пам'ять, але і моя фантазія. Через те якихось претензій до мене ці герої мати не можуть.
Я нещодавно летів до Львова, і летіла зі мною дружина екс-президента Віктора Ющенка. Я її дуже добре знаю, ми знайомі на «ти», але вона пройшла повз мене не привітавшись. І вже у Львові, коли ми вийшли з літака, я сам до неї підійшов і кажу: «Пані Катерино, оскільки ви зі мною не вітаєтесь – я розумію, що Віктор Андрійович вже прочитав мій роман».
Але саме життя змусило мене продовжити цей роман. Там є герої вже нові. В обох романах є така лінія – політичні герої, від яких така якась тінь документальності є. А другий план – це абсолютна белетристика, всі вигадані. У другому романі головна лінія – це суд над високо посадовцем українським, неправедний суд.
Видало роман видавництво «Піраміда» у Львові, бо деякі інші видавці, я не буду називати імен, не хотіли брати. Щойно почався його (роману – «Главком») продаж.
А не відчували ви якогось тиску на себе через цей роман? Адже якщо політичні персонажі добре вгадуються – багато у кого може виникнути небажання, щоб це потрапило до читача.
Я вам скажу відверто: якби я не був народним депутатом – то я б цей тиск відчував зараз. А так я не можу сказати, що відчуваю якісь репресії. А потім – які претензії можуть бути? Там не має прізвищ ні Тимошенко, ні Януковича, ні Ющенка.
Але ж ви розумієте, що в Україні це і не обов’язково. Може бути як з тими футболками «Спасибо жителям Донбасса за ананаса» - ніби й невинна фраза, а автор мусив емігрувати. Щоправда, він не був народним депутатом…
Ну, я не думаю, що тут будуть якісь серйозні проблеми. Комусь щось не сподобається, звичайно, але я вже грубошкірий і наслухався у житті всього, тому – навряд чи.
А ви не думали над тим, щоб подарувати примірник роману, з дарчим підписом, Януковичу?
Я думаю, що йому і так принесуть у зубах.
Ви нещодавно вийшли з Національної спілки письменників. Чому?
Я очолював Спілку десять років. до мене довше головою був тільки Юрій Мушкетик. І коли мене обирали – я переміг Івана Драча на тих виборах. Я цілком давав собі звіт у тому, і заявляв про те, що Спілка повинна бути в опозиції до влади. бо якщо письменник стоїть навколішках – то це вже не література і це вже не письменник. Спілка повинна захищати мову, духовність і таке інше.
Скажімо, я, як голова НСПУ, опублікував чотири відкриті листи Кучмі. вони були дуже жорсткі, з вимогою піти у відставку. Медведчук тоді був головою адміністрації, і він дав команду «фас». Цю бідну Спілку трясли як тільки могли, з усіх сторін. Генпрокуратура, СБУ, міліція… Нічого не знайшли, жодного порушення.
І коли прийшов Ющенко, якого ми на руках занесли на Банкову, я сам їздив агітував за нього, бо вірив, що ми будемо мати великого патріота великого, нарешті. Але коли десь через півтора року я відчув, що президента з Ющенка не вийшло і вже не вийде – я йому теж написав відкритого листа. Це для мене було непросто – написати такого листа до свого товариша, а ми з ним товаришували до президентства.
Тоді уже Балога був головою Секретаріату. Зараз він народний депутат, ми з ним вітаємося, але тоді він теж дав команду працювати проти мене. Спілку знову перетрусили як тільки могли, з усіх сторін. І не просто прокуратура приїздила, а знаходили людину, яка була незадоволена. Наприклад, одній письменниці не дали премію. Не буду називати імені. А вона образилася, що це Яворівський не дав.
Давайте я спробую вгадати…
Та нічого тут нема такого, я можу й назвати прізвище – Галина Тарасюк. Вона написала про мене Балозі… Я переконаний, що це все було написано на його прохання.
Я це все веду до того, що ми були в опозиції. І коли мене переобрали… До речі, Баранов (діючий голова НСПУ – «Главком») про це ніколи не каже, але я сам вніс на з’їзді поправку до статуту про те, щоб головою Спілки не можна було бути більше двох каденцій.
Я програв Баранову ці вибори. Я не хочу зараз вдаватися в деталі, але я просто не займався виборчою кампанією. Тим більше, що я сам вніс згадану поправку про дві каденції. Я на з’їзді передав усе майно, Анатолій Крим, який вів усю господарську частину, зробив доповідь на з’їзді, і з’їзд цю доповідь затвердив.
Віктор Баранов звільнив усіх, хто працював у НСПУ, ледь не до прибиральниць, і набрав нову команду. Але коли приймався закон Колесніченка і цього Підрахуя нашого дорогого (народного депутата Сергій Ківалова – «Главком»), Спілка промовчала. Якби я був головою – я би підіймав людей і виводив на вулицю.
Через те я написав заяву, що в такий час Спілка мовчати не може, і я добровільно з неї виходжу. Дехто каже, що Яворівський хотів, щоб за ним пішли – нічого, ось перехрещуся, я хотів тільки сам вийти! Я написав, що ось виходжу і прошу замість мене прийняти до Спілки найбільшого в Україні письменника – Віктора Януковича.
А у вас був якийсь особистий конфлікт з Барановим?
Ні, не було. Баранов був головою київської організації, був секретарем Спілки. Всі рішення приймалися при Баранові, він був постійно присутній. У нас абсолютно нормальні були з ним стосунки.
Київська організація – найбільша в Україні, там більше 600 осіб. І коли почали обирати делегатів на з’їзд – Київську організацію всю можна було б дуже легко і просто оскаржити, бо тут обирали делегатів на творчих об’єднаннях, але жодне творче об’єднання не провело легітимних зборів. Для того, щоб обрати делегатів – потрібен кворум. Але в деяких об’єднаннях взагалі збиралися тільки одиниці. Я міг тоді як голова Спілки, який відповідає за дотримання статуту, усі ці рішення скасувати. Але я закрив на це очі. Я не хотів конфліктувати перед з’їздом, тому Баранов привів усіх, кого він хотів.
Ви кажете, що жодної виборчої кампанії не провадили, але Баранов у своєму інтерв’ю «Главкому» розповідав, що з’їзд проводився у колишньому відомчому санаторії в Пущі-Озерній, з шикарними апартаментами, і на це було витрачено 1,5 млн грн. з бюджету Спілки.
Це все вигадки, легенди. Ну які півтора мільйони могла Спілка знайти, щоб заплатити? Так, ми провели все в санаторії, бо це був дешевший варіант, ніж платити в Києві за готелі – бо делегатам з інших міст треба ж десь ночувати. Це коштувало нам, якщо не помиляюся, 400-450 тис грн.
Це були гроші, виручені від продажу Одеського будинку творчості?
Я прийняв Спілку від Юрія Мушкетика з півторамільйонним боргом. Коли я про це довідався, я взявся за голову – куди я вліз? Але вже діватися було нікуди. І складаючи повноваження, я передав Баранову, на з’їзді, півтора мільйони, які лежали на рахунку Спілки письменників.
Якщо Баранов мене в чомусь звинувачує – нехай він надасть документи. Нас постійно перевіряли, і Балога зізнавався, що він щотижня просив доповісти: що там зі Спілкою, що знайшли? Нічого не знайшли.
Можливо, нічого не знайшли тому, що ваша команда забрала усі документи про фінансову діяльність, коли йшла у відставку?
Повна дурниця. Якщо чогось не було – то чому Баранов мовчав півтора року? Я про це вперше чую.
Баранов казав у інтерв’ю, що зараз Спілка через суди намагається відновити цю документацію.
То хай відновлюють, я ж їм не заважаю.
А як так сталося, що кафе «Еней» на Банковій, було здане в оренду за сміхотворною ціною - 5 доларів за квадратний метр?
А ви запитайте Баранова, якщо ви з ним уже розмовляли, якщо він ваш друг. Він же був членом секретаріату Спілки. Він десь робив якісь заяви з цього приводу, що щось незаконно? Я «Еней» дуже люблю, і зараз видаю книжку спогадів, вона називатиметься «Вони були в «Енеї». Бо це був дійсно «п’ятачок» демократичного життя. Там можна було випити чарку, там можна було щовечора зустрітися і погомоніти з Григором Тютюнником, Олександром Білашем… Це частина моєї молодості.
Але пройшов час. Ми відкрили «Еней», зробили ремонт, витратили гроші на це, зробили дешеві обіди. Але виявилося, що ті письменники, які в 60-70-х роках не вилізали з цього «Енею» - на превеликий жаль, сьогодні або грошей не мають, або до ліжка прикуті, комусь важко добиратися туди… Ми думали, що молодь підхопить – але ніхто туди не ходив.
Скажіть, може собі Спілка дозволити тримати «Еней», коли до нього ніхто не ходить? Баранов це знає, не треба лукавити, що коли ми передавали в оренду підвальне приміщення, яке не використовувалося, і там зробили ресторан, ми зобов’язали цих орендарів утримувати «Еней». Це тривало десь півроку. Туди ходили лише кілька штатних працівників НСПУ. Через це пізніше ми, звичайно, віддали і цей шматок, щоб нам платили більшу оренду. Крапка. Про що ще говорити?
Якщо Баранов хоче сьогодні відновити «Еней» - хай відновить. Я буду аплодувати, якщо у нього вийде.
Але ж згадана ціна оренди – це зовсім не ринкова ціна.
Ну, є ж суд – будь ласка! До речі, в усіх цих угодах оренди є пункт про те, що сторони можуть розірвати договір. Нехай Спілка розриває.
Щось подібне було з поліклінікою НСПУ. На її базі було створено спільне підприємство, де Спілка мала 51%, але потім якимось чином ця частка скоротилася до 6%. Як це сталося?
У Спілки не було грошей, щоб утримувати цю поліклініку, цих 60 лікарів, платити їм зарплатню Треба було шукати якогось виходу. Нам довелося створювати спільне підприємство. Ми заставили приміщення, бо в нас більше нічого немає. Це був єдиний вихід, єдина мета, яку ми ставили, і за яку проголосувала вся рада Спілки, і весь секретаріат, в тому числі і Баранов. Але була одна умова: що наші партнери, «Новий зір», беруться надавати письменникам мінімальну першу допомогу. Полікувати зуби, наприклад, і таке інше. До речі, близько 40 письменникам безкоштовно зробили операцію на очах.
Окрім того, співвласником «Нового зору» є депутат, якого я дуже добре знаю – Андрій Сенченко, який орендує приміщення у Спілці і зараз, зробив там ремонт. Тобто це була людина, на яку я мав певний вплив.
Створення спільного підприємства – це був перший етап. Минув рік і виникла проблема: письменники у поліклініку практично перестали ходити. Молодші не знали, а старші вже дійти не могли. Окрім того, нам треба було проводити з’їзд, а у бюджеті були якісь жалюгідні копійки. І «Новий зір» переказав нам 3 млн грн., здається, на літературний фонд за те, щоб ми їм віддали ще оці проценти.
Всі ці документи є, гроші надійшли на рахунок, з них ми взяли на з’їзд. Баранову я передав півтора мільйони.
Три поверхи видавництва «Український письменник» по вулиці Олеся Гончара в центрі Києва, були здані в оренду також за абсолютно неринковою ціною. Як ви це поясните?
Ну, я думаю, що це абсолютна гіпербола. Для нас було важливо, щоб функціонував «Український письменник», а його фактично вже не було. Видавництво було мертве, там не було вже і директора, нікого. Там був, даруйте, вже туалет забитий дошками, всюди пліснява… Треба було щось робити, потрібен був капітальний ремонт.
Ми шукали вихід. Домовилися з орендарями, що вони трошки менше платять, але цю різницю вкладають у ремонт. Сьогодні «Український письменник» виглядає як лялечка. Через це, можливо, ціна сьогодні десь трохи і нижча.
Я не скажу, що видавництво зараз процвітає, але воно живе.
Чи правда, що бухгалтера, який працював за часів вашого керування Спілкою, прокуратура звинувачує у підробці документів?
Коли я прийшов – у Спілки вже був бухгалтер, Ніна Бойко. Вона якийсь час працювала, потім ми її поміняли. До речі, я її нещодавно зустрів, випадково, у магазині. Питаю, як там, що там? Мовляв, там ходили балачки, що ти ніби якийсь підпис там підробила? Вона каже: вперше про це чую, мене ніхто не викликав нікуди.
Давайте поговоримо про політику. Ви балотувалися до Верховної Ради від Троєщини, хоча живете в центрі Києва – чому не обрали округ, там де мешкаєте?
А що, це заборонено законом? Взагалі, я, по-перше, мав бути у списку, і я був уже у списку. Але буквально за два тижні до початку виборів Юля Тимошенко звернулася з тюрми до групи народних депутатів, серед яких був і я – «не здайте Київ, ідіть по мажоритарці, треба «витягнути» Київ». Як у воду дивилася.
Через це, коли я почав вибирати, куди йти, я побачив, що по Шевченківському (де я живу – «Главком») – буде йти «Свобода». Чому Троєщина? Тому що у 89-му році, коли були перші в СРСР вільні вибори, мене висунули самі жителі Троєщини. Чому так сталося тоді? Тому що тоді був у свідомості, у душі майже кожного киянина Чорнобиль. А у 86-му році вже 9 травня я був у Чорнобилі, поїхав своєю машиною, жив там півтора місяці, вів репортажі, десь в «Известиях» були мої статті – не «солов’ї над Прип’яттю», а якоїсь правди трохи проривалося. А потім я написав роман, події якого відбуваються у Чорнобилі. Я його дуже швидко написав, за три місяці, сидів у готелі у Полтаві і писав. І цей роман був тоді на слуху.
Я виграв ті вибори. Це була Троєщина, Оболонь і Мінський масив. У мене було дванадцять конкурентів. І вже минулого року на виборах до мене підійшла жіночка, а з нею молодий хлопець – великий гевал, вищий за неї. Вона каже: ви не впізнаєте цю дитинку? Кажу: ні, вперше бачу. А вона: ні, не вперше, бо коли ви були у нас народним депутатом, я до вас підходила з ним, він тоді ще був маленьким хлопчиком.
Проти мене був (на виборах 2012 року – «Главком») головним конкурентом Валерій Борисов, голова штабу Партії регіонів, колишній заступник міського голови. Але я мушу про нього сказати, що він більш-менш достойно програв і взагалі поводив себе. Не було якогось бруду з його боку. Більше того, в ніч підрахунку голосів, коли відрив у мене вже був близько 20 тисяч голосів, Борисов подзвонив і привітав мене з перемогою.
Які зараз у «Батьківщині» стосунки з депутатами від «Фронту змін»? Останнім часом помітні деякі конфлікти, «фронтовики» навіть збираються відновлювати свою чи то створювати партію.
Ну, можливо, є якісь чисто людські тертя, але проблем особливих я не бачу. Звичайно, мені особисто прикро, що майже всі «тушки», які вийшли з «Батьківщини», - це був якраз «Фронт змін», і тінь падає на Яценюка. Він на цьому багато втратив. Чого варті тільки оті батько і син з Кіровограда (Табалови – «Главком»). Я їх добре знаю, бо був закріплений з Кіровоградом, навіть думав балотуватися там.
Але якісь частини, якісь осколки «Фронту змін» в деяких областях – вони існують. Не віддають печатку, не вливаються в ряди «Батькіщини». Вони не те що шкодять там щось, але Яценюк сам заявив, що такої партії не існує. Це не партія, це якісь групи, регіональні лідери, які бояться втратити своє лідерство.
Андрій Табалов розповідав «Главкому», що у тому-таки Кіровограді «Батьківщина» і «Фронт змін» не тільки не об’єдналися, а ледь не ворогують.
Ну, так він же сам і був лідером кіровоградського «Фронту змін»!
Як ви ставитесь до того, що в момент найбільшого цивілізаційного вибору України – між ЄС і Росією – нас до Європи веде Янукович?
Це колосальний парадокс. Про Кравчука я не кажу, але коли прийшов Кучма… Він до речі, був дуже демократичним президентом, ми до нього ходили – і Чорновіл, і Лук’яненко, переконували. То вже потім, наприкінці 90-х, коли він почав ділити це державне майно, Кучма вранці йшов до Європи, а після обіду, коли вже віскі вип’є – він дуже любив віскі – йшов до Росії.
Потім прийшов Ющенко, молодий, демократичний, проєвропейський. І от він їде до Брюсселю, стукає у двері – а його і на поріг не пускають.
І раптом Янукович, який ніде не заїкався про європейський вибір, про національні інтереси… Перше, що він робить – це Бараку Обамі здає наш збагачений уран… До речі, я колись казав, що Янукович просто злякався Обами, бо ім’я «Барак» викликало у нього неприємні асоціації з молодості.
Потім Янукович всліпу підписує з Путіним… ну, з Медведєвим, здачу Севастополя. Ну що від такого президента можна чекати? І раптом йому випадає така історична роль!
Чому так сталося? Я не думаю, що це винятково заслуга Януковича, хоча є почасти і його заслуга, я мушу про це сказати. Але мені здається, що з його боку в першу чергу це був страх. Політичний, економічний. Він злякався, що ці двері до Митного союзу, які поки відчинені, за нами зачиняться і ключі будуть у Путіна. Янукович зробив крен у бік Європи – він же розуміє, що Путін йому не пробачить цього ніколи. До речі, я завжди повторюю, що Росія ніколи не пробачить нам ці 23 роки нашої незалежності.
А ви не боїтеся, що у 2015 році Янукович візьме і виграє у опозиції завдяки ореолу євроінтегратора? Він дуже вдало перехопив цей тренд.
Я не думаю, що українців це переконає. Дуже великий сьогодні негатив за його командою. Я нещодавно був у Луганську, якісь свої депутатські справи вирішив, дай, думаю, походжу містом. Одягнув якусь кепочку - таку, знаєте, купив собі «беушну», окуляри одягнув темні, щоб морду не дуже пізнавали, і пішов на базар. Перейшов на суржик, кажу: «Шо ж у вас за цени такіє? Ми же думалі там в Кієвє, што у вас тут рай, как Януковіч обіщал». Ех, як вони почали! «Сволочі! Обманулі нас!». А я кажу: «А што ж ви хатєлі? Оні ж всего-навсєго трі года у власті! Треба ж їм дати можливість, кажу, років п'ятнадцять»… Так вони як взяли мене – я ледве ноги звідти виніс.
Можна казати, що президентська виборча кампанія вже стартувала. Які стосунки зараз у лідерів опозиції? Чи йдуть переговори про єдиного кандидата?
Це найважче питання (про висування єдиного кандидата – «Главком»), на яке сьогодні ніхто достеменно не може відповісти. Але якщо опозиційні лідери усі втрьох попруться на вибори – це може закінчитися печально.
Я не розумію, до речі, і не згоден з Юлією Тимошенко, яка зупинилася саме на цій версії. Я пропонував і буду пропонувати далі, щоби три лідери сьогодні сіли за стіл і домовилися: той голова уряду у разі перемоги, той голова Верховної Ради. Кожен знає своє місце, кожен працює на себе.
А де у цій схемі місце Юлії Тимошенко?
Тимошенко може бути над усіма. Можна буде знайти місце і для неї. Але я думаю, що вихід Юлії Тимошенко з тюрми дуже осадить пристрасті.
Сьогодні у Януковича головна проблема – Тимошенко. Він її боїться, бо це єдиний його конкурент. Ні Яценюк, ні Кличко, при всій моїй повазі, не можуть стати з нею врівень. Бути у в’язниці два роки, але залишатися лідером – це вміє тільки Юля Тимошенко.
Але ж якщо опозиційні лідери не домовляться, то поки вони будуть займатися взаємопоборюванням, у другий тур може вийти хтось інший. Усі ж пам’ятають другий тур президентських виборів 1999 року, де проти Кучми вийшов Симоненко, і всі кинулися голосувати за Кучму.
Я не бачу такого випадкового кандидата, який міг би зіграти роль Симоненка. Тоді це було зроблено свідомо, я знаю хто це робив, як це робив, але цього разу так не вдасться.
То хто ж?
Ну, основним був Волков.
Як ви вважаєте, чи можна сказати, що Кличко і Тягнибок лишили Київ напризволяще? От Яценюк бере участь у акціях протесту проти нелегітимної Київради, а вони - ні.
Я міг би вам тут трошки заперечити – не радикально, але все ж. Я би сказав, що інтерес Кличка до Києва трохи упав зараз. У нього є все-таки принада президентська. Мені жаль, звичайно, що не прийшов Кличко – він мусив би бути. Мені це не сподобалося, але сказати, що це щось там таке надзвичайне відбулося – я не можу.