Любко Дереш: Я повністю себе відмежував від усього, що відбувається на Майдані

Сьогодні доволі популярною є думка, що події останнього року в Україні – анексія Криму та війна на Донбасі – стали можливими, в тому числі, і через брак в тих регіонах української культури. Автор «Культу», 30-річний Любко Дереш також погоджується з цією тезою. Він завжди був в числі тих, хто не боявся їздити популяризувати українську книжку і на нині окупований півострів, і в східні області, і кілька років тому вже помічав там «тривожні дзвіночки».

«Це був великий прорахунок людей, які займалися політикою. Сам запит на українське слово там був. Але хвиля культури, що розливалася по країні, до них не доходила. Люди дуже потребували цього і самі почувалися, наче то їх не приймають», - коментує ситуацію молодий письменник.

Вже після окупації Криму та на початку збройного конфлікту на Сході, Любко Дереш виступив в ролі куратора досить сміливого проекту – першого Українського літфесту в Донецьку. Саме в цьому місті він колись розвінчав свої міфи про «донецьких». В ньому ж намагався розвінчати і міф про різницю між «східняками» та «західниками».

На противагу деяким своїм колегам, Дереш сьогодні намагається дистанціюватися від політики, але при цьому все ж ставить діагнози українським реаліям.

Любомире, як письменник, дослідник людини, чи помітили ви, як за останні рік-півтора змінився внутрішній світ українця?

Стався великий прорив в бік розуміння себе. Поки не відбулися події на Майдані, був тихий занепад в тумані розуму. Не було розуміння, хто ми, що ми, для чого ми. Не кажу, що зараз стало зрозуміліше, але закінчилася ця примха, коли можна було собі дозволити не знати, як ти ставишся до тих чи інших подій, до ситуації в країні. В плані самовизначення зараз відбувається дуже сильний ріст активності. І відбуваються спроби знайти складну ідентичність українця, яка вже не описується виключно національним фактором чи навіть фактором приналежності до певної території, певної землі.

Найцікавіші ідеї зараз пов’язані з тим, щоб вписати українців як новий тип суспільства у світову спільноту. Суспільство має шанси жити не за принципами ієрархії, а за новими принципами, скоріше, мережевого суспільства, де більше значення мають довіра, співпраця, де на перше місце виходить фактор особистості. До цього часу дуже довго особистість людини була на задньому плані, а на перше місце виходили технології як такі. Зараз фактор особистості знову виходить наперед. Люди в Україні починають розуміти, що не так важливі нагороди і статуси, а важливе те, що ти представляєш з себе по суті.

Якщо від загального перейти до конкретного. Що за цей час змінилося особисто для вас? І чому, на відміну від інших митців, вас на Майдані не було видно?

Я, дійсно, на Майдані не був, жодного разу туди не приходив. Я повністю себе відмежував від усього, що відбувається на Майдані.

В чому причина?

Для мене ті перетворення, які відбулися в свідомості людей там, відбулися трохи раніше. В силу цієї дистанції з’явилося розуміння, що революції – не ефективний спосіб. Історично складається, що революції стаються, хочеш ти того чи ні. Але я не вірю в революції ідеологічні. Я вірю в революцію свідомості. Звісно, момент зміни свідомості в людей на Майдані також був, але я бачив можливість тої самої зміни свідомості українців іншими способами. Та історія пішла так, як вона пішла. Я це приймаю. І в жодному разі не осуджую тих людей, що вийшли на площу, не заперечую Майдан, не кажу, що це була помилка. Просто вважаю, що можна було менш кривавими способами досягнути того ж.

Якщо говорити про те, чи змінилося щось у моїй свідомості… У мене з’явилося відчуття певного полегшення: я можу зараз дозволити собі говорити більш радикальні речі, говорити більш прямо про свою позицію. Зараз ситуація «плавиться», триває конфлікт на Сході, ситуація стресу всередині самої країни дуже глибоко розхитує наші шаблони про те, яким може бути життя. І це якраз шанс показати, що ми можемо поборотися не тільки за те, щоб стати європейської країною, а й за те, щоби стати країною духу, стати людьми, які роблять акцент на самоусвідомленні, на більш радикальному пізнанні себе. Це такі гасла, які не можуть бути винесені на транспаранти. Тому я і не бачив себе десь на трибуні на тому ж «Відкритому університеті» на Майдані. Такі речі не можна говорити в мегафон. Але це те, що я розумію під завданням письменника. Це, власне, пояснює, чому я не торкаюся до політики. Політика виборює якісь короткочасні переваги і завжди розбиває світ на ворогів та друзів.

Дехто з митців висловив думку, що події минулого року стали можливими, в тому числі, і через відсутність в буремних регіонах української культури. Чи відчуваєте ви провину за це?

Це був великий прорахунок людей, які займалися культурною політикою всередині країни. Це було очевидно для письменників, які їздили популяризувати українську книжку в Донецьк, Луганськ, Крим. Там завжди було багато тривожних дзвінків. Та ж відсутність українських книгарень… Хоча сам запит на українську книжку, українське слово там був.

Всі мої зустрічі з донеччанами до періоду «ДНР», чи з кримчанами на читаннях в Бахчисараї чи в Сімферополі завжди були гранично теплими. Люди дуже потребували цього і самі почувалися, наче то їх не приймають. Наче до них не доходить ця хвиля культури, яка розливається по всій країні. Якби було усвідомлення того, через які символи добиватися єдності в свідомості, була б інша справа. Але натомість з колективною свідомістю там працювали люди, які цими техніками володіли. Впроваджувалися інші символи. Символи відмінності Сходу і Заходу.

Ким впроваджувалися? Росією?

Мова про геополітику. Комусь було на руку те, щоб культивувалася ідея відмінності східняків та західняків. І оскільки з тамтого боку цими гуманітарними технологіями володіли, а по цей бік не володіли, і розуміння необхідності цього не було, так і вийшло, що цю війну на рівні свідомості, консцієнтальну війну (від латинського сonscientia - свідомість, - «Главком»), війну на рівні ідентичності ми програвали. Донеччани і кримчани розуміли себе, як щось окреме. Їхня ідентичність була розбитою.

Є думка, що мешканці Криму та східних регіонів не надто цікавляться літературою, тим паче, українською, і тим паче, сучасною. Ви ж неодноразово там бували. Більш того, наприкінці квітня минулого року – тобто після анексії Криму та в умовах загострення конфлікту на Донбасі – ви виступали куратором Першого українського літературного фестивалю від «Ізоляції» в Донецьку. Яка ваша думка?

Все-таки неможна сказати, що люди там ходять по вулицях і кричать: дайте нам українську книжку, бо ми без неї ніяк. Але, тим не менше, коли я мав виступи на Донбасі в університеті, чи в якихось літературних і не літературних клубах, чи в тій же «Ізоляції», приходило дуже багато людей. На моєму виступі в «Ізоляції» восени 2013 року було більше 200 людей. Аншлаг. І то не всі, хто хотів приїхати. Запит в людей є. Але якщо його не задовольняти, то вони розчаровуються і починають вибирати з того, що є.

Кого на Донбасі найбільше читають із сучасних українських письменників?

Думаю, в першу чергу, Сергія Жадана.

Як земляка, східняка?

Ні. Не тому. В нього особлива міська ментальність. Деякі дослідники кажуть, що навіть Оксана Забужко чи Юрій Андрухович не так є носіями оцієї сучасної міської ментальності, як проза Сергія Жадана. Тому, в першу чергу, популярністю там користується саме Сергій Жадан. Також - однозначно Ірена Карпа, вона на другому місці. Далі, безумовно, йде Оксана Забужко, яку там дуже шанують. Дуже шанують там також Ірен Роздобудько, вона родом звідти. Ну і, напевно, Юрій Андрухович і Юрій Винничук...

Собі ви яке місце в цьому рейтингу відводите?

Не знаю.

-- «Ти приїхав і тобі здається, що на тебе мають реагувати ворожо»

Ви пам’ятаєте свій перший візит на Донбас?

Пам’ятаю, це був чи 2003 чи 2004 рік, як тільки почалася моя співпраця із «Клубом сімейного дозвілля», харківським видавництвом. В них там був фірмовий магазин. І ми з Юрком Іздриком мали тур по Україні і презентували там книжку, перевидання «Культу» (перший опублікований роман Любка Дереша, - «Главком»). В Юрка Іздрика була параноя сильна стосовно Донецька. Йому здавалося, що нас от-от поб’ють. І він цією параноєю потихеньку мене заражав. Але коли я побачив тих людей, що прийшли, зрозумів, що ніхто не збирається посеред виступу забігати з кийками чи з камінням, громити і трощити.

Тобто міфів і у вас вистачало?

Так. Потім я, коли трошки поїздив по Сходу України, зрозумів, наскільки я дійсно знаходився під впливом цієї пропаганди, що там, на Сході живуть якісь нелюди, перевертні, які тільки і чекають, щоб побити бандерівця. Був і є там прошарок людей, з якими можна було налагоджувати зв’язки і через яких можна було відбудувати українську культуру там, якби ставити це собі за мету.

Які ще свої міфи стосовно цього регіону вам вдалося розвінчати? І чи доводилось розвінчувати міфи, складені на Донбасі, стосовно України?

В першу чергу, була ілюзія ворожості. Ти приїхав і тобі здається, що на тебе мають реагувати ворожо. Не мають. Якщо ти себе адекватно поводиш, ти зможеш порозумітися з тими людьми. Більше того, у мене в Києві найбільше друзів якраз з Донецька.

Стосовно міфів, що панують там, про Західну Україну… Під час поїздки в Донецьк в листопаді 2013 року я вирішив безпосередньо ці міфи розвінчувати. Показував фотографії своїх батьків, місця, де я жив в дитинстві. Ми просто говорили про такі прості речі, які зближають людей. Треба було показувати, що ми однакові в тому, що в нас є людські почуття. Ми однакові в тому, як ми виражаємо прихильність один до одного, турботу, як ми служимо один одному. Тобто треба було вийти за межі політичних протистоянь і показати, що все одно на базисі ми залишаємося людьми. Я це намагався провадити там. Але справа в тому, що ті люди, які приходили на мою презентацію, вже і так все це розуміли.

Щодо мовної проблеми?

Я весь час говорив там українською мовою, і проблем через це в мене не було. При чому, люди просто часто вибачалися, говорили, що не володіють добре українською мовою, і тому говорять російською. Це вказувало на м’якість тих людей, на делікатність. Вони намагалися переходити на українську. Але, як правило, просили вибачення і говорили російською.

Оксана Забужко нам в інтерв’ю зазначала, що українці тільки в розпал війни на Донбасі раптом «відкрили» для себе, що Донбас, виявляється, має таких поетів, як, наприклад, Любов Якимчук у молодшому поколінні, Василь Голобородько – в старшому. Чи погоджуєтесь з думкою, що присутність луганських чи донецьких митців у всеукраїнському культурному процесі могла б «демонтувати» кордон між двома Українами?

Якоюсь мірою я розділяю цю тезу. Але, з іншого боку, от Ірен Роздобудько – з Донецька, Сергій Дацюк – відомий філософ – теж з Донецька. Але пані Оксана має рацію.

Що можна протиставити цьому? Не була усвідомлена потреба того, щоб якось ці регіони притягувати до себе, шукати якісь точки дотикання. Якщо б це ставили собі за завдання, то згадували б в цьому контексті і про Василя Стуса, інших, і акцентували б увагу на тому, що ці люди з Донбасу, що там теж є своя чудова літературна тусовка. Та ця війна мала бути побаченою, усвідомленою на рівні держави.

Коли ви були на Донбасі, чи вдалося, скажімо так, вам, як, наприклад, Ірені Карпі, відчути на собі тиск пропаганди з боку Росії чи місцевих ЗМІ? Може, вже в квітні 2014 року, коли назрівав конфлікт?

Ну, тоді настрої вже такі були, що було зрозуміло: ще трошки і може спалахнути що завгодно. Там вже пропаганди не було. Пропаганда – це коли є відчуття, що щось повзе, стелеться туманом. А там вже суспільство вже було поляризовано на тих, хто в один бік дивиться, і на тих, хто в інший.

Вже виникали якісь проблеми?

Чисто на побутовому рівні. Банально у нас в готелі, де ми жили, стався невеличкий конфлікт. Один із учасників фестивалю приїхав на захід пізно вночі і намагався потрапити в готель. Ворота були електричні, він це не зрозумів, намагався відкрити і якось їх поламав. Наробив, словом, проблем. До нас прийшли адміністратори готелю і підняли скандал. Ніби вони праві. Але весь цей скандал закручувався чомусь не навколо зламаних воріт, а навколо того, що «ви, бандерівці, приїхали сюди». Як організатор я намагався пояснити, що цей випадок не має до політики ніякого стосунку, що це просто людський фактор. Але там вже була сильна внутрішня накрученість…

В чому проблема агітації? В тому, що направду вигадані проблеми починають тобою сприйматися як реальні і як твої особисті. В цьому суть маніпуляції свідомістю Тебе поміщають в чуже тобі середовище ідеологічних конфронтацій, і ти втрачаєш себе, набираєшся чужих ідей і просто стаєш пішаком, інструментом в чужих руках.

Юрій Андрухович якось рекомендував центральній владі відповісти на питання: чи дійсно можливе наше приєднання до західного демократичного суспільства, якщо намагатися зберегти в складі країни Донбас? Що ви думаєте: можливо, Україні варто залишити Донбас?

Це питання не мого розуму. Але Донбас - це люди. В мене там багато друзів, наприклад.

Андрухович також висловлював думку, що конфлікт на Донбасі – це війна культур: «Їхня називається «русский мир», а наша «Вільна європейська Україна».

Люди, які відповідали за культуру на державному рівні, мали приділяти увагу іншим речам, починаючи від літератури і закінчуючи регулюванням культурних цінностей, які пропагуються в країні. Мова йде про те, в першу чергу, що після виходу України з Радянського Союзу, коли прийшла масова культура споживання, це ніяк не було відрегульовано. Не було достатнього розуміння того, що відбувається.

Мова не тільки про протистояння України і Росії, «європейської вільної країни» і «русского мира». «Вільна європейська країна» – це теж симулякр, практика виглядає трошки інакшою. За нашу свідомість борються різні сили. В буквальному сенсі, без якогось езотеричного контексту, чисто в технологічному плані. І культура також стає елементом впливу.

-- «Зараз люди знову починають купувати саме українську книжку»

Що саме керівники держави, на ваш погляд, мали зробити?

Потрібно було захистити українців, по-перше, від цього нападу споживацьких цінностей ще в 90-ті роки. Якщо би це було осмислено, якщо би при владі були люди, які розуміли б це як загрозу, а не шанс собі десь урвати грошей, була б інша ситуація. По-друге, навіть якщо б цей момент був пропущений, можна було би принаймні підтримувати цілісну українську культуру, яка би доходила у всі кутки України.

Для прикладу: у 2005-2008 роках діяла державна програма «Українська книга». Як письменник ви реально відчували підтримку держави?

Мене перед державою представляє видавництво. Всі проколи з боку держави чи, навпаки, її здобутки і вдалі рішення відчувають на собі видавництва.

Чи може сучасний український письменник бути комерційно успішним проектом? Чи вистачає вам на життя коштів, які вдається заробити письменництвом?

Зараз я заробляю собі кошти на життя лише письменництвом, так виходить, що останні роки я саме з цього і жив. Але мова йде ще й про те, що літератор мусить їздити за кордон. У випадку українському ти мусиш конче друкуватися за кордоном.

Є, звісно, кілька українських письменників, які друкуються лише тут. Вони друкуються під псевдонімами і не входять в той ряд, де звучать імена Андруховича, Забужко, Винничука, Куркова. Ці люди пишуть детективи або дамські чи історично-дамські романи. І вони видаються деякими видавництвами в дуже великих кількостях. Ви б були здивовані. Там по кілька мільйонів видається. Але про цих авторів сильно не говорять. Ця література вважається не такою доброю. Тим не менше, це феномен. Люди видають таку масову літературу і за це живуть.

Розкажіть, яким є ваш доход.

Нехай це залишиться моєю таємницею (сміється).

Як можете оцінити нинішні проблеми з дистрибуцією української книжки?

Починаючи з Майдану і до цієї весни, про це всі видавці кажуть, була дуже тяжка ситуація, нічого не продавалося. Зараз, як не дивно, люди знову починають купувати, при чому саме українську книжку, і не стільки класику, скільки сучасну. Можливо, на хвилі такого загальнонаціонального підйому книжку українську чекає якийсь розквіт.

Але – і це якраз проблема української книжки – дуже мало точок збуту. І загалом по Україні, і, зокрема, в східних регіонах.

Ви в одному зі своїх інтерв’ю майже рік тому говорили, що Україна потребує нових образів. Яких саме? І чи не виникли вони протягом цього року?

За цей рік у нас з’явилося багато образів героїв. Герой-воїн, «кіборг». Це – супер. Це вже новий образ, на який люди змогли направити свою енергію, і який надихав багато сотень тисяч людей займатися волонтерською діяльністю. Але мені здається, що для того, щоб врівноважити цей образ просто героя, потрібно, щоб виник ще образ культурного героя.

Чим ці образи відрізняються? Герой проходить «шлях героя», різні випробування, хрещення вогнем, в першу чергу.

Що таке культурний герой? Це людина, яка приносить нове знання, нове розуміння, нові традиції, нове бачення, дає нові світогляди, нову філософію для світу. Яка робить переворот в умах, переворот в культурі.

Якби цей образ почав культивуватися, це був би початок для справжньої незалежності України. Ми зараз намагаємося відвоювати незалежність свою фізично. Хоча, насправді, війна іде і починається якраз на рівні якраз психічному, на рівні ментальності, свідомості. І там повинен теж з’явитися один воїн або навіть ціла армія.

Ви вже бачите хоча б прообраз цього воїна?

Так. В якомусь сенсі деякі блогери українські почали цю традицію, вони почали давати глибокі рефлексії на те, що відбувається. Для мене найвиразнішим культурним героєм зараз є Сергій Дацюк. Він впродовж усієї революції її інтелектуально наснажував і зараз продовжує давати дуже широку і глибоку рефлексію на те, що відбувається з Україною, по відношенню до Росії і світу. Це людина номер один в Україні в такому плані.

А які символи за період Майдану і війни виникли в Україні? Яке значення вони мають? І чи потрібні вони? Наприклад, разом із «кіборгами» ми на певний час отримали Донецький аеропорт як символ непереможності українців. Але його фізичне знищення і подальший відступ були сприйняті суспільством доволі болісно.

Символом повинна бути певна дія, яка не прив’язана до матеріальних носіїв. Це певна ідеологія, певний світогляд, щось таке. Тоді її неможна знищити. Час від часу щось таке прокочується, якась подоба об’єднання свідомості людей, коли, наприклад, була історія із вбивством в «Шарлі». Ідея волонтерства ще є. Її теж не можна знищити.

Але вона не символізована.

Так. Можливо, якби волонтерський рух здобув якусь позначку, то була б. Волонтерські настрої можуть перетворитися на якийсь трикутник, з’єднані руки. Як буде певне маркування, то буде і сигнал: я тут. Така невидима спільнота.

Ще якісь символи виокремили за цей період?

Я більше слідкував за тим, чим жили інші люди. Різні люди називали різні символи. Чи аеропорт, чи льотчиця Надія Савченко. Це теж людина-символ, її дехто порівнює із Жанною д’Арк. Але знову нам потрібно розуміти, що всі матеріальні прив’язки або колись нас розчарують, або колись закінчаться. Тим більше, війна, яка зараз ведеться, - лише невеликий зріз тої війни, що триває у світі, який давно втягнутий у це консцієнтальне протистояння.

В Україні просто оголився зріз цієї війни. І ми бачимо, що праведників в цій війні фактично немає. І в цій війні без праведників звичайно дуже хочеться спростити собі задачу і зробити святим чи цього чи іншого політика і повірити, що він добрий, він бажає нам добра, він нас виведе. Та у мене особисто немає такої віри. Тому я роблю ставку тільки на те, щоби до кінця, раз вже почався, стався цей процес відшаровування налиплих чужих образів, які я впродовж життя собі вклав до голови, що от Америка – це друзі, Росія – це вороги, чи навпаки. Оці та подібні образи зараз просто починають відклеюватися, відпадають один за одним. І цей процес потрібно довести до кінця.

Ми робимо зараз ставку на що? На те, щоб дістатися якоїсь європейської стабільності. Але треба дивитися ширше на ті процеси, які відбуваються в світі. Як на мене, це час, коли ідея про радикальне самопізнання і перетворення, духовне самоусвідомлення, як ніколи актуальна. Тому що всі інші види ідентичності легко можуть бути знищені. Зараз іде війна, яка багатьом людям знесла просто повністю стару ідентичність. Дацюк зауважував, що в багатьох інтелектуалів в часи Майдану наступила просто сильна дезорієнтація, тому що їх вибили з їхньої ідентичності: Росія – Україна – були якісь же усталені зв’язки в голові. Так от, таких хвиль дезорієнтації може бути ще чимало. І приходити вони можуть з найнесподіваніших сторін. Ми якби відліпилися від одного ототожнення і намагаємося приліпитися до іншого – європейського. А раптом прийде наступна хвиля звідти? А раптом ще звідкись? Той заміс, який зараз розпочався, дуже серйозний. В нього затягнуті дуже масштабні сили. І невідомо, які козирі будуть ще витягуватися. Тому аби цю бурю ми могли пережити без серйозних глибинних потрясінь, потрібно одразу по цій драбині ідентифікації чи піраміді ідентифікації намагатися вилізти якнайвище, бажано на самий верх.

-- «В нас є ідея, що ці гроші належать не Ахметову чи Пінчуку, а гроші належать Богові»

Як можете оцінити вплив митців на політику і на політиків? Чи має він місце?

Бог його знає, тих політиків. Ну, хоча в резиденції Януковича знайшли книжку Андрія Куркова (сміється). Але боюся, що цей вплив не настільки сильний, як би ми цього хотіли. Політики все-таки живуть не сферою культури, а сферою трохи нижчих інтересів. Політика не пов’язана з мистецтвом, вона пов’язана з ідеями виживання: влада, захист, накопичення ресурсів, ресурси для ведення війни зі своїми опонентами і так далі. Тобто про культуру, суть якої є дбання про загальнолюдське, все, що я чув від них, - більш менш популістське.

Ви відчуваєте, що працюєте на скорочення прірви між політиками і громадянським суспільством?

Напевно, що ні. Більшість моїх творів присвячені внутрішнім перетворенням. І думаю, це якраз точно не зближує політиків і громадянське суспільство. Це зближує громадянське суспільство і митців, громадянське суспільство і духовних особистостей, громадянське суспільство і філософів-інтелектуалів, людей, які намагаються вирватися за ці рамки суто біологічного контуру виживання.

На початку бесіди ви зазначили, що не торкаєтеся політики. Тим не менш, в подальшому висловлювали думки, щоб варто було зробити для розвитку української культури на державному рівні. У вашій голові дійсно не виникали думки спробувати себе не тільки на письменницькій ниві? Прецеденти та відповідні спроби ж були. Василь Шкляр, наприклад, балотувався до Верховної Ради в 2012 році в окрузі на Львівщині. Марія Матіос друге скликання працює в парламенті. Улюблений поет Януковича Борис Білаш на певний час отримував депутатський мандат.

Не для всіх них то добре закінчилося.

Але під письменниками криються різні люди. У мене бажання йти в політику немає.

А як ви ставитеся до тих письменників, які отримали стипендію від Фонду Ахметова, людини, яку багато хто в країні називає ледь не головним інвестором сепаратизму?

Деякі мої колеги відмовлялися співпрацювати з цим фондом. Кажуть, що це криваві гроші.

Щось в цьому є. Звичайно, якщо б ми жили в часи древньої Індії, нам би пасувало не брати грошей від царя, який вбиває корів і так далі. Але зараз немає в принципі чистих грошей, вони всі омиті кров’ю і нафтою. То про що ми тут можемо говорити? Питання в тому, щоби вміти ці гроші правильно задіяти у певній роботі. Є ніж, і ним можна і людину зарізати, і хліба нарізати. В нас є ідея, що ці гроші належать не Ахметову чи Пінчуку, чи ще комусь, а гроші належать Богові. І всі історії про те, що це криваві гроші, в такому світлі – просто бабусині забобони. Є ресурс, і цей ресурс ти можеш використати, щоб робити хороші справи. Якщо ти робиш це не для себе, а для Бога, задля служіння Богові — ти вільний, бо за тобою Бог.

А коли вам запропонували написати передмову до останньої книги Ганни Герман, яка була народним депутатом від Партії регіонів, ви одразу погодилися?

Пропозицію зробило видавництво «Лаурус». Я трохи задумався спочатку. Тому що в суспільстві довкола постаті Ганни Герман панує певна неоднозначність. Я розумів, що пишучи передмову до її книжки, я наражаюся на порядну порцію неприйняття, а, може, й відвертої агресії в свій бік. Але я це зважив у більш довгостроковій перспективі. Я вирішив, що мені все-таки важливіше підтримати талановиту людину, і підтримати талановитий твір, аніж піти на поводу у людей, які охоплені тимчасовими симпатіями чи антипатіями. Книжка дійсно вартісна. І моя задача була говорити якраз про книжку.

Письменник Кнут Гамсун співпрацював із фашистами. Філософ Мартін Хайдеггер також притримувався нацистських поглядів. Але Лев Толстой казав, що нам не дано судити про вчинки інших людей, тому що ми не знаємо, як у них це виглядає зсередини. Дійсно, ти ж не можеш знати, що людину штовхає вести себе так або інакше. Та я цілком розумію, що я всім не зможу пояснити, чому я погодився написати цю передмову.

Свою порцію агресії ви вже отримали?

Ще ні. Але підозрюю, що скоро отримаю. Бо моя рецензія на книжку Ганни Герман «Піраміди невидимі», яка була написана в 2005 році, теж раптом сплила і викликала шквал обговорень на Фейсбуці із таким обуренням: що ж це його змусило таке написати, продався.

Кого ви читаєте з української сучасної літератури?

Я намагаюся стежити за творчістю моїх колег – Андрія Любки, Ірени Карпи, Сергія Жадана. Мені цікаво те, що роблять Оксана Забужко, Юрій Винничук, Юрій Андрухович. Періодично читаю вірші Юрка Іздрика в мережі — те, що дійсно можна порадити, то це підписатися на його щоденну поезію. Це маленький вибух свідомості кожного дня. Мені цікаво те, що відбувається із Андрієм Курковим і його творчістю. Мені цікавий Максим Кідрук. Звичайно – Софія Андрухович. Словом, є достатньо багато імен, на яких би я хотів акцентувати увагу.

Ваша остання книжка – «Пісні про любов і вічність». Над чим працюєте зараз?

Про ті задуми, які у мене прямо зараз відбуваються, я завжди уникаю говорити. Читаю лекції в рамках різних проектів. Але щодо художньої літератури – не можу нічого відкрити.

Принаймні, скажіть, чи буде в вашій наступній книзі Майдан чи війна?

Для художньої, романної, скажімо, форми потрібен час, щоб твої почуття охололи, щоби воно осіло і не виглядало занадто заангажовано в якісь політичні моменти. На мене все, що відбувалося в останній час, звісно вплинуло, як на автора, але, думаю, що по-справжньому відрефлексувати ці події я зможу через певну кількість років.