Ігор Шурма: Патріотів і дурнів вистачає кругом: і на Сході, і на Заході

Ігор Шурма – львів’янин, який вісім останніх років пропрацював у Харкові. Давній соратник Віктора Медведчука, він, в 2006 році не потрапивши у Верховну Раду, вирішив прийняти пропозицію тодішнього мера міста Михайла Добкіна і стати його радником. Разом з Добкіним, який через певний час пересів в губернаторське крісло, перейшов в облдержадміністрацію, вже на правах заступника. Рішення Ігоря Михайловича повернутися до Львова дивним чином майже співпало із звільненням його «патрона» з посади голови Харківської ОДА. Місцеві ЗМІ пояснили його рішення особистими причинами. Та сам він своє повернення до Львова в розмові із «Главкомом» трактував як громадянську позицію.

За весь час роботи в Харкові Ігор Шурма так і не перейшов на російську мову. Він впевнений, що патріотів і дурнів вистачає усюди. Про своє життя та роботу він розповів в інтерв’ю «Главкому».

Ігорю Михайловичу, своє звільнення з посади заступника голови Харківської облдержадміністрації на прес-конференції ви пояснили особистими причинами. Але не надто віриться, що на нього не вплинули події останніх місяців в країні, на Майдані, та й, звісно, безпосередньо в Харкові. Що насправді змусило покинути посаду?

Мою прес-конференцію подали так, як вигідно комусь. На ній я сказав, що основною причиною є особистісна ситуація, яка пов’язана з батьками і дружиною, яка знаходиться біля них. Але те, що я поїхав до Львова, а не просто кудись ближче, - це є моя громадянська позиція. В відеосюжетах це вирізали. Не всім це вигідно показувати.

Чому? І поясніть трохи докладніше свою позицію.

У мене двадцять років стажу держслужби. Я пройшов всі щаблі, був депутатом в Верховній Раді, радником працював, заступником мера, губернатора. Я багато цікавого міг би сказати про мою роботу в Харкові, і про мій від’їзд, і про мої погляди на цю ситуацію, але я переконаний, що зараз цього неможна робити. Зараз не є найкращий для цього час. Давайте трохи почекаємо… Не варто дратувати людей ні з одного, ні з іншого боку.

Розкажіть, принаймні, як вам, львів’янину, взагалі жилося і працювалося в Харківській області? Ви ж навіть не переходили на російську мову. Це виклало якісь труднощі?

Так, я не переходив на російську мову. Будучи чиновником і будучи депутатом облради.

А що стосується роботи в Харкові… Коли я вийшов за стіни Верховної Ради, була якась певна розгубленість, яка буває у кожної людини, що попрощалась зі статусом депутата: що робити далі? Особливо у людини, яка б вже не хотіла займатись бізнесом. Ще будучи у Верховній Раді, ми говорили з Михайлом Добкіним про те, що буде, коли закінчиться наша каденція. Він говорив: я стану мером – запрошую на роботу. Це була така ритуальна ситуація, на яку в принципі не можна було спиратись.

Але мій син працював тоді вже на Сході (Ростислав Шурма зараз - гендиректор «Запоріжсталі», депутат Донецької облради – «Главком») і говорив мені, що атмосфера там дещо інша. Він теж працював і в Києві, і в Москві, вчився у Львові. І він казав, що мені, з моїми поглядами і переконаннями, потрібно їхати туди, і для себе усвідомити, чим відрізняється життя під куполом від реальної роботи, наприклад на рівні міського господарства. Це по-перше.

По-друге, ми перестрілися із Василем Куйбідою, він був мером Львова тривалий період часу, в свій час активно співпрацював з Євгеном Кушнарьовим. Ми розговорилися, і він мені сказав однозначно: їхати в Харків і спробувати попрацювати там. Бо і робота дуже цікава – йшлася мова про радника (тодішнього харківського мера Михайла Добкіна – «Главком»). І це ж було можливістю по-іншому подивитись на Україну. Бо вона хоч і єдина, але дуже не однакова. І по-третє. Звісно, була спокуса після політичного життя у парламенті залишитися якимось коментатором, учасником ток-шоу, а я цього не хотів. І я прийняв рішення поїхати в Харків.

Пройшло вісім років. Не шкодуєте? Адже вже повернулись до Львова.

Ні-ні, я не шкодую про свій вибір. Я побачив інший світ, інших людей, інші взаємини. Там теж присутній великий дух патріотизму. Неможна привласнювати одній території більший патріотизм, іншій менший.

Але патріотизм буває різного ґатунку. Зараз немала кількість жителів Харківської, Донецької, Луганської областей, часто називаючи себе саме патріотами свого регіону, підтримують усі дії Росії. Отже, на Сході і на Заході різний менталітет, різні світогляди.

Будемо так говорити… Придурків усюди багато – на різних територіях, в різних державах. Але можу сказати, що в Харкові мені працювалося дуже комфортно. Мене завжди точила думка, що довго добре не буває. Але через вісім років я можу приїздити на Харківщину і дивитись людям в очі. Я ніколи там не відчував якихось утисків через свою мову, через свої погляди. Навпаки. У мене на початку роботи там були спроби переходити на російську мову, бо я бачив, що люди не завжди розуміють мене. А мені казали: «Мы вас знаем по Верховной Раде, будьте самим собой, нам надо учиться этому языку». Я ніколи не соромився там розмовляти українською мовою.

Великою помилкою минулих років було те, що абсолютно не працює сьогодні система розподілу і направлення на роботу випускників вищих навчальних закладів. Якщо би ми забезпечили міграцію випускників по всій території країни, не по місцю проживання, так, щоб люди зі Сходу їхали на Захід, із Заходу на Південь і так далі, відпрацьовувались би якісь нові цінності.

А, взагалі, наскільки гостро стоїть на Харківщині мовне питання?

Я спілкувався з багатьма людьми, у мене було багато зустрічей – і для мене це питання ніколи не стояло.

Але для пересічних громадян воно стоїть. Коли в Верховній Раді відмінили фактично мертвий «мовний закон», Схід висловив своє незадоволення.

Я займався лікарнями, соціальним захистом – медико-соціальний блок. Коли людина приходить і робить якусь роботу, і від цього є позитивний ефект, то кращої пропаганди тієї ж самої мови немає. От Мирон Маркевич, наприклад, україномовний тренер в тому ж середовищі (колишній тренер харківського «Металіста»), і він теж ніколи не відчував ніяких утисків. Я виступав на сесіях міської, обласної ради, мені ніхто ніколи не сказав: «Я не понимаю».

Чи потрібен Україні закон про регіональні мови?

Однозначно. Якщо суспільство тягнеться до європейських цінностей, то суспільству треба визначитись. Не можна, щоб так було: хочу жити, як в Європі, а мати все на халяву, як в Радянському Союзі. Якщо в Європі є закон про регіональні мови, про мови нацменшин, то такий закон треба прийняти і в Україні. Інша справа – як він запрацює, і кого ми будемо називати нацменшинами. Але закон повинен бути. І підтвердженням цього якраз ж ситуація, яка склалася після невчасного і не дуже вдалого голосування у Верховній Раді про відміну цього закону. Обурився не тільки Схід та Південь України. Обурилося європейське співтовариство. Цього робити не можна.

Так, на етапі прийняття могли бути дискусії: добрий закон чи не добрий. На етапі прийняття цього закону в обласній раді, я був єдиний, хто виступав проти. Я бачив, що там багато не допрацьовано, були обіцянки залучити експертів до його вдосконалення, але це не було зроблено. Але якщо закон прийнятий, ти зобов’язаний його виконувати.

Чи комфортно вам було працювати під керівництвом Михайла Добкіна? Ви знайомі багато років, обидва - вихідці з СДПУ(о). Зараз він вже екс-губернатор. Заявив, що буде балотуватися у президенти. Ви проголосуєте за нього?

Це якраз те, про що я не хочу зараз говорити. Не хочу сьогодні, принаймні, ставити акценти, які могли б когось потішити чи роздратувати.

Офіційно останній день роботи у вас був 19 лютого. Ви одразу поїхали до Львова. Чи були присутні в Харкові під час штурмів ОДА, коли піднімали над будівлею російський прапор?

Ні, не було. Я 19 лютого поїхав до Львова вже. Я допрацював до 18 години, і у 18:50 вже був на пероні. У мене це було не просто звільнення, це було переведення у Львівську обласну державну адміністрацію. Фактично йшов на таку саму посаду. Тобто планувалося, що я там буду займатися медико-соціальним блоком. Але вийшло так, що з Харкова я звільнився, виїхав. Приїхав до Львова. Але на той час вже відбулося те, що тепер називається чорною плямою в історії України, - розстріл людей. Ну, і так вийшло, що мене в Харкові звільнили, а у Львові вже не взяли.

Наскільки різняться думки стосовно Майдану, дій Росії у львів’ян і харків’ян?

Коли я поїхав у Львів, мені перші три доби телефонували всі: «Як ви там? Там у вас таке…».Люди стали заручниками того, що вони бачать по телевізору, заручниками неправди. Я пояснював: все нормально, я гуляю парком, ходжу вулицями, ходжу в магазини. А коли почали розгортатися схожі події у Харкові, там люди були розгублені. Вони і зараз задають одне й те саме запитання6 «А що буде далі?».

Крим зараз готується провести референдум, де буде поставлено питання про приєднання автономії до складу Російської Федерації. Скільки «шансів» у Харкова піти по слідах Криму?

Вибори і мітинги закінчилися для мене десь у 2002 році. Далі ми стали учасниками політичних технологій з різних боків – з Півночі, зі Сходу, з-за океану. Самі почали вдосконалюватися. Сьогодні ми живемо в технологічному світі. Якщо говорити про загальні настрої, то, принаймні, з людей, які працювали коло мене в Харкові, переважна більшість ніколи не піднімали питання про якусь автономію. Ніколи. Звичайно, що були ті, хто казав, що було б добре, якби ми приєдналися до Росії. Але це була не просто меншість, а мізерна меншість. Але так, треба говорити правду, такі люди є. Але вони є по одній причині. Ніколи, ніде і ні в чому – ні в фінансуванні, ні в мовних питаннях – неможна займатися насильством. Це все буде мати зворотній результат.