Митрополит Олександр (Драбинко): Митрополит Онуфрій вихований на найкращих взірцях російської церковної традиції

Наприкінці травня Предстоятель Української православної церкви, митрополит Онуфрій видав Указ про звільнення з посади настоятеля Свято-Воскресенського собору митрополита Олександра (Драбинка). Сам Драбинко тоді ніяк не прокоментував рішення церковного керівництва, обмежившись викладенням Указу митрополита Онуфрія на своїй сторінці у Facebook. Такі дії керівництва російської церкви в Україні можуть виглядати як тиск на проукраїнське крило в УПЦ, представником якого вважають владику Олександра. Митрополит Олександр (Драбинко) був особистим секретарем Предстоятеля УПЦ митрополита Володимира. Однак після смерті останнього у владики Олександра почалися проблеми. У квітні цього року він був звільнений з посади голови відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ.

Після смерті Предстоятеля УПЦ, Блаженнішого митрополита Володимира у липні 2014 року, 13 серпня того ж року новим Предстоятелем було обрано митрополита Чернівецького і Буковинського Онуфрія. З того часу політика церкви суттєво змінилася. На виклики суспільства вона або не мала своєї офіційної позиції, або висловлювала її в дивний спосіб. Як, наприклад, нещодавно під час засідання Верховної Ради за участю президента.. Митрополит Онуфрій під час хвилини мовчання вирішив не підніматися зі свого місця і не вшановувати українських воїнів. Вочевидь тому, що Московська церква в Україні вважає, що на Донбасі не російська агресія, а «міжусобна війна». Через подібну позицію УПЦ з церкви почали виходити парафії. Тільки у 2014 році на Тернопільщині з УПЦ вийшли шість таких.

Однак найбільший скандал в УПЦ стався в листопаді минулого року. У Рівному представники українських церков, серед яких були і два митрополита УПЦ, Анатолій і Варфоломій, підписали меморандум про єдину помісну православну церкву. Та вже за кілька днів обох церковників викликали «на килим» до Предстоятеля УПЦ МП Онуфрія, після чого церковнослужителі відкликали свої підписи. Цей факт породив багато чуток про те, що УПЦ масово покидають священнослужителі, а звичайні віруючи ігнорують службу в церквах Московського патріархату. Так чи інакше, публічність суперечностей в середині УПЦ доводить, в середині церкви багато прихильників проукраїнських позицій.

В першій частині інтерв’ю «Главкому» митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський, вікарій Київської митрополії Олександр (Драбинко) розповів про те, чому його звільнили з посади настоятеля Свято-Воскресенського собору, чому цілі парафії УПЦ покидають лави Церкви, про те, як змінилася атмосфера в УПЦ після того, як її Предстоятелем став митрополит Онуфрій, та про те, чому війну на Донбасі УПЦ вважає «міжусобною бранню».

Яка причина вашого звільнення з посади настоятеля храму Всіх Святих комплексу Кафедрального Свято-Воскресенського собору Києва, чи було це для вас несподіванкою?

Несподіванкою це не могло бути. Власне, нічого страшного, сенсаційного в цьому немає і бути не могло. Три роки тому фактично зупинилося будівництво кафедрального собору. Насамперед через обставини, пов’язані із хворобою Блаженнішого Митрополита Володимира. Свого часу, будучи секретарем митрополита Володимира, я займався цією справою. Зустрічався з різними людьми, ми напрацьовувати підходи, аби знайти фінансування для будівництва. Будівництво кафедрального собору як найвищого собору в Європі було іміджевим проектом Української Православної Церкви. Було цікаво цим займатися... Прес-секретар Блаженнішого отець Георгій Коваленко посідав посаду ключаря Собору та голови парафіяльної Ради. А я з благословення Блаженнішого виконував послух настоятеля храму Всіх Святих. У січні 2012 року рішенням Синоду, який відбувся без участі Блаженнішого Митрополита Володимира, мене та протоієрея Георгія Коваленка відсторонили від участі в будівництві. Це відбулося у час, коли Блаженніший тяжко хворів, і багато хто вважав, що він вже не повернеться до церковного керування. Однак, з Божої ласки Митрополит Володимир одужав, і особисто поновив мене на посаді настоятеля вищевказаного храму. На ній я і перебував до останнього часу.

Після вашого звільнення кого призначили настоятелем храму Всіх Святих?

Видано указ про те, що обов’язки настоятеля храму виконуватиме преосвященний єпископ Варсонофій (Столяр), який до цього певний час був відповідальним від Священного Синоду за будівництво кафедрального Свято-Воскресенського собору. У цьому соборі свого часу за нашої участі було облаштовано на першому цокольному поверсі храм святих апостола Андрія і князя Володимира. Настоятелем цієї парафії і був владика Варсонофій. Тепер він став також і настоятелем Всесвятського храму. Після призначення він мені пояснив, що Київська Митрополія перестала виділяти і збирати кошти на будівництво кафедрального собору. Але ж владиці Варсонофію потрібно за щось будувати і утримувати парафію. Владика розповів, що йому благословили усе об’єднати в один комплекс. Вважаю це логічним. Проте не до кінця зрозумілий сам спосіб, за допомогою якого відбулися ці зміни. Звісно, останнім часом я був радше почесним, ніж реальним настоятелем, оскільки будівництво зупинилось. Тому сам готував відповідне прохання. Засмучує, що моє звільнення відбулося без попередньої розмови зі мною. Без погодження з громадою храму. Не заперечую чинності рішення. Однак дивує і засмучує, що подібні рішення приймаються скоріше адміністративним, бюрократичним шляхом. Мене просто поставили до відома. Зателефонували з канцелярії і сказали забрати указ про звільнення. Прошу, але ж я працював у цьому храмі — починаючи з виділення землі, з фундаменту…

Чи мали ви розмову з митрополитом Онуфрієм з цього приводу, коли узагалі востаннє з ним спілкувалися?

З цього приводу розмови не було. Востаннє з Блаженнішим Онуфрієм ми спілкувались на Прощену Неділю.

Чому з вами так вчинили?

Церква має ієрархічний устрій. І те, що було зроблено — відповідає правам єпархіального архієрея. Не ставлю під сумнів чинність цього рішення. Видано такий указ, гаразд, я, як вікарій, підпорядкуюся такому рішенню. Але тут є свої обставини. Цей храм — моє дітище. Я доклав чимало зусиль до того, щоб він був збудований і облаштований. І, звісно, по-людськи мені прикро, коли тебе просто ставлять перед фактом… Я можу ображатися, можу не ображатися, питання не в цьому. З людиною ж можна говорити по різному. Можна просто поставити перед фактом. А можна зробити все у більш людяний спосіб. Владиці Варсонофію було відомо, що я збирався залишити посаду настоятеля за власним бажанням. Перед цим хотів провести облік майна, інвентаризацію. Фактично там (у храмі) досі залишаються мої особисті речі, та речі, передані покійним Митрополитом Володимиром, розпорядником яких я є. Облік провести не встиг. Що з речами, не знаю. Що заважало почекати три-чотири дні? Прохання моє про відставку було вже підготовлене, лишилося його тільки роздрукувати, підписати і подати. Думаю, що можна було вирішити це все адекватно. Хотів відслужити останню літургію в храмі, попрощатися з парафіянами, пояснити, що так доцільніше, бо сам опікуюся в основному Свято-Преображенським Собором, представити нового настоятеля.

Таке ставлення – це натяк на що?

Я не знаю, чи це натяк, чи щось інше. Висновки за громадою. Що ж стосується мене, то «рішення приймаю і ні чого всупереч не кажу».

Як звільнення вас із посади настоятеля храму Всіх Святих, так і минулорічний виклик «на килим» митрополитів Сарненського і Поліського Анатолія, а також Рівненського і Острозького Варфоломія після відкликання підписів під листом про об’єднання церков означає, що в УПЦ відбувається тиск на тих єпископів, які виступили за об’єднання церков?

Я би не ставив свою ситуацією в один ряд із ситуацією з тими двома архієреями. Їх рішення були дійсно церковно-політичними, і вони стосувалися саме церковної лінії, яка могла би вестися і каталізувати подальші процеси. Питання мого звільнення – це суто технічне питання. Тут тільки питання в тому, як це було піднесене. В тій минулорічній ситуації потрібно було би продовжити переговорний процес, який був раніше розпочатий, хоча б на такому єпархіальному рівні. Щодо тиску, то я не можу сказати конкретно, чи він був, чи ні. Це питання краще задати самим учасникам процесу. Однак бачимо, що час іде і щось змінюється. Маємо на увазі об’єднавчі ініціативи, озвучені від імені Митрополита Онуфрія на V помісному соборі УАПЦ.

Але ж не могли люди впродовж трьох днів безпричинно змінити свою точку зору на кардинально протилежну?

Я знаю тільки те, що вони (митрополити Анатолій і Варфоломій) приїжджали до митрополії, до Києва, і що після цього відкликали свої підписи. Але що їм говорили, як їм говорили, не знаю, я з ними не спілкувався з цього приводу. Думаю, вони вчинили неправильно із самого початку коли одноосібно підписували Меморандум. Що би я на їхньому місці зробив? Потрібно було зібрати єпархіальне зібрання, провести нараду, обговорити це питання з духовенством, з вірними. Натомість вони одразу взяли всю повноту відповідальності на себе. Без підтримки духовенства такі справи не робляться. Коли зібралися би благочинні, тоді можна було це обговорити. Мовляв, браття, у нас є таке питання, нас запрошують до підписання Меморандуму, як діятимемо? От коли би більшість проголосувала «за», тоді можна було сміливо їхати до Києва з протоколом засідання і казати, що підпис відкликати не буду, бо це не моє власне рішення, а рішення Єпархії.

Можливо вони не консультувалися, бо знали, що єпархія їх не підтримає?

Ну тоді вони подвійно були не праві. Архієрей не може діяти без згоди пресвітерів, вірних.

А які настрої в Рівненській єпархії насправді, чи готова вона була би підтримати єпископів?

Я сам з Рівненщини, настрої знаю. «Десь там далеко на Волині створилась армія УПА», чули таку пісню? Зараз не можу сказати, чи погодилася більшість підтримати це питання, час плине. Але тоді, восени, думаю, погодилася би. Оскільки ніяких обурень ані серед духовенства, ані серед віруючих не було. Хоча думаю, після 8 травня підтримали б і сьогодні.

Як взагалі змінилася атмосфера в усій УПЦ після смерті митрополита Володимира і приходу до керівництва церкви митрополита Онуфрія?

Атмосфера таки змінилася. Ми сьогодні живемо у певних історичних умовах, перед нами стоять певні історичні виклики. Блаженніший Митрополит Володимир намагався давати відповіді на виклики часу, в цьому йому нерідко допомагали кваліфіковані співробітники, поради архієреїв на місцях. Сьогодні ми чуємо відповіді далеко не на всі запитання, які ставить суспільство. Сьогодні часто запитують, чому Блаженніший Митрополит Онуфрій не встав, щоб вшанувати героїв України 8 травня у Верховній Раді. Але ж це був особистий вчинок Предстоятеля та його супутників. Тому нелогічно ці питання ставити переді мною або іншими єпископами УПЦ. Предстоятель сам відповів на це запитання. Відповідь влаштовує не всіх. Проте це його відповідь.

Інші питання: Війна на Донбасі. Що це? «Міжусобна брань» (громадянська війна)? Або ж тут є наявним зовнішній чинник, зовнішній агресор? Крим. Це анексовані території? Або ж перехід Криму до російської юрисдикції відбувся законно? Автокефальні православні спільноти — Київський патріархат та УАПЦ? Це наші брати чи «вороги»? Ми маємо прагнути до єдності? Ліквідувати розкол? Чи головне сьогодні для УПЦ зберегти свій зв'язок з Московським патріархатом? Ці питання вимагають обговорення на Соборному рівні єпископату, духовенства, вірних. Варто чути думку суспільства.

У нашій Церкві є різні точки зору на події, що відбуваються, на історичні обставини, в яких ми перебуваємо. Предстоятель, звичайно, має стояти над цими дискусіями, бути батьком і для одних, і для інших. Владика Онуфрій — це сильна і індивідуальна особистість. У нього є власні погляди, і ці погляди чітко визначені, сформовані впродовж десятиліть, багато хто з ними знайомий. Як бути у такій ситуації? Глава Церкви має та висловлює свою думку. Але ми маємо також право висловлювати власні погляди, які не суперечать віровченню Церкви. У владики Онуфрія своє бачення. І я його шаную як Предстоятеля та церковну людину, що має свою точку зору. Те, що нас об’єднує — це не погляди на суспільно-політичне життя країни, а християнська православна віра. Не люблю слово «опозиція», коли йдеться про церковне життя. При всій повазі до нашого Предстоятеля, в нинішній історичній ситуації дотримуюсь слів Духовного заповіту Митрополита Володимира «За сучасних умов Українська Православна Церква не має права бездіяльно дивитись на теперішнє розділення».

З владикою Онуфрієм немає ніяких розбіжностей у головному — у нашій православній вірі, у православній догматиці, канонічному підході у вирішенні питань. Але наші підходи до викликів, які сьогодні стоять перед нашою Церквою, можуть не співпадати. Владика духовно і психологічно сформувався у стінах Свято-Троїцької Лаври. Він щиро любить російську церковну традицію, він вихований на найкращих взірцях цієї традиції. Я — представник іншого покоління українського єпископату. І для мене дуже важливим є зв'язок Церкви з нашим власним народом, нашою власною традицією та історією.

Шаную бажання Митрополита Онуфрія припинити кровопролиття, припинити війну. Це і моє щире бажання, «Блаженні миротворці». Однак, як громадянин України, її син, вихований на цій землі, її патріот — я не можу не розділяти потребу її захисту. Україна не слала своїх солдат або найманців воювати на території інших країн. Ми не порушували суверенітет інших держав. Україна захищає свою цілісність, свою власну землю, свій власний суверенітет, свою власну гідність та історію, в решті своє майбутнє. Кожен день молюся за мир, за припинення війни, але молюся і за захисників моєї країни, за українську державу та її народ. Канони забороняють клірикам брати до рук зброю. Ми не можемо брати участь у військових діях, проливати людську кров. Але у нас є інша зброя — молитва та слово правди. От цією «зброєю» ми і воюємо за Україну сьогодні. Хто зна, що було би в Києві сьогодні, якби герої, чиї імена були зачитані Президентом у Верховній Раді, не зупинили сепаратистів у тих межах, де вони сьогодні є.

Позиція УПЦ під час Майдану була зрозумілою. Представники вашої церкви разом з іншими стояли на одній сцені, підтримували людей. Потім почалася війна, і церкви розійшлися в оцінці ситуації в країні. Чому?

Предстоятель про це сказав нещодавно в інтерв’ю. Мовляв, і з одного боку наші, і з іншого — наші. Мовляв, у «ДНР» і «ЛНР» також перебувають наші віруючи. Гаразд, не заперечую формальної правди цих слів. Дійсно, з обох боків конфлікту є вірні Православної Церкви. Але це не означає, що Українська Православна Церква не може чітко казати слово правди — засудити зовнішню агресію, морально підтримати українських воїнів, закликати своїх вірних дотримуватися Божих заповідей та не брати участь у терористичній діяльності.

Не розумію, яку правду відстоюють ті, хто по ту сторону фронту? Позиція «вірні УПЦ по обох сторонах конфлікту» по-перше, виводить за дужки чинник третьої сторони, тобто зовнішнього агресора, який допомагає «ДНР» і «ЛНР» сучасною військовою технікою, інструкторами, коштами, найманцями, розвідувальними даними... А по-друге, ніби урівнює у правах Збройні сили України та незаконні військові формування, терористичні загони. А отже, ми можемо користуватися цим аргументом у моральній площині, закликаючи до миру. Але не можемо робити з цього політичного аргументу.

Блаженніший закликає розуміти положення священників УПЦ, які опинилися на окупованих територіях, розуміти, що до них приходять «хлопці з автоматами». Так, це важливий аргумент. Але маємо пам’ятати — якщо УПЦ буде сприйматися суспільством як «іноземна конфесія», як «Російська Православна Церква в Україні», то наша Церква не матиме на цій землі майбутнього. Не можна бути колективним патріотом Росії, живучи в Україні, тим паче, коли тут точиться війна. Ми почули заклик з розумінням ставитися до того, що в «ДНР» та «ЛНР» на богослужіннях присутні люди зі зброєю, з автоматами. А уявімо собі аналогічно, що на службу до наших храмів почнуть приходити українські воїни, що демобілізувалися з АТО. Уявіть собі, що вони будуть підходити до духовенства і вимагати, щоб скрізь служилося не слов’янською, а лише українською, щоб всі наші храми переходили до Київського Патріархату… Тоді ми почнемо жалітися і говорити що це утиски!

Я за мир. Але я проти політичного шантажу третьої сторони, проти того, щоб агресивна меншість мала право заблокувати українському народові право зробити свій історичний вибір. Права меншості мають шануватися. Але меншість не має морального права нав’язувати цілому народові свої пріоритети. Гарно про це нещодавно сказав ваш колега, а нині народний депутат Сергій Висоцький. Долю України, її майбутнього не повинні вирішували на території іншої держави… Я намагався чесно відповідати на ваше запитання і окреслив розбіжності, різні точки зору. Але я хочу наголосити — церковна єдність базується на не спільності поглядів на суспільно-політичне життя. Нас об’єднує одне Євангеліє, одна віра, одна церковна традиція.

Чому самі архієреї не ініціювали зібрання синоду, аби поставити це і подібні актуальні питання на порядок денний задля того, щоб виробити позицію церкви?

Я вікарний єпископ Київського митрополита, я маю свою точку зору, але сам не маю права це ініціювати. За інших відповідати не можу. Хоча запитань від них, за старою звичкою, отримую достатньо.

Які тоді механізми є для ухвалення подібних рішень є в УПЦ?

Це — органи соборності: Собор єпископів УПЦ, Собор УПЦ. Але Церква — це не лише архієреї та священики. У наш час дуже важливий голос вірян, голос громадянського суспільства, врешті-решт, голос держави. Сьогодні ми бачимо, що державні органи зосереджені на такому важливому питанні як передбачення та припинення «кулінарних» політичних провокацій. Але є важливіше питання, ніж пошук тортів з написом «ДНР». Громадянське суспільство та держава мають поставити перед Церквою питання: яким є її ставлення до подій, що відбуваються у країні? І хто в ній є автором такої «кулінарії»?

Як держава може ставити питання перед Церквою, якщо відповідно до закону, держава і церква у нас розділені?

Церква відокремлена від держави, але цього принципу не можна абсолютизувати. Уявімо собі, що котрийсь благочестивий настоятель встановив на церковній бані кулемет. А коли до нього прийшли працівники міліції, заявив — не зніматиму, бо Церква, мовляв, відокремлена від держави. Межа «відокремлення» доволі умовна. От, наприклад, Церква офіційно говорить, що війна на Донбасі — це «міжусобна», тобто громадянська війна. Формально тут немає ніякого порушення. Але роблячи такі заяви, Церква по суті втручається у політичний процес, формує точку зору громадян України відповідно до інтересів певної політичної сили.

Увесь світ визнає, що у нинішній гібридній війні наявний зовнішній чинник. У чому сенс санкцій? У чому сенс надзвичайно складного переговорного процесу між країнами західної демократії та Російською Федерацією? Йдеться про те, щоби з боку Росії була припинена підтримка донбаських сепаратистів, щоб був відновлений контроль над державним кордоном, щоб на землю Донбасу більш не прибували з сусідньої держави зброя, боєприпаси, найманці та вояки-«срочники». А точка зору, яку висловлюють нові спікери УПЦ — по суті суперечить точці зору усього світу. Ми закриваємо очі на участь у цій війні зовнішнього чинника. Ми стверджуємо, що це — лише «міжусобна брань». Що це? З моєї точки зору, тут наявні елементи втручання у політичний процес. Але ж принцип конституційного відокремлення не дає Церкві права встановити на храмовій бані «ідеологічний кулемет», тобто ідеологічну зброю.

Я згідний, у нинішньому протистоянні дійсно є елементи братовбивчої, міжусобної війни. Але ми не маємо забувати, що ця війна штучно була ініційована ззовні, не маємо закривати очі на факт зовнішньої агресії. Повертаючись до вашого запитання, зауважу: наївно вважати, що церковна сторона має право втручатися у політичний процес й одночасно очікувати, що це минеться безкарно, і держава, громадянське суспільство цього не помітить. Такі «бумеранги» завжди повертаються. Молитва, богослужіння, канонічний устрій. Все це — внутрішня справа Церкви, сфера її свободи та незалежності. А от встановлювати кулемет на дзвіниці — вибачте, але такі речі не можуть лишатися безкарними. У таких випадках «втручання» державної влади неминуче, бо воно обумовлене чинним законодавством у сфері національної безпеки.

Ви натякаєте на те, що церкви не мали бути на Майдані?

Не мали. Якщо керуватися формальним правилом про невтручання. Але Майдан мав кілька вимірів. З одного боку, це був протест проти політичного режиму, який тоді панував. Протест проти тотальної корупції, економічних злочинів влади, соціальної несправедливості, деспотичного характеру режиму. А з іншого боку, — це був фактичний захист суверенітету України. Ми не знаємо, що саме сталося під час зустрічі у «бункері». Але зрозуміло, що після цього Віктор Янукович повністю переглянув пріоритети зовнішньої політики. І мова не лише про відмову від євроінтеграції. Мова про фактичну відмову від суверенності держави.

Президент Росії постійно публічно стверджує — України та Росія це один народ. Але це суперечить історії, це суперечить реальності. Ми — два православних народи. Але в українського народу є власна історія, власна культура, власний менталітет, нарешті, власні політичні та геополітичні інтереси. Відмова від євроінтеграції з боку Януковича була змушеною, нав’язаною тими, хто прагнув та прагне поглинення України як самостійної держави. Українське студентство, молоде покоління — не ідентифікувало себе з радянським минулим, з Росією, не нудьгує імперією. І тому курс на відмову від євроінтеграції був сприйнятий українським суспільством як зрада національних інтересів. Люди почали протестувати… Разом з людьми вийшли на Майдан і представники Церкви. Спочатку лише як громадяни своєї держави. А згодом — і як представники своїх церковних спільнот… Це була громадянська позиція вірних, священників, ієрархів.

Коли ми говоримо, що церква відокремлена від держави, а держава від Церкви, то не враховуємо, що тут дуже розмиті кордони. Коли зі сторони Церкви ми вимагаємо від держави певних речей, то маємо бути готові й до того, що аналогічні вимоги лунатимуть і з боку держави. У нас в країні не теократичний лад. Між Церквою та державою мають бути партнерські стосунки. А це означає, що й держава має право ставити перед Церквою, перед церковною свідомістю певні запитання. Якщо ми, Церква, стверджуємо, що ми голос, совість народу, — то ми маємо насправді бути цим голосом, насправді бути сумлінням нації. Є дві позиції. Можна жити окремо, збиратися у храмах та молитися, читати те, що написано у молитовнику і богослужбових книгах та не давати жодних характеристик жодним подіям, жодним чином не коментувати того, що відбувається. Або треба таки бути сумлінням власного народу. Захищати інтереси власного суспільства, власної держави.

У нас складна ситуація в Церкві. Чимала частина нашого єпископату психологічно, культурно та духовно сформувалася за радянських часів, коли «одвічна братня дружба» українського та російського народів була одним з догматів «радянської віри». Проте, ми маємо усвідомлювати: Україна — це не «тимчасове явище», українська влада не «минеться». І так звані «наші» наврядче прийдуть. Українське суспільство вже не прийме старі міфи радянської та царської доби про «радянську Україну» та «Малоросію». І чим швидше ми «прокинемося», чим швидше ми інтегруємося в нові історичні реалії, — тим більше шансів буде в нашої Церкви, тим чутніша буде її проповідь, тим шанобливіше буде ставлення людей до Церкви, до Православ’я.

А звідки взагалі з’явилася ідея про «міжусобне протистояння»?

Ці слова прозвучали в зверненні Святішого Патріарха Кирила з приводу подій в Україні в червні 2014 р.: «В южных пределах исторической Руси разгорелась ныне междоусобная брань».

Священики дотримуються вказівок з Москви на 100%?

Не знаю. За інших відповідати не можу. В нашому Спасо-Преображенському храмі підноситься особлива молитва на основі молитв святителя Петра Могили, за мир в Україні, за закінчення війни, збереження цілісності України в тих кордонах, в яких я народився.

Які причини війни на Донбасі насправді?

Я не можу однозначно відповісти на це запитання. Причин декілька. От чому Крим пішов?

Через вторгнення Росії?

Судячи зі слів Гіркіна і Путіна. Так, і тут (на Донбасі), певно, мало бути те саме. Я знаю тільки одне, що до війни на Донбасі місцеві не готувалися. Війна в один день не виникає. До неї готуються довго і скурпулезно. Те, що вона сама собою виникла і там воюють шахтарі – я не вірю.

На Донбасі я бував із Блаженнішим Митрополитом Володимиром починаючи з 2000-го року по п’ять-шість разів на рік. Ніколи ні від кого не чув, що Донбас хоче якоїсь своєї республіки. Ніколи не чув, що там готуються якісь воєнізовані організації , чи якісь групи, яких не влаштовує київська влада. У нас взагалі два чи три роки Донбас керував практично всією Україною. Ходили навіть анекдоти, що в Донецьку люди бояться ходити по вулицях, бо зловлять і пришлють до Києва начальником.

Так звідки з’явилася війна? Хто її готував? Сьогодні певні сили намагаються перевести її ще і в релігійну площину. А я не бачу тут ніякої релігійної площини. Хтось пише, що там (на Донбасі) захищають Православ’я. Тоді там що, якесь особливе православ’я, яке повинно захищатися зі зброєю в руках? А ми тоді хто тут?.. Глибоко переконаний: переведення конфлікту із політичної площини в релігійну - це втручання у державно-церковні відносини, яке держава повинна зупиняти.

В такому випадку чи має церква допомагати армії?

Якщо Церква офіційно в документах говорить, що виступає за цілісність своєї держави, відповідно, вона повинна визнати, що ті, хто захищають її цілісність, не порушують християнської моралі, а, навпаки, чинять за словом Спасителя, жертвуючи власним життям заради ближніх. Відповідно, ми маємо, чим можемо, допомагати своїй армії. Благословляти її на захист держави, народу, а одночасно — просити утримуватися від невиправданої жорстокості, духу помсти, негуманного ставлення до ворогів. Адже воювати треба теж шляхетно, пам’ятаючи про військовий моральний кодекс, про християнські заповіді, які ніколи і ні за яких обставин не втрачають своєї актуальності.

Чому тоді УПЦ не допомагає армії?

Так теж не можна сказати. Чимало наших парафій і навіть окремі єпархії — допомагають Збройним силам. Інша річ, що у нашій Церкві це не робиться централізовано. У нас немає з цього приводу офіційної публічної позиції. Можливо через те, що наші ієрархи побоюються, якою буде реакція з боку самопроголошених «республік». Про те, хто саме допомагає інформації зведеної немає, статистика не ведеться. Одні кажуть, що допомагають армії, інші кажуть, що допомагають мирному населенню. Дуже активно допомагають Волинська єпархія, Житомирська єпархія, Сумська, Київщина. Наша парафія, від імені Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира, передала на лікування наших військових ліків на 250 тис. грн. Це була одноразова акція. Час від часу допомагаємо іншими засобами.

Продовження інтерв’ю з владикою Олександром (Драбинком) читайте на «Главкомі» найближчим часом

Источник фото: Facebook