Оксана Білозір: Я попереджала родини заручників, що до них повернуться зовсім інші люди - не ті, які пішли на фронт

Колишня очільниця Міністерства культури і туризму, народна артистка Оксана Білозір після перемоги Петра Порошенка отримала шанс повернутись у владу. З президентом Оксану Володимирівну зв’язують давні, добрі стосунки. Вона - кума і подруга родини Порошенків.

Та сталося не так, як гадалось. 80 номер у списку «Блока Петра Порошенка», який дістався Білозір, на початку виборчої кампанії, здавалось, гарантував їй депутатство. Але до дня голосування рейтинги президентської політичної сили не витримала випробувань війною та економічним спадом. В підсумку Білозір залишилася поза межами Верховної Ради. Не справдились і прогнози щодо її призначення на вже знайому посаду міністра культури. Єдиним бонусом для Білозір від перемоги Порошенка можна вважати призначення її чоловіка Романа Недзельського генеральним директором Національного палацу України.

Сама Оксана Володимирівна перед виборами влітку минулого року розпочала активну роботу з визволення із полону терористів українських громадян, солдатів та волонтерів. За цей час за сприяння Білозір додому повернулися близько 300 людей. Саме з цієї теми ми й почали розмову.

Пані Оксано, як ви потрапили у групу, що займається обміном заручників?

Це трапилось випадково. Я – публічна, відома людина. Всередині липня на мене вийшли із певною пропозицією. І фактично я була першою, хто на рівні Служби безпеки України спробував налагодити контакт для видачі першого заручника. Це був хлопчина-волонтер із Вінниці. Ми провели першу операцію спільно із підрозділом «Альфа». Після того мені надходили різні пропозиції, телефонували люди із проханнями знайти ту чи іншу людину, оскільки я вже мала контакти і знала з ким треба співпрацювати. Я не планували займатися цим, але ця ситуація мене затягувала.

Окрім того, свою роль зіграв і той факт, що я маю статус учасника бойових дій. Я двічі була на Афганській війні, тож для мене це не є чимось несподіваним і новим. Я піднімала бойовий дух, їхала туди із українською піснею і ніколи не думала, що діти тих людей будуть зараз проливати свою кров за Україну. Тоді мене називала «білою Ханум», я ніколи не ховалася за броню, казала, що якщо мені на роду написано, то зустріну смерть в обличчя, а не в спину. Війна дуже змінює людей, а я вже пройшла цю трансформацію і була готова до того, що там відбувається, як це виглядає, до моральних речей, які важко усвідомити, побачивши їх вперше.

До речі, тепер саме афганці по цей та по той бік фронту стали комунікаційною ланкою. Також мені вдалося налагодити контакт із різними угрупуваннями, які є на окупованих територіях, спільно з якими ми готували пропозиції щодо обміну. Звісно, без участі СБУ це було б неможливим: вони мені забезпечували супровід, захист, обмінний фонд. Наша продуктивна співпраця тривала до моменту, коли почалися дуже великі обміни. Ми визволяли по 20-30, або хоч і по 5 людей, але потім підходи змінилися. Власне, виникли проблеми через те, що у Мінських домовленостях є пункт про обмін полонених за формулою «всіх на всіх». Проте, що це означає і які механізми такого обміну розписано не було. Інші позиції, наприклад, відвід важкої техніки, були чітко регламентовані: на скільки кілометрів, на яку територію тощо. Також накопичилися військові події і з обмінами стало надзвичайно важко.

Сьогодні я працюю із групою волонтерів «Патріот». Ці люди переважно живуть на території Краматорська, Слов’янська і вони вхожі на окуповані території. Попри дуже складні умови ми все одно намагаємося витягувати наших полонених. Зараз ми займаємося кіборгами. П’ятеро вже повернули додому, потім визволили іще п’ять заручників, двох з яких я намагалася витягнути вже два місяці, переводила зі списку у список.

Фактично я відкрила обмін із «ЛНР», адже вони спочатку не виходили на контакт, до того ж, там багато різних угрупувань, які не підпорядковувались «центральній владі». Якраз там знайшлися афганці. Ми з ними започаткували обміни і вже з початку вересня вийшли безпосередньо на Луганськ, що розширило доступ до наших заручників.

Хто ці афганці, вони воюють на боці України чи у складі терористичних республік?

Вони просто живуть на цих територіях і не прийняли ні той, ні інший бік. Завдяки тому, що вони пройшли військові дії, але не беруть участі у конфлікті зараз, саме вони були визначені на територіях «ЛНР» і «ДНР» головними переговірниками. Вони забирали людей, які знаходилися на українській території, а натомість віддавали військовополонених.

Ви виходили на очільників так званих «ЛНР», «ДНР»?

В мене дуже широке коло контактів, тож переговори велися із різними людьми. Крім влади, там є купа терористичних угрупувань, які є самодостатніми, незалежними і нікому не підпорядковуються. Є звичайні люди, громадяни, які є заручниками тих обставин, і активно беруть участь у цих процесах. Є безпосередньо уповноважені люди, наприклад, з «ДНР» Даша Морозова. Є представники російських спецслужб, які знаходяться на цих територіях. Ми виходили на різних людей. Загалом, ситуація розвивалася сама собою: з’являлися зв’язки, люди, які передавали контакти...

Моли б ви конкретизувати, що це за організації і хто їхні очільники?

Для чого? Я хочу бути позитивним активним і ефективним волонтером. А для цього все, що я роблю, має бути в тиші. Інакше ніхто потім не захоче зі мною спілкуватися. Наразі за моєї участі та моїм особистим сприянням додому повернулося близько 300 воїнів. Такий результат мене задовольняє, а як я це роблю – неважливо. Головне, що я це роблю успішно.

В якому стані повертаються з полону наші бійці?

Вони повертаються в жахливому депресивному стані. Тут була дуже велика моя роль як жінки. Щоразу, коли ми проводили обмін, були присутні російські ЗМІ, які використовують кожну можливість аби дискредитувати наших бійців. Вони виловлювали їх з тих автобусів, щоб показати їхні опущені плечі, депресивний стан, намагалися витягнути з них якісь слова, які могли б негативно вплинути, скажімо так, на імідж України й моральний стан усіх українців. Тоді я заходила в автобус і казала їм, що вони герої, за ними вся Україна, усі ними пишаються і їх дуже чекають вдома. Вони пройшли крізь пекло, але вони мають з гідністю вийти з автобуса, де на них чекають об’єктиви ворожих ЗМІ, 50-60 камер. Це дійсно допомагало. Вони піднімали голови, оживали.

В самому полоні йде неймовірна пропаганда, їх дуже сильно обробляють. В основному, кажуть, що вони зрадники, що вони підуть під військовий трибунал, що їх повбивають, що від них відмовилися їхні родини, в них конфіскують усе майно. Якщо таке чуєш кілька разів, воно пролітає мимо, а якщо тобі повторюють це кілька місяців поспіль, принижують, не кожен може адекватно це відкидати. Таким людям одразу потрібен психолог. Я попереджала їхні родини, що до них повернуться зовсім інші люди, не ті, які пішли на фронт. І знадобиться немало часу, щоб вони відчули себе комфортно.

Також, я запрошувала священиків. Вони супроводжували наших хлопців у автобусах. Звільнені могли сповідуватися, священики витягували їх на якісь розмови, благословляли. Ми одразу намагалася знайти можливості для їх соціалізації.

А фізичний стан? Інформація в ЗМІ про катування солдатів і жахливі каліцтва це фейки?

Я не знаю таких історій. Звісно, війна має свої жорсткі закони і я не виключаю можливості жорстокого поводження, але масових випадків точно не було.

Чи можна якось порівнювати атмосферу війни в Афганістані і на Донбасі?

Тоді (в Афганістані) я давала концерти, щоб підняти дух. Зараз це також роблять наші співаки і актори, які їздять в зону АТО.

Сьогодні ж у мене зовсім інша місія. Легко йти туди, де не стріляють, співати, щоб усі поаплодували, потім розвернулися, пішли на передову і багато хто не повернувся, але ти (артист) цього не вже не знаєш. Інша ситуація, коли ти бачиш, що відбувається, їдеш на нейтральну смугу за перший передовий блокпост і береш участь у поверненні тих людей, з якими ще дуже тяжко треба працювати.

Ви не боялися за свою особисту безпеку? Відомі випадки, коли терористи вимагали викупи за заручників, а коли цей заручник ще й відома людина, ставки відразу зростають.

Ми всі під Богом ходимо. Я молилася і Господь мені допомагав в усіх ситуаціях.

Які вимоги зазвичай висувають терористи при обміні заручниками?

Різні. Переважно, вони хочуть бачити в списках тих людей, які їм потрібні у першу чергу. Потім вони дійшли до того, що почали вимагати забирати із тюрем людей, які не мали до АТО жодного стосунку. Хто ці люди, неважливо, не можу сказати, але це – їхні люди. За них пропонували інколи 5 чи 10 чоловік. Були різні маніпуляції, обговорення кожного обмінного листа було надзвичайно складним. Я зазвичай спілкуюся із ними спочатку і коли їду забирати хлопців, а в нашій групі є спеціальні перемовники, які спілкуються з ними 24 години на добу, аби дійти спільних позицій.

Ми висували вимогу, щоб мова йшла лише про людей, які пов’язані із злочинами у АТО. Це теж непросто. Наприклад, були люди, які підірвали міст. І ми прекрасно розуміли, що якщо його віддати, він поїде і знову буде підривати мости, але водночас виникала дилема: за нього одного можна забрати кілька людей, якщо ж ні, то наші хлопці будуть помирати, а того будуть годувати у в’язниці. Я, як жінка і мама двох синів, розумію, що можна міняти все, що ходить і рухається, якби тільки була пропозиція.

Власне, терористи вас звинувачували в тому, що ви торгуєтесь, зриваєте перемовини.

Таке було одного разу. Тоді я тільки почала контакти із «ЛНР», Карякіним (глава так завного парламенту «ЛНР» - «Главком»). Вони ставили умови про повернення людини, яка не має жодного стосунку до АТО. Коли ми все ж погодилися повернути ту людину, я захотіла більшої компенсації: не 5, а 10 наших людей натомість. Звісно, у хорошому сенсі я буду «торгуватися». Обмін, до речі, відбувся саме такий, як ми хотіли. Проте, наостанок, Карякін висунув мені таке звинувачення.

Чи вимагали у вас викуп, доводилося платити гроші?

З цього приводу є дуже багато зловживань, маніпуляцій. Батьки заручників часто розповідали, що їм надходили пропозиції віддати бійця за кошти. Потім людей часто просто дурили: вони втрачали і контакти, і кошти. Але я працювала і працюю із Службою безпеки, державою Україна, тож такі переговори апріорі не ведуть і нам ніхто такого не пропонує.

Хіба що, просять передати ліки. Кажуть, що в них наші поранені і просять передати ті чи інші ліки. Ми розуміли, що половина не потрапить до наших воїнів, але хоч якась частина все ж дійде і комусь таки допоможе. Тому, були варіанти, коли ми передавали різні ліки, крапельниці. Так само, був випадок, коли я передавала харчування для немовлят.

Ви співпрацювали із Володимиром Рубаном, який фігурує у ЗМІ як головний переговірник у справі обміну полоненими? Що вам відомо про цю людину, йому закидають зв’язки із Медведчуком?

Мене не цікавить, чия він людина, а цікавить тільки те, що він робить. Йому все вдається, він багато зробив для України. особисто з ним ми не співпрацювали, тому що в нього своя сфера. Волонтерів, які займаються обміном, хоч і не багато, але усі вони мають свою специфіку. Рубан, наприклад, займається Дніпропетровською областю, зокрема, опікується питаннями батальйону «Донбас». Ці обов’язки йому делегував губернатор Дніпропетровської області: це нормальна позиція займатися проблемами тих, кого вони відправляли в АТО. Вони займаються і «двохсотими», створили генетичну базу даних. Це надзвичайно важливо. Війна закінчиться і родичі захочуть знати, де їхні близькі, щоб їх поховати.

Чи є якісь дані, щодо того, скільки наразі повернули наших заручників і, натомість, віддали сепаратистів?

Цифри різні. Я працюю з СБУ і ми ще можемо це якось рахувати, хоча точних підрахунків немає. Багато з тих, хто знаходиться на межі бойових дій, наприклад, «Азов» чи «Айдар», чи Національна гвардія, щодня ловлять розвідників або іще когось і одразу міняють на своїх бійців. Це відбувається постійно. Ми можемо навіть цього не знати – хтось півгодини пробуде у полоні. Тож, вирахувати це неможливо й оперувати конкретними цифрами важко. Є такі варіанти, коли батьки питають, із ким треба домовлятися і самі їдуть, забирають своїх дітей.

Якщо не можна порахувати, скільки у нас воювало з початку бойових дій, то про що говорити зараз.

На тлі ескалації конфлікту переговірний процес щодо звільнення полонених триває?

Так, потрохи ми звільняємо наших хлопців, але, оскільки Мінські угоди не працюють, великі обміни, про які ми мріємо, є нереальними. До того ж, оскільки йдуть активні бойові дії, немає шпаринки, куди можна вийти. Поки що це все гальмується, але, сподіваюся, процес відновиться.

Окрім звільнення полонених ви возили допомогу, виступали посередником у передачі допомоги від діаспори наприклад. Що це була за допомога?

Так, недавно мені передавали допомогу з Сакраменто. Вони паралельно опікуються частиною «Правого сектору», а деяку допомогу я завезла безпосередньо в зону АТО. Передавали теплий одяг, замовлений у національних виробників, які за мізерні кошти шиють якісні речі. Вони дуже потрібні, адже після одного бою той одяг можна викинути, так само як каски і бронежилети.

Також, іще влітку, я давала концерти, щоб зібрати кошти на бронежилети і каски. Нині вже держава максимально включилася у фінансування збройних сил і має забезпечити одяг й інший мінімум і це дуже на часі. Люди зараз дуже збідніли і коли говориш про збір коштів на гуманітарну допомогу, вони питають, в кого гуманітарну допомогу брати їм.

Я не афішую свої пожертви, але є одна річ, про яку варто сказати. Зараз для фронту купують «швидкі»: гарні машини, із комп’ютерним забезпеченням, які мають їздити по гарному асфальту. І ні в кого не закрадається думка, що там немає по чому їздити. Туди треба трактори, вантажівки й спеціальні швидкі. Саме останні ми й закупили для фронту. Спільно із Леонідом Кравчуком та за спонсорської допомоги Олега Бахматюка, ми купили броньовані машини швидкої допомоги Mercedes, щоб показати, якими вони мають бути. Такі застосовують у армії НАТО.

Звичайні швидкі туди просто не доїжджають. Власне, найважча проблема – це перша година, коли боєць поранений. Чому в нас так багато втрат рук, ніг – не встигають довезти бійця. Щоб не втрачати цю годину, потрібні такі швидкі, як ми купили. Вони величезні, на чотири носилки, там усередині є міні-хірургічна лабораторія. Ця машина може виїхати з болота. Ця машина витягне бійця з будь-якого місця. Зараз їх вивозять на танках, але поки той танк дотрясе, його вже важко буде зібрати докупи. Тож, хай усі, хто хочуть допомогти подивляться на фото тих машин.

Ви проводили концерти в зоні АТО?

Ні, я не мала часу. Проводила зустрічі, спілкувалася із людьми. Я працювала більше як політик. Тим паче, в зоні АТО немає проблеми із виступами: волонтери-артисти, театрали, їздять виступають. Люди хочуть там побувати, принести туди надію, хвилини радості. Вони це роблять за покликом душі і їм не потрібні для цього якісь програми Міністерства культури.

Ви сказали, що працюєте як політик. Не шкодуєте, що не потрапили у Верховну Раду цього скликання?

Я ніколи не шкодую. Я живу за таким принципом: те, що має бути моє, те буде моє. У списку я є, може підійде моя черга. Але на сьогоднішній день я більш ефективна там, де я працюю. Робити волонтерську, людську роботу це набагато важливіше, ніж брати участь у дискусіях.

До того ж, цей парламент не є фаховим. Найстрашніше, що у найнебезпечніший момент позаходили нефахові люди, які нічого не розуміючи, роблять якісь політичні заяви. Я розумію одне, і так воно відбувається в Європі, де я десять років пропрацювала в ПАРЄ: якщо ви хочете зняти генерального прокурора, то ви маєте щонайменше запропонувати три кандидатури на його місце. Якщо ви просто вимагаєте його зняти, то в мене питання: що далі? Зруйнувати легко, але що будувати і хто це буде робити – незрозуміло. Таким чином ви хочете задовольнити чиїсь амбіції, які вас до цього підштовхують, а потім піде другий крок – шантаж, щоб посадити власну кандидатуру. І все це під час війни. Це або політична безграмотність, або шантаж, або просто корупція.

Так само із реформами. Якщо ви хочете зробити реформу: говоріть що це, як поетапно це має вирішуватися, скільки на це потрібно часу, який результат має бути на виході і які можливі ризики. Звісно, європейці говорять, що чули про наші реформи, про прекрасні наміри, але не бачили жодних схем, як ті ініціативи втілювати.

Коли формувався уряд ходили чутки, що ви можете очолити Міністерство культури. Вам надходили пропозиції?

Ніколи в світі я б не поверталася в міністерство. Два рази в одну річку не вступають. Там має бути менеджер-функціонер. По-друге, я на посаді міністра зробила дуже багато, але це ніким не було оцінено. У нас так заведено: ти ще не встигнеш прийти на робоче місце, а тебе вже в чомусь критикують. За мою коротку канденцію я вела конструктивну роботу, після чого мене отруїли, бо я змогла добитись важливих речей. Відомство трансформувалося у Міністерство культури і туризму. Воно стало затребуваним і увійшло в сегмент економіки. За 2005-2006 рік відкрилося дуже багато туристичних маршрутів, на місці яких створені робочі місця, сфера обслуговування, започатковано етнічні фестивалі, які стали осередками наших сакральних цінностей. Це дало стимул для творення національного культурного мистецтва, національного продукту.

Тоді ж Україна увійшла в Європейську асоціацію туризму. Це була перша сфера європейської інтеграції, яку Україна здобула за кілька місяців моєї роботи. Україну почали розглядати як туристичну державу, а європейські інвестиції пішли в інфраструктуру та розвиток туризму. Головне – показати унікальність України і її особливе місце серед інших особливих народів. Культура – це храм, а туризм – дорога до цього храму.

Також, ще тоді, у 2005 році, Міністерство говорило про єдиний культурний і інформаційний простір, який став причиною теперішньої війни. Я перша створила концепцію культурної політики, які після мене ніхто не відкрив. Це були системні речі, які відразу важко оцінити.

Український художник Олександр Ройтбурд висловив думку, що війну між Україною та Росією обиватель із Заходу може сприймати як війну країни Достоєвського і Чехова проти країни аграрної глушини. Що ми можемо запропонувати світу?

З часів Київської Русі Україна була центром європейської цивілізації. Українські роди створювали королівські роди Європи. Анна Ярославна знала п’ять мов, а король Філіп, за якого вона вийшла заміж, ставив хрестик. Я вже не кажу про Кам’яну могилу, де є перші плити на санскриті. Ця давня мова нараховує більше 3,5 тис. слів і у ній розшифрували 600 слів, які сьогодні вживаються в Україні: кінь, мати, тополя, сіль, хліб. Цих речей ніхто не знає. Так само ніхто не знає, що Україна – це апостольська держава. Андрій Первозваний, апостол, направлений Ісусом Христом, посвятив цю землю. Коли я розповідаю про це європейцям, вони кажуть, що навіть не могли собі такого уявити. Це – речі, про які ми маємо говорити, адже вони додають до історії європейської цивілізації.

Сьогодні нам потрібні герої. Але хіба ми знаємо про наших князів? Якби ми сьогодні зняли фільми про Святослава, князя Володимира чи Ярослава Мудрого, це були б бестселери. Ми дивимося серіали «Біла королева» чи «Тюдори» і нам це дуже цікаво, але в нас може бути ще цікавіше. Ми ж забиваємо пилюкою те, що є основною частиною світової культурної цивілізації, і тільки ми можемо її відкрити.

За часів вашого перебування на посаді міністра ви «вибили» на культуру 1,5 млрд. гривень, зараз виділено 2,2 млрд, але враховуючи інфляцію за останні 10 років ці суми неспівмірні.

Питання не в грошах, а у ефективності їх використання. Є цільові програми, на які виділяються гроші з бюджету: програма театри, акторське мистецтво, навчальна, музеї, археологія, бібліотеки – всього за моєї каденції їх було 49. Коли ж я подивилася, що мої попередники туди позаписували, я в першу чергу підняла на Кабміні питання про перерозподіл тих коштів. Депутати, які були в парламенті забивали ресурси саме в ті програми, з яких вони мали особисту вигоду. Про жодні державні інтереси не йшлося.

Зараз міністерство винесло рішення про те, що фінансування буде надаватися проектам, які підтримують АТО, і кінематографу, усе інше урізають.

Є програма про гастрольно-концертну діяльність і саме ту програму можна переорієнтувати на зону АТО. Хоча, я їжджу туди постійно і можу сказати, що там немає потреби в концертах – артисти туди самі їдуть, вважаючи це своїм обов’язком. Міністерство ж вибрало купку артистів, яким буде платити гроші за те, що вони туди їздять.

Загалом, Міністерство культури – це, в першу чергу, ідеологія і стратегія. Війна іде тільки тому, що наша ідеологія була розмита. Тож мають фінансуватися усі напрямки. Культура має стати основою національної держави. Якщо ми все вихолостимо і закинемо всі фінанси лише на фронт, це не призведе ні до чого хорошого. В нас і так було пусте місце, яке стало плацдармом для засилля російської пропаганди. Нам потрібно виробляти і підтримувати власний національний продукт, для цього потрібно шукати додаткові стимули й, відповідно, кошти.

Речі ж, що стосуються АТО, вже виписані і в жодному разі не потребують спеціального фінансування, тим паче, за рахунок усього іншого. Звісно, треба вести якусь культурну роботу, завести театр у Слов’янську, наприклад, але це можна зробити в рамках існуючих програм. Я б сказала, що це просто політичний піар міністра. Думаю, він, як і його заступники, рідко бувають в АТО і не знають, що там відбувається.

Коли я їздила в Афганістан, наприклад, ці поїздки ініціювало не Міністерство культури, а Міністерства оборони. Тоді при воєнному відомстві було створено так званий «Будинок радянської армії», спеціальна агенція, яка запрошувала театралів, музикантів, митців. Вони спілкувалися безпосередньо із солдатами, приймали в них заявки, кого ті хочуть бачити, і передавали їх в Мінкульт. Вони разом вирішували, куди, кого і коли направляти.

Не можу не пригадати, кілька днів тому ховали народного артиста Віктора Шпортька – неймовірний співак, який виконував пісні українських композиторів, мав унікальний голос і займав важливе місце в українській культурі. Ні міністра, ні заступника, ні однієї камери на похороні не було. Я не хочу проводити паралелі із Скрябіним... Там (на похороні) зібралися усі виконавці різних поколінь і мене найбільше вразило, які вони бідні. Тепер вони відходять і ми бачимо таке нелюдське відношення до свого. Як можна «більше нічого не фінансувати»?

Зараз буде утворена профільна рада при Міністретсві, яка буде опікуватися гастролями в АТО. Вас туди запросили?

Ні, мене не запрошували, хоча, мені здається, що я мала б бути там однією з першим, в тому числі, і як колишній міністр, я вже не кажу про те, що я співачка. Я вважаю шлях, який обрало відомство, неправильним. Це просто політичний піар. Було б доречніше створити спільну робочу групу при міністерстві оборони та Міністерстві культури для забезпечення підняття бойового духу наших воїнів. Чиновники з двох міністерств мають сісти разом і обговорити коли, кого і як надовго відправляти. Запит мають формувати самі Збройні сили, а не якась рада. Інакше це схоже на політичну корупцію: саме на тих, хто буде туди їхати, можна буде відмити гроші.

Наразі в зоні АТО немає жодного будинку культури, жодного майданчика для виступів, йдуть бої – куди везти людей? Можна поїхати в Краматорськ чи Слов’янськ, але там вже відроджується культура. Водночас, на звільнених територіях є інші потреби – не вистачає газет, інформаційних каналів.

Хіба ці питання виключно до Міністерства культури, а не до профільного Міністерства інформаційної політики?

Міністерство інформаційної політики, все ж, має вирішувати інші завдання. Коли я була міністром, я шукала різні формати. Найближчим виявився Міністерство культури і туризму, але у Франції, наприклад, існує Міністерство культури й інформації. Тобто, вся інформаційна сфера знаходиться під культурою, і це природно, адже якщо міністерство виробляє культурний продукт і стимулює усі його прояви, воно тут же має канали для їх ретрансляції. У нас же міністерство формує продукт і не має жодного інформаційного каналу, щоб донести це глядачу. Тоді я ставила це питання, але в нас є і Держетелерадіо й інші структури, які не дозволяли обрати таку форму.

Тобто нові керівники галузі вас не запрошують до співпраці, на консультації?

Ні. Повне ігнорування. Впливати на те, що робиться у міністерстві я вважаю не етичним. Якби в мене попросили пораду, я б поділилася думками. Але коментувати діяльність міністра чи говорити, які б мали бути кроки міністерства, я не хочу. У них є своя концепція, своє бачення. Треба подивитися, якими будуть результати.

Чинний міністр культури суміщає посаду і є водночас віце-прем’єром. Наскільки це доречно?

Така формула існує в європейських урядах і така практика була навіть в уряді Азарова за часів Януковича. Ця формула запозичена у поляків – саме вони свого часу дуже багато надавали Україні допомоги саме в питанні структурування органів влади та системи управління. Це і економія, і концентрований апарат – в цьому є своя логіка. Однак, тільки тоді, коли ця модель єдина для всіх. Коли ж усі працюють однопрофільно, а одна людина обіймає дві посади, це не дуже коректно.

Зараз дискусійним є проект у Верховній Раді щодо ліквідації Нацкомісії з питань захисту моралі. Наскільки виправдано її існування?

Цього не варто робити. Сьогодні, у період війни, ця комісія потрібна як ніколи. Наприклад, ви маєте проблеми: щось вийшло в друку, але законних підстав пред’явити претензії немає. Тоді вступає в гру ця комісія – вона може впливати. Це механізм, який потрібен і для люстрації. Його потрібно зберегти, а не ламати.

Під час формування уряду виносилося багато пропозицій щодо оптимізації не надто ефективних органів: наприклад, Нацради з питань телебачення і раді, Держкіно. Як ви до цього ставитеся?

Поки що цього робити не можна. Особливо, це стосується Держкіно. В моїй концепції розвитку була пропозиція про створення на противагу «Москіно» «Довженко Фільм». Україна як велика самодостатня країна із вражаючою історією має виробляти своє кіно. Це не можна доручати лише приватному сектору.

Якщо міністерство культури сприймати як ідеологічне міністерство, ми одразу побачимо як багато навантажень на нього лягає і які допоміжні органи нам потрібні. Проте, якщо один із заступників міністра (Ігор Ліховий, перший заступник міністра – «Главком») під час формування позицій щодо функціонування міністерства висловлював думку, що Мінкульт треба ліквідувати й залишили Міністерство культурної спадщини, він не розуміє, що культура – це ідеологія, а міністерство є стратегічним, особливо сьогодні, в умовах переходу від одного світогляду до іншого.