Андрій Ілларіонов: За відсутність реформ українці платять кров’ю

Сучасна Росія має дві великі проблеми: імперська свідомість та відсутність уявлення про право. Так уважає Андрій Ілларіонов, російський економіст, який у 2000-2005 роках працював радником президента Росії. Він каже, що російсько-українська війна була неминучою та планувалася більше десяти років, і саме українці поламали ці плани. Про те, як міняються імперські плани Путіна, Ілларіонов говорив на конференції «Медіа та ідентичність» в Українському католицькому університеті у Львові.

− Усе почалося в березні 1999 року, коли в результаті організованої автокатастрофи вбили В’ячеслава Чорновола, кандидата в президенти України з реальними шансами на перемогу. Ця операція засвідчила мету Кремля: не допустити реальної незалежності України та її руху в західному напрямку. І продемонструвала засоби, які Кремль був готовий застосувати для досягнення цієї мети. Далі була криза довкола коси Тузла 2003 року, а за рік Адміністрація президента Росії почала використовувати форму «на Україні» замість «в Україні». У протистоянні, яке переросло в Помаранчеву революцію, брали активну участь російські спіндоктори, підтримуючи прокремлівських політиків. Усе увінчалось зустріччю Путіна з Кучмою в аеропорту «Внуково» другого грудня 2004 року: російський президент вимагав придушити революцію силою, але Кучма відмовився.

Ключові рішення щодо війни в Україні були ухвалені в червні 2013 року, після того, як Ангела Меркель зняла обмеження на підписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом для України. Плани вторгнення затвердили на засіданні Ради безпеки 5 липня 2013 року, а вже 27 липня Путін відкрито сказав про це в Києві, приїхавши на святкування 1025-річчя хрещення Русі. І в той самий день Росспоживнагляд запровадив обмеження на імпорт з України, яка згодом перетворилась на повномасштабну економічну війну. А 9 листопада 2013 року Путін поставив Януковичу ультиматум: якщо той підпише угоду про асоціацію, він спершу забере Крим, а потім – щонайменше вісім областей «Новоросії».

Якби Янукович підписав угоду у Вільнюсі, Путін увів би війська?

Без жодних сумнівів. Гібридна війна тривала вже з липня 2013-го, за чинного й легітимного Януковича. А введення військ – «зелених чоловічків» у Криму – почалося двадцятого лютого, коли Янукович ще був у Києві. В цей самий день Міністерство оборони Росії викарбувало медалі «За повернення Криму». Тож твердження Кремля, що захоплення Криму було відповіддю на Майдан, утечу Януковича й загрозу російськомовному населенню, є банальною брехнею.

Для чого Кремлю зараз Янукович? І для чого ув’язнювати Надію Савченко?

Янукович і Савченко, звичайно, дуже різні люди з різними долями, але у грі Кремля вони – козирі. Карти різної ваги, які за певних умов можна використати. Наявність Януковича говорить про те, що Путін поки що остаточно не відмовився від реалізації сценарію «Новоросія». Якщо, наприклад, щось станеться з керівництвом України чи відбудеться політична криза, Путін на такий випадок має «легітимного» президента. Савченко ж багато в чому стала символом сучасної України та її опору. Її підтримують мільйони людей. Це цінний актив, який Путін за потреби може обміняти.

Чому російській опозиції дають існувати й критикувати владу? Чому Путін не зробить як Лукашенко?

Я б не перебільшував можливості нинішньої російської опозиції. Як на мене, тут Путін показує значно вищий інтелектуальний потенціал, ніж його білоруський колега: він створює ілюзію, що є опозиція, яка нібито бере участь у політичних процесах і потенційно може прийти до влади. Проте реальний вплив опозиції в Росії навіть менший, ніж у Білорусі. Там у виборах 2010 року брали участь опозиційні кандидати й навіть набрали помітну кількість голосів. У Росії це не можливо. У виборах 2012 року жоден кандидат від опозиції участі не брав, на попередніх ситуація була аналогічна. Водночас для заходу створюється ілюзія політичного плюралізму.

Український історик Ярослав Грицак говорив, що найближчим часом у Росії неможлива революція, бо там не відбулося розриву поколінь: молоді росіяни мають ті самі цінності, що їхні батьки, які виросли в СРСР. Чи можлива політична трансформація Росії за таких умов?

Я не згоден, що цінності ті самі. За чверть століття відбулися дуже глибокі й серйозні зміни, тож, якщо хтось думає, що більшість росіян бачить себе будівниками комунізму, це не так. Це нове суспільство з дуже специфічною, але ринковою економікою та ідеологічним розмаїттям. Різні ідеології мають різну вагу, але вони є. До того ж, у сучасних росіян є можливість виїхати закордон, якої не було за Радянського Союзу.

Є зовсім новий феномен. Соціолог Олексій Левінсон із «Левада-центру» наводив результати досліджень, за якими на запитання про російські війська в Україні 36% опитуваних кажуть, що їх немає, а 38% - що війська, може, і є, але російська влада робить правильно, заперечуючи це й обманюючи решту світу. Більше третини країни визнає необхідність публічного обману та брехні. Для традиційних суспільств, радянського зокрема, це абсолютно неприйнятно.

Слід також урахувати цілковите неприйняття сучасним режимом комуністичної ідеології. На цьому не раз наголошували і пропагандисти режиму, і сам Путін. Їхня ненависть до комунізму має тваринний, біологічний характер. Тому описувати сучасний режим як наступника комуністичного не можна, хоч він і є напівтоталітарним.

Путін не намагається відновити СРСР таким, який він був до 1991 року?

Це неможливо, і Путін – достатньо розумна людина, щоб це усвідомлювати. Не можна зараз окупувати Україну і ефективно її контролювати. Якщо він не розумів цього у квітні, коли думав про контроль над половиною України – «Новоросією» - то зараз у нього вже немає ілюзій. Як немає ілюзій і щодо контролю над країнами Балтії. Модель, яку він будує, можна порівняти з матрьошкою. З одного боку, там є нав’язана концепція «русского мира», яка стосується країн із російськомовним населенням. З іншого, є ЄврАзЕС – економічно-політичну спільноту формально незалежних країн, на які Путін може впливати, не включаючи їх до складу Росії. «Сфера привілейованих інтересів», цитуючи Медведєва.

А як же «Новоросія»? Ви казали, що Путін ще не поховав цей план остаточно…

Звичайно. Немає сумнівів, що його амбіції виходять за межі окупованих територій. Але ми не знаємо, які кордони Новоросії він тепер бачить. Були різні проекти – у складі восьми областей і навіть одинадцяти, та ще й зі столицею в Києві. То був перший сценарій відновлення Російської імперії в межах, встановлених Андрусівською угодою 1667 року. Але політична еволюція та опір українців змінили ці плани.

Ви кілька разів прогнозували масштабну інтервенцію в Україну, й жодного разу цього не сталося. Чому?

Це не математичні, а робочі прогнози, розраховані на те, щоб запобігти втіленню планів Путіна. Ці прогнози оприлюднюють саме для того, щоб вони не здійснились. Якщо план таємний, його можна підготувати та втілити, але якщо про нього знають і засуджують, зробити це значно складніше. Наприклад, ми попереджали про анексію Криму та загрозу катастрофи під Іловайськом. Після цього на наші прогнози почали реагувати.

Чи може зараз Путін напасти? Так, може, але немає ніяких гарантій. Воєнний план існує з 2003 року, і це свідчить про виняткове стратегічне терпіння Путіна. Він чекає слушного моменту. А після того, як на Донбасі російські окупанти зустріли опір українців, Путін став набагато акуратніше розраховувати наслідки своїх дій.

Яка ваша думка як економіста: чому, попри виклики Майдану та війни, українська влада не проводить обіцяні реформи?

А чому реформи не проводились раніше? Відповідь: через ідеологію. Свідомість нинішньої української влади така, що вона не в стані проводити реформи. Ці люди не здатні на це. Хоча певні кроки вони таки почали робити. Про це свідчить, наприклад, призначення Еки Згуладзе до Міністерства внутрішніх справ. Але вона приїхала з Грузії, тому її реформаторська свідомість імпортована. Інші ж приклади реформ знайти складно. Наприклад, підвищення тарифів на газ саме по собі не є реформою. Зміна структури «Нафтогазу», ліквідація монополії, лібералізація газового ринку, створення конкурентоспроможних газових компаній – такими могли би бути реформи, але цих варіантів навіть не обговорюють. Тому я доволі скептично ставлюся до можливості серйозних, глибоких і радикальних реформ. Якщо Каха Бендукідзе, який вісім місяців жив в Україні, не зміг переконати владу в необхідності реформ, то ніхто не зможе.

Це означає, що повинні прийти люди з іншою свідомістю. Рано чи пізно вони прийдуть і зроблять реформи… Та поки що українці платять незрівнянно вищу ціну за оборону своєї країни. Відсутність економічних реформ вони оплачують своєю кров’ю.

Чи можна звинувачувати в економічній кризі в Україні війну?

Без сумніву, війна – головна причина кризи, але не єдина. Знищення економіки почалося ще восени 2013 року як частина гібридної війни. Але після року роботи нової влади стало зрозуміло, що однією з причин кризи є діяльність чинного Кабінету Міністрів. Наприклад, рівень оподаткування в Україні колосальний, у кілька разів вищий, ніж в інших державах із таким самим рівнем розвитку. За такого оподаткування економіки не живуть. І ця влада не тільки не знизила, а навпаки – підвищила податки. Тепер багато українських бізнесменів кажуть, що за Януковича їм було легше. І ще одна причина – валютна катастрофа, лише частково пов’язана з війною, адже її головною причиною є бюджетний дефіцит та відмова від реформування фінансової системи.

Рік тому ви говорили, що Україна може піти двома умовними шляхами: Чехословаччини й Фінляндії. Щось змінилося?

Звісно, змінилося. Я наводив приклад Чехословаччини й Фінляндії 1939 року, коли потужні агресори напали на обидві країни, щоб узяти під контролю і розділити їх. Чехословаччина відмовилась опиратись і втратила суверенітет, незалежність і територіальну цілісність. Фінляндія, натомість, утратила десятки тисяч людей і частину територію, та зберегла незалежність. Україна після паузи навесні 2014 року поступово почала обирати варіант спротиву. На жаль, не такий ефективний, як був у Фінляндії. Це стосується добровольчих батальйонів і громадянського суспільства, яке захищає свою країну та готове жертвувати собою заради неї. Та нічого подібного немає з боку бюрократії та влади: вона хоче йти чехословацьким шляхом, здаючи країну агресору.

Чому?

Бо значна її частина пронизана совковою ідентичністю. Справа українського суспільства – відокремити совок від влади, й тоді Україна зможе чинити як Фінляндія у 1939-1940 роках.

Фото Аліни Смутко