Микола Поліщук: Ніхто не кричав, не просив допомоги. Просто стогнали...

Згадуючи трагічні події з 18-го по 20-е лютого доктор медичних наук, відомий український нейрохірург Микола Поліщук, каже, що за майже півстолітню медичну практику не бачив такого жаху. Екс-міністр охорони здоров’я постійно перебував у вирі подій. Разом з багатьма іншими медичними світилами, він не тільки надавав необхідну допомогу постраждалим, але й встиг врятувати багато життів. Микола Єфремович погодився поспілкуватися з нашим кореспондентом та розповісти про свою участь у цих подіях, не зважаючи на велику завантаженість роботою. Боротьба за життя людей, які стали жертвами спецпризначенців, снайперів та криміналітету на службі у колишньої влади все ще триває.

Миколо Єфремовичу, чим відрізнялись умови роботи медиків під час Майдану 2004-го року і Євромайдану?

Безперечно, відмінностей дуже багато. У 2004-му році гаряча фаза протесту тривала відносно недовго, близько 17 днів, і тоді ситуація була порівняно мирною. Тоді на Майдані працювало понад 3 тисячі медиків, причому щоденно чергувало близько 1 тисячі медичних працівників. Це були медики абсолютно різного статусу та спеціалізацій: і висококваліфіковані хірурги, і медсестри, і студенти-волонтери.

Оскільки тоді було набагато холодніше, то основна робота полягала в профілактиці простудних захворювань та обморожень. Крім того, були непоодинокі випадки харчових отруєнь та кишкових інфекцій. Вважаю, що тоді ми спрацювали ефективно. До того ж встигали надавати допомогу і тим, хто приїжджав в Київ мітингувати проти Майдану.

Цього разу ситуація була абсолютно іншою. По-перше, протистояння відбувалося набагато довше і було більш запеклим. По-друге, в 2004-му році, коли медики в основному фіксували травми, обмороження чи якісь інші захворювання, ми відправляли хворих в лікарні і ніхто за ними не полював, не затримував, не порушував кримінальних справ. Всім без ніяких обмежень надавали медичну допомогу.

Цього разу через будь-які пошкодження, отримані навіть поза Майданом міліція (а назвати їх словом «правоохоронці» в мене просто не повертається язик) фактично полювала на людей. Навіть якщо людина не була пов’язана з акціями протесту.

Як ви оцінюєте дії медиків під час протистояння?

Безумовно, я б відзначив надзвичайну згуртованість медиків. Я навіть не міг уявити, що люди будуть здатні настільки напружено працювати протягом такого тривалого періоду. Для кваліфікованої медичної допомоги були створені медичні пункти в КМДА, Будинку профспілок та Парламентській бібліотеці. Велика кількість киян несла і денну, і нічну вахту, лікарі першої і вищої категорії не тільки надавали медичну допомогу, але й розфасовували медикаменти, переносили хворих і т.д. Мобілізація і організація людей вражала.

Під час акцій протесту було зафіксовано багато випадків, коли медикам не лише заважали працювати, але й вони самі опинялись серед постраждалих…

Знову ж таки, якщо порівнювати з Майданом 2004-го року, тоді на медиків ніхто не нападав і їх не бив. Але під час останніх подій ситуація була зовсім іншою. Достатньо згадати розгром медичного пункту на Грушевського, пізніше було спалено Будинок профспілок, де знаходився великий склад медикаментів і медичного інструментарію – апаратів штучної вентиляції, дефібрилятори і т.ін.

Очевидно, що влада грубо порушувала Міжнародну конвенцію, яка передбачає захист прав поранених, медиків та цивільного населення. Цю конвенцію було прийнято світовим співтовариством в Женеві у 1949-му році, а Україна її ратифікувала в 1954-му році.

Міліція арештовувала і порушувала кримінальні справи проти поранених та важко травмованих людей, забирали з лікарень активістів навіть з кульовими пораненнями, з інсультами. В тому числі важкопоранених! Не забирали тільки з реанімації. Людей кидали в СІЗО, де їм відмовляли в медичній допомозі.

Взагалі, мені раніше було важко уявити, що в Україні наважаться порушувати цю конвенцію. І не лише з точки зору міжнародного законодавства, але й виключно з міркувань людяності.

На початку активної фази протестів, було багато випадків, коли лікарі видавали активістів в руки міліції. Чи змінилася ситуація згодом, в період найкривавіших подій?

Якщо спочатку медики в лікарнях ще підпорядковувались діям міліціонерів, то згодом вони почали приховувати постраждалих. Записували їх під фіктивними прізвищами, або взагалі не повідомляли міліції - тільки щоб врятувати цих людей. Згідно чинного законодавства, медик має повідомити правоохоронні органи, коли людина потрапляє в медичний заклад з вогнепальним пораненням. Але всі розуміли, що йдеться фактично про збереження життя людей.

Тих, хто не потребував інтенсивного лікування, відправляли разом з волонтерами в різні місці – на приватні квартири, облаштовані під шпиталі, в сусідні з столицею міста – Бучу, Ірпінь, Вишгород. Постраждалих і поранених приймали також Львів, Рівне, Івано-Франківськ. Допомога надходила звідусіль, в тому числі й від приватних компаній, які займаються поставками медичного обладнання та медикаментів. Людей безплатно обстежували, надавали транспорт, якщо потрібно було кудись їх перевезти. Треба подякувати громадянам за те, що вони настільки активно допомагали медикам.

МОЗ вже опублікував дані про загальну кількість загиблих та поранених – понад 80 вбитих та більше 700 поранених. На вашу думку, наскільки ці цифри близькі до реальних?

Наразі дуже важко сказати якою є кількість вбитих та поранених. Адже люди гинули не тільки на території Майдану, але й біля нього та поза межами Києва. Звісно ж, з людських міркувань не треба забувати і про тих, хто загинув знаходячись з іншого боку барикад. Вони також є жертвами злочинної влади. На жаль, кількість загиблих з часом буде збільшуватися. Бо ще є багато зниклих безвісти.

Ще рік тому я у своєму щоденнику писав, що Янукович не віддасть владу правовим шляхом і проллється кров. Тоді я вважав, що якщо навіть не буде такого масштабного кровопролиття як у Єгипті та Лівії, то можуть повторитися події, подібні до революції в Тунісі. Саме так і сталося.

Де особисто ви працювали у ці дні?

18-го лютого я знаходився в лікарні швидкої допомоги, оглядав хворих і почув, що на Шовковичній йдуть бої і є багато поранених. Близько 12-ї я вже був в Будинку офіцерів. І побачив такий жах, якого ще не бачив за понад 40 років своєї медичної кар’єри. Хоча й працюю в тому напрямку хірургії, де невідкладні травми і інсульти – звична річ.

Хочу відзначити надзвичайну організованість медиків, які відкрили пункт прямо в холі. Людям швидко надавали допомогу. Там були і фахові лікарі з власними інструментами, і волонтери, допомагали навіть монашки з церков. Миттєво розставили столи і почали надавати допомогу: промивали рани, накладали асептичні пов’язки і т.ін.

Скоро стало зрозуміло, що кількість постраждалих буде дуже великою. Буквально за 7-10 хвилин поступило троє майже мертвих мітингувальників з вогнепальними пораненнями. Коли лікарі почали робити масаж серця одному киянину років 30-ти, я підійшов перевірити пульс – а він вже не відчувається. Піднімаємо сорочку, щоб послухати чи є серцебиття і бачимо, що у чоловіка проникаюча рана в області серця і така сама в живіт. Очевидно, картеччю. Наступний був з роздробленою головою, теж важке вогнепальне поранення. Стало зрозуміло, що використовувався якийсь дуже потужний набій. Третій потрапив під колеса машини спецпризначенців. Картина була дійсно жахливою – одних вже відспівує священник, поряд медики надають допомогу іншим, поступово закінчувались розчини і ми вже просто промивали рани водою.

Але що вразило: ніхто не кричав, не просив допомоги. Просто стогнали та кректали. Молоді люди з пораненнями в руку, плече чи ногу просили швидко перев’язати і далі рвалися в боротьбу. «Я піду, бо там мої хлопці залишились».

В якийсь момент, я почув страшний крик жінок в холі. Ми, лікарі, вийшли в халатах і бачимо, як до будівлі увірвались спецпризначенці на чолі з офіцером і почали наближатися до поранених. Ми їм кричимо: «Стійте, не можна йти далі!». Я витяг посвідчення віце-президента Червоного Хреста – прямо закривавленими рукавицями. Він кричить російською мовою ( мені здалося, що вони були з Криму): «Здесь наш товариш лежит раненый!». Я кажу: «Ми йому надали вже допомогу». Він: «Ти гарантируешь, как Красный Крест?». Кажу, що гарантую. І вони розвернулися та пішли.

Чи були вогнепальні поранення у працівників міліції?

18-го лютого у Будинку офіцерів особисто я вогнепальних поранень не бачив. Коли вже трохи справились з потоком постраждалих і не було де їх класти, ні на підлозі, ні в коридорах, я зателефонував Анатолію Вершигорі – начальнику швидкої допомоги Києва з проханням відправити машини швидкої допомоги до Будинку офіцерів. З таким самим подібним проханням я зателефонував і Володимиру Юрченку – керівнику медслужби МНС.

Вершигору, до речі, відсторонили від обов’язків, і знаєте чому? Його вмовили журналісти сісти в карету швидкої, яка поїхала на виклик у Маріїнський парк, де вони зняли ті п’яні «оргії» тітушок. І тоді його наказали відсторонити.

Отже, чекаємо, а швидких немає. Виявилось, що не пропускають. Тоді прийшли депутати Гриценко та Балога зі своїми людьми, і забезпечили прохід швидкої.

Хто не пропускав швидкі?

Не пускали спецпризначенці. Серед них було двоє легко поранених, обидва з невогнепальними пораненнями ніг – один знаходився в Будинку офіцерів, інший поряд з будівлею, на вулиці. На той час ми вже старалися відправляти в швидких по троє-четверо людей. Приміром, одного важкого, і декількох легкопоранених, щоб якомога швидше надати всім допомогу. І коли приїхали швидкі, один з офіцерів наказав покласти в швидку і відправити в госпіталь лише одного спецпризначенця. Не зважаючи на те, що я просив, щоб з ним вивезли й інших поранених.

Коли все нарешті стихло, і людей відправили по лікарнях, я вийшов і побачив гнітючу картину – спалену спепризначенцями машину швидкої допомоги.

Наступного дня я їздив по лікарнях, оглядав хворих. В основному, в лікарні швидкої допомоги та у 17-й лікарні, де була найбільша кількість постраждалих.

Біля сотні машин було відправлено до ЛШП, і понад сотню - в 17-ту лікарню. Не вистачало інструментарію та медикаментів, медзаклади були переповнені. Там чергувало багато волонтерів, які не допускали міліцію всередину і розвозили легкопоранених, щоб сховати в безпечних місцях.

19-го лютого в лікарні швидкої відчувався гострий дефіцит потрібних ліків, а наприклад протигангренозного анатоксину вже не було зовсім. Не всі медики могли доїхати на зміну, оскільки не працювало метро, тому бригади залишалися і працювали.

Головний лікар ЛШП Олександр Ткаченко тоді подякував медикам за надзвичайно ефективну роботу.

Він звернувся до медиків з такими словами: «Якщо є можливість, поспіть зараз, тому що не виключено, що буде багато роботи».

Маю сказати, що вже до вечора, завдяки небайдужим киянам, волонтерам абсолютно було перекрито дефіцит ліків. Дуже багато допомогло різних фірм та компаній, представників малого та середнього бізнесу. Наприклад з-за меж Києва я, як представник Червоного Хреста, особисто супроводжував цілий міні-автобус медикаментів та необхідного інструментарію, оскільки на той час міліція ще блокувала дороги.

Найтрагічнішим став день 20-го лютого. Чи можна було врятувати людей, які масово загинули під обстрілом снайперів?

20-го відбувся жах, якого я ще не бачив. В лікарні у цей день поступила відносно невелика кількість людей. Так, були і дуже важкі, але невелика кількість. Тому що снайпери стріляли на ураження. Це прямі санітарні втрати, де медики в більшості випадків не могли допомогти. Хотів би сказати( у Миколи Єфремовича на очі навертаються сльози і тремтить голос – прим.ред)…Небесна сотня, ми вам не могли допомогти. Ми оплакуємо і молимося за вас…

Яка зараз ситуація з постраждалими?

Постійно оглядаємо хворих, плануємо та коригуємо лікування. Міліція ні за ким по лікарнях вже не полює, постраждалі дістають кваліфіковану медичну допомогу. До речі, вважаю, що зараз немає потреби у лікуванні за кордоном, в нас теж є хороші реабілітаційні центри. Зараз лікування за кордоном є більше політичною чинником, ніж медичним. Звичайно, якщо будуть потрібні якісь реконструктивні операції, які в Україні неможливі, то звернемося і західних колег. На кошти, які зараз надходять через благодійні фонди, треба старатися максимально надати кваліфіковану допомогу людям тут, в Україні. Так ми зможемо допомогти більшій кількості людей.

Вже створені експертні групи при різних благодійних фондах, зокрема, фонду «Відродження». Я теж працюю в одній з таких експертних груп. Залучені також координатори медичної служби Майдану (нині глава МОЗ, -« «Главком») Олег Мусій, Андрій Гук – ті, хто був у цьому пеклі і професійно надавав медичну допомогу протягом всього періоду протистояння.

Хочу підкреслити, що це має бути не разова допомога, оскільки є велика кількість людей, які внаслідок ушкоджень в протистояннях вже матимуть обмежені фізичні дані. Але ці люди надзвичайно сильні духом.

Зараз новий міністр і міністерство охорони здоров’я мають взяти опіку над постраждалими. Держава має допомогти їм. Тому хотів би щоб професійні медики включились в експертизу того, як можна допомогти цим людям.

А благодійні фонди мають підключатися індивідуально по кожній людині, бо вже з’явилися деякі ділки, які хочуть повідкривати клініки, щоб їм закуповували обладнання і заробляти на цьому гроші.

Чи багато людей ще залишається у дуже важкому стані?

В ЛШП знаходяться тільки з нейрохірургічними патологіями ще шість постраждалих, а загалом більше десятка людей в надзвичайно важкому стані. Але, думаю, вони виживуть. На жаль, є ураження хребта та спинного мозку, тому ці люди матимуть значні функціональні обмеження.

В 17-й лікарні така сама ситуація. Ще в опіковому центрі є постраждалий з тяжкою кульовою травмою обличчя і лицьового скелету. Ми займаємось і будемо займатися тим, щоб врятувати цим людям життя.

Оскілька є велика кількість вбитих, думаю, що кількість травмованих і поранених буде, як мінімум, 10-15 кратна. Якщо біля сотні загинуло, то може бути відповідно 1,5-2 тисячі поранених.

Біда торкнулася особисто дуже багатьох людей. Можу розповісти і про випадок, який торкнувся мене. Зараз в інтернеті гуляє відео, як беркутівець перев’язує голову козаку. Цей козак - син мого близького товариша, вони обидва бізнесмени, україномовні росіяни. Син ходив весь час на Майдан і потім признався мені, що він у Правому секторі. Сам статурою міцний, високий, але зовсім не войовничий. І я в нього питаю:«Що ти там робиш? Ти ж муху не вдариш!». А він мені каже: «Я туди не битись ходжу, а виношу поранених і вбитих. В мене немає нічого, тільки накидка Червоного хреста. Мене ніхто не зачепить».

Коли люди йшли 18-го лютого до Верховної Ради, він йшов з дружиною. Біля Кабміну на них напали, над головою вибухнула граната і його оглушило. Люди попадали і він теж упав. Потім піднявся і в той самий момент його вдарив спецпризначенець кийком по голові, а другий – в обличчя, повністю розбили ніс. І при цьому сказав: «Что, в Европу захотел, сволочь?».

Коли він прийшов до тями, почав дивитися, де дружина, підійшов інший спецпризначенець і каже, до речі, українською: «Що, чоловіче, погано? Давай перевяжу». І в мене виникає питання: Невже нас так розділяє мова? Чому вони виявилися такими різними людьми?

Згадуючи ці ще дуже свіжі у спогадах події, мушу сказати: таких порушень прав людини я ще ніколи не бачив. Вагалі, було важко уявити, що таке може трапитись у нас в Україні.