Олег Покальчук: Ментально між шахтарями з копанок на Cході і копачами бурштину на Заході ніякої різниці немає

За рік Україна через анексію Криму та бойові дії на Сході пережила потужну хвилю вимушеної внутрішньої міграції. Війна погнала із нажитих місць більше мільйона громадян, які шукали прихистку в інших регіонах країни. Хтось облаштовувався якось сам, кимось опікувалися волонтери і небайдужі громадяни.

Держава практично самоусунулася від процесу облаштування та інтеграції вимушених переселенців. До сих пір не створено єдиного державного органу, який займався б питаннями переміщених осіб та окупованих територій.

Відомий соціальний психолог Олег Покальчук в інтерв’ю «Главкому» проаналізував, як за рік змінився процес внутрішньої міграції, та як вимушені переселенці змінять обличчя країни.

За вашими спостереженнями, як змінилася тема вимушених переселенців за цей рік?

Тема переселенців перетворюється з драматичної від свого початку до побутової. Але стає не менш прикрою, тому що страхи і побоювання, які виникали внаслідок переміщення великої кількості людей з незрозумілими для більшості громадян настроями цих людей, не зникли. Значною мірою такого роду побоювання генерувалися людськими страхами, груповими переживаннями за збереження свого локусу, своєї ідентичності. Але велика кількість людей з інакшими побутовим звичками, інакшими настроями, інакшим світосприймання намагалася і намагається далі адаптуватися в суспільстві.

Хто ці люди, вимушені переселенці? Що каже соціологія?

Виділяється три групи. Перша – це люди високоінтелектуальні, які достатньо швидко інтегрувалися. Але треба сказати, що вони одні із перших, хто зрозумів перспективи прикрого буття на землях свого народження, які тепер окуповані. Середній прошарок – це люди, які достатньо освіченні і з якихось причин вже в останню хвилину виїжджали, вибиралися звідти в більш скрутних матеріальних та фізичних обставинах. І вони змушені були дещо переучуватися і адаптувати свою поведінку. Світогляд їх проукраїнський до існуючих трендів. І третя категорія – це люди, яких дійсно можна назвати біженцями, бо вони чіплялися за своє місце народження до останнього так само з різних причин, вперто не вірячи, що там буде так, як от сталося. Вони перемістилися з тим, що в них було, а подекуди і взагалі без нічого.

І ці три групи, що ви навели, однаково адаптувалися і адаптуються до нових умов на новій території серед нових для них людей?

Процес адаптації у цих груп по швидкості й динаміці різний, але умовні ось ці три гілки в результаті збігаються в одну погідну кінцеву фазу. Якщо ви помітили, то навіть такі спроби «вкиду» таких драматичних меседжів на кшталт «от прийдуть донецькі і нас тут всіх з’їдять» або «луганські прийдуть і почнуть у нас під хатою копати копанки» зійшли на низький рівень. Тому що якщо така деструктивна чутка і «вкидається», вона повинна мати якесь підкріплення, а воно не тримається купи. До якихось побутових чи поведінкових неприємностей, прикростей люди адаптувалися. Тим більше, коли при детальній увазі, помітили, що така сама не дуже цивілізована поведінка і в їхніх сусідів, які тут живуть споконвіку. Принципової різниці в місті народження і в місті прибуття люди не виявили, і насправді цей драматизм дуже сильно зменшився. Я мушу віддати належне СБУ, яка досить ретельно переглянула весь цей контингент і звідти повитягувало людей, які дійсно смуту сіяли і робили це на початку достатньо кваліфіковано. Зараз сіячів смути практично нема.

Якщо говорити про якісь ідеологічні риси, то я от на чому хотів би зосередитися. Український політичний дискурс і соціальна філософія нової України будувалися в останні кілька десятків років на основі українського націоналізму. Проблема полягала в тому, що націоналізм як ідеологія бездержавної нації завжди мав результатом виникнення держави. І з появою української держави де-юре націоналізм мав би згортатися і перетворюватися в щось інше. Так би мовити факт стався, мета досягнута, заради якої десятками років багато людей творило, жило, вмирало. Але оскільки психологічно в концепті націоналізму дуже багато емоційного, душевного, сердечного переживання, то відмовитися від цього тренду достатньо важко. І що робить людська психіка в цьому випадку? Вона каже: ні, це не та держава, за яку боролися, держави ще немає, давайте будемо боротися далі…. Таким чином, в державах такого стану, як наша (відбувається становлення держави), націоналізм продовжує домінувати всупереч юридично очевидній ситуації: «ну, от у вас є держава, у вас було написано здобуття, от вона є», а психіка каже, ні, це все не те, давайте будемо боротися далі. І цей процес може тривати достатньо довго і драматично...

Ментально люди Сходу більш прагматичні і більш приземленні, за що їх пасіонарні західні чи центральні українці критикували. І ось таких «прагматиків» бракувало в міфопоетичній ментальності. Вливання цих людей в ЗСУ, в добровольчі батальйони додало серйозної боєздатності, мотивації, бо люди воюють за свій дім в прямому сенсі цього слова, і точно знають з ким вони воюють і знають цю всю гидоту поіменно, бо вони звідти родом. І це дуже високий рівень мотивації, і ніяка ідеологія до такого рівня не підніме. Тому звичайно, вони задають тренд в морально-виховній роботі, як починалося серед добровольчих батальйонів, так і в збройних силах. Я вважаю, бо бачив на власні очі, це одні із кращих бійців за рівнем мотивованості і патріотизму.

А цивільні чим вирізняються?

В цивільному секторі люди, які інтегрувалися і знайшли собі роботу, теж демонструють східноукраїнську консервативність і впертість, ретельність і скрупульозність, яка видається вайлуватістю та приземленістю, але дуже добре стабілізує нашу новонабуту псевдоєвропейську поверхневість. Це теж позитивний момент.

Спочатку цих людей злякалися, потім попустило, і от ця емоційна гойдалка привела суспільство в стан динамічної рівноваги. Таке відбувалося штучно під час виборів. І це завжди оберталося на якийсь політичний психоз. А тут трапилася побутова драма переляку, потім заспокоєння, і з’ясувалося, що і ті, і ті люди можуть домовлятися і жити разом. На мій погляд, це позитив в сенсі не штучних піднесень якихось суспільних замирень, а цілком органічного процесу.

Розумієте, вимушені переселенці, хочуть вони того чи ні, але як люди прямої дії, вони перетворюють традиційний український націоналізм на патріотизм. Своєю приземленістю вони надають раціональності цим патріотичним, дуже поетичним і дуже часто відірваним від побутової і політичної реальності націоналістичним ідеям. Тому, коли людина з дуже націоналістичними переконаннями, якби сказали наші сусіди москалі, з’являється на фронті, то її патріотизм виявляється в тому, що вона не говорить про націю і про дух, а бере зброю і знищує ворога. Тобто це є дія. Патріотизм відрізняється від націоналізму дуже просто. Націоналізм – це така поетична балачка і більше красномовства, а патріотизм – це прикладний вимір. Звичайно, він може бути деструктивним, якщо ми говоримо про військовий вимір, але направлений в дуже конкретний бік – знищити ворога. Образ ворога малювати не треба, можна взяти бінокль або прилад нічного бачення і його побачити.

Уже більше року як Україна намагається вирішити проблему з вимушеними переселенцями, волонтери тягнуть щось на собі. Влада не проявила адекватну турботу про цих людей. У високих кабінетах не так видно проблеми «маленьких українців зі Сходу та Криму»?

Мені здається, що при такій масі людей неможливо розписати все на папері. Тим більше, що з нашою логістикою, плануванням і так далі, це все складно робити. Я не виправдовую владу, просто констатую, що це все було приречено на похибки із самого початку. Але є ініціативи, наприклад, от цілий ряд волонтерських організацій звернулися до мера Києва з пропозицією створити хаб, таку універсальну будівлю, де переселенці зможуть за принципом єдиного вікна отримати всі потрібні їм види допомоги - від оформлення документів і до психологічної допомоги. Столичні очільники пообіцяли. Але у нас така традиція, що такі обіцянки в суспільних місцях під телекамери ще не означають, що все буде виконано. Взагалі волонтерські переговори із владою нагадують мені розмови глухого і сліпого. В результаті самі суб’єкти цих процесів, тобто вимушені переселенці, нічого про це не знають, нічого не отримують і все залишається так як і було. Кількість цих переселенців збільшується. І я можу передбачити, що буде стрибкоподібна зміна ситуації. Переважна більша кількість переселенців намагається лишатися в тих районах, які звільнені від окупації, ближче до лінії фронту.

Що їх тримає?

Залишається там, бо та місцевість їм знайома, є родичі, зрозумілий рівень суспільних комунікацій. Спочатку більшість з них поїхала в Київ і на захід України, все було добре, потім не зовсім добре і багато з них повернулося назад і оселилося в цих прифронтових зонах. Так от при активізації бойових дій і пересуванні ліній фронту цілком ймовірно, що велика частина з них знову посунеться назад в центр та на захід України. Звичайно, всі хочуть осісти в Києві, бо з їхньої точки зору це дуже багате і велике місто, де можна взяти якісь матеріальні статки. І в цьому вони праві, бо хоч щось, але тут в Києві вирішити можна, на відміну від тих місць, де їм пропонували селитися, і де рівень побутового життя звичайних людей зовсім не відповідав їхнім уявам про те, як «богатые хохлы живут» на селі і жирують. Я навмисно утрую зараз, але така точка зору теж була і є.

Погіршення економічної ситуації буде одна із причин вищезгаданої мною стрибкоподібної зміни ситуації. Для цих людей, які живуть там біля прифронтової лінії, основний заробіток є дрібна контрабанда і фактичний бартер гуманітарки. Там напівкримінальний тип економіки. Усі ж знають про тіньові схеми поставок вугілля та нафтопродуктів. І як тільки, наприклад, ці та інші конкретні контрабандні речі припинити, то зміниться економічна складова, значить, люди будуть їхати знову на багаті села, як кажуть. І ці люди будуть уже з усталеним негативним ставленням щодо української влади. Образа ця буде суто економічна, вона не матиме ніяких ідеологічних рис в собі. Тому можна передбачати такий собі діалог між тими переселенцями, які приїхали, адаптувалися і включилися в українське суспільство, і тими, які будуть наїжджати. Це буде новий тип інтерактивного діалогу, в якому вони будуть розбиратися між собою про українські цінності. І з цього може бути щось цікаве в плані культурному і політичному. І на виборах це буде використано як факт. Взагалі на виборах, чи то місцевих, чи то загальних будуть використані дві теми – ветерани АТО та переселенці.

Тобто конфлікт чи то з’ясування стосунків буде тепер буде між двома групами переселенців, а не між переселенцями і локальними мешканцями?

Саме так. Але я не називав би це конфліктом. Я повторюся, що люди зі Сходу, які адаптувалися в українське суспільство, їхній рівень патріотизму, за моїми спостереженнями, вищий, аніж у таких патріотів чи націоналістів з книжки. Вичитали цю ідеологію з книжки чи успадкували, що власне подібно, бо це не було оплачено своєю кров’ю безпосередньо. А в ці люди знають ціну всьому, бо заплатили чи життям близьких людей, чи життям друзів, вони точно знають за що вони воюють. Та градус вищий. А наші класичні націоналісти і патріоти більш схильні до компромісу, ми це бачили під час останніх 20 років під час будь-яких виборів. Як тільки вони в процесі, то вони дуже радикальні, а як тільки потрапляють у владу, далі відбувається те, що й з усіма.

А як ви ставитеся до думки, яку весь час ми чули під час виборів, що Донбас - інший? Підозрюю, що й зараз цю тезу будуть активно використовувати.

Ментально між копачами копанок на Сході і копачами бурштину на Заході ніякої різниці немає. Просто одні розмовляють якимось сленгом і думають, що це російська мова, а інші розмовляють задавненою поліською говіркою і думають, що це українська. Тільки різниця в тому, що одні замазані від вугільного пилу, а інші від піску і болота. А рівень соціальної адаптації і самоідентифікації тотожний. Тому цей поділ, який ментально утворюється, що от є лінія кордону і там живуть якісь спеціально інакші люди, абсолютно ідіотичний. І він нагадує казки Геродота про істот, які живуть за Ойкуменою. Ось тут нормальні люди живуть, а там якісь чудовиська і мурахи в людський зріст, які золото носять.

Зараз на сході України знову загострення. І знову очікується нова хвиля внутрішньої міграції. На ваш погляд, які виклики і загрози нас підстерігають?

Корупційні механізми цієї втечі вже відпрацювалися і, як не парадоксально, перестали мати такий драматичний характер, де людей до нитки оббирають на виході, а потім починають оббирати на наших блок-постах. І ті історії, які з перепустками існують, всякі напівміри породжують простір для зловживань і злочинів і цілком очевидно, що є маса людей, які з цього користаються. Але там на Сході вже вибудувався такий кримінально-корупційно-контрабандистсько-мілітаристський світ. І підходити до цього всього з нашими мірками абсолютно дарма, бо там суцільна молдаванка, як кажуть.

Чи в світі приклади, коли країна була охоплена війною і не дуже переймалася проблемою вимушених переселенців? Які наслідки цього були для влади?

Такі приклади є. Їх об’єднує одна тенденція – всякий біженець від війни абсолютно переконаний, що це не надовго, коли вони там пакуються і їдуть. Нащо купувати будинок, коли все скоро закінчиться і вони скоро повернуться. Класика жанру, як кажуть, той самий письменник Набоков, який все життя прожив по готелях, чи білогвардійці, які селилися в Німеччині, щоб ближче вертатися можна було, бо в Польщі начебто не пристойно було мешкати, а Німеччина от під боком. Так само ліванці, так само кубинці, які тікали від Кастро і прожили в Маямі все життя. Але мій улюблений приклад – це Алжир. Французи, народжені в Алжирі, через війну, заколоти і звірства змушені були вертатися у Францію. І конфлікт, який виник між ними і місцевими французами змінив обличчя Франції, і в результаті привів до падіння авторитету де Голля.