Олександр Злотник: Я не їду у Москву. Творча людина повинна мати громадянську позицію

У його кабінеті центральне місце займає рояль. У повітрі запах сигарет та… свіжих булочок, їх випікають поверхом нижче, у студентському буфеті. На стінах відзнаки і нагороди – другий рік поспіль Київський інститут Глієра виборює звання кращого творчого вузу країни…

З народним артистом, композитором і ректором Олександром Злотником «Главком» зустрівся в його більш ніж скромному робочому кабінеті в легендарному вузі. Старе приміщення музичного інституту загубилося у дворах житлових висоток в центрі столиці. Здається, про нього забули усі, хто мав хоч якось піклуватись такими закладами.

Керівник визнає: капітальний ремонт в будівлі, якій вже пішов дев’ятий десяток, не проводився ніколи. А теперішнього фінансування ледь вистачає на викладацькі зарплати та стипендії. Злотник на посаді ректора шостий рік. Охочих допомогти інституту серед приватних спонсорів так і не зустрів.

Та музика живе навіть у старих облуплених стінах. Випускники інституту працюють по всьому світу, а рівень теперішніх студентів, незважаючи на скруту альма-матер, високо оцінюють усі закордонні спеціалісти.

- З нашими проректорами і вченими порахували, скільки видатних музикантів світу дала Україна за останні два століття. Якщо брати тільки скрипкову і фортепіанну школу, це 42% всієї світової культури. Можете собі уявити? Якщо ми говоримо, що в Україні більше всього чорнозему у світі, то в музиці цей показник ще вище, - говорить Злотник. - У нас дуже гарна музична освіта. В 2013 році був конкурс на кращий творчий вищий навчальний заклад в Україні. Ми посіли перше місце. Цього року також узяли Гран-прі серед всіх музичних ВНЗ країни. У нас в інституті пропорція – 3,5 студента на одного викладача. Якщо говорити про інструменталістів, то в ідеалі має бути один студент і два педагога. Один – концертмейстер і один викладач з фаху. Це індивідуальні заняття.

-- «Ректор Пекінської консерваторії визнав, що наша освіта краща»

Вартість підготовки такого спеціаліста дуже висока?

Одна з найдорожчих. Я був у Китаї і підписав договір про співробітництво з Центральною Пекінською консерваторією. І тамтешній ректор визнав, що наша освіта краща. Тому що вони змінили пропорцію, і в них вже дев’ять студентів на одного викладача. Це означає, що надати фахову підготовку, яку надаємо ми, у них тепер неможливо. У нас і викладачі кращі. Китайці завжди просять, щоб наші спецалістиі їхали до них працювати.

Охоче їдуть? Як сьогодні оплачується робота викладачів Глієра?

Дуже мало. Розкажу про себе. А я - ректор. З усіма регаліями, які тільки можуть бути, у мене офіційна ставка 2700 гривень. А потім ідуть ще додаткові нарахування, бо я ще завідувач кафедри. Але все рівно це більше, ніж отримують наші депутати (біля 6 тисяч гривень, «Главком»). Хоча можливості у мене значно менші (сміється).

В університеті культури і мистецтв Поплавського зарплати значно вищі…

Так, бо він має статус національного. Свого часу ці звання розкидали по всій Україні, багато учбових закладів їх отримали. Хоча наш інститут - найстаріший музичний заклад в Україні. В 1868 році Російське музичне товариство заснувало перше музичне училище в імперії. Київ територіально зручно розташований, тут можна було виховувати музикантів і співаків для різних філармоній, оркестрів, оперних театрів.

Та й адреса у училища тоді була дуже цікава – сьогодні це Хрещатик, 26. Воно займало територію у квадраті між нинішніми Хрещатиком, Прорізною, Пушкінською, Майданом Незалежності.

Київська дума дуже опікувалась цим учбовим закладом. Була окрема концертна зала і учбовий конкурс. В 1941 році, коли радянські війська залишали Київ, це все - щоб гарні будинки не залишились німцям - було знищено. І тому з 1941 року наш учбовий заклад не має концертної зали. Можете собі уявити, що інститут фізкультури не має спортивної зали?

Які приміщення сьогодні використовуєте?

У себе тут тіснимося. А коли виступаємо - орендуємо. У нас великий симфонічний оркестр, оркестр народних інструментів, один з найбільших духових оркестрів, два джазових оркестри, п’ять хорів, ансамбль скрипалів на 54 людини. На голові сидимо або тут, або в гуртожитку.

Ви керуєте закладом з 2009 року. За цей час в країні змінилось три президенти. Ви звертались до них про допомогу?

Просив. І кожного разу писав листи: «Нам буде 18 січня у 2018 році 150 років. Зробіть нам такий подарунок». Ось це приміщення 30-х років, тут дерев’яні перекриття. Капітального ремонту не робилося.

Ми помітили.

А яка електрика... У нас ще було дві пожежі. І я пишу і прошу…

Які відповіді отримуєте?

Немає грошей, немає можливостей.

Окрім президентів, у вас є багато колег, які пішли у політику, були депутатами…

І є депутатами.

Ян Табачник був близьким до попереднього президента, а Оксана Білозір до теперішнього і позаминулого…

Думаю, Ян Табачник не захотів би мені чимось допомагати.

Гаразд, але крім нього в парламенті вже можна було назбирати цілий батальйон артистів?

Так. Ось Злата Огнєвич наша випускниця. Тая Повалій була депутатом. Я з нею також розмовляв, але нічого, як бачите.

Хоча ми державний заклад, жодного інструменту нам уже років 15 не купували. Єдине що, японський уряд за грантом надав нам інструменти. Шість років це оформлювалося, тому що наші весь час заважали. Але нам таки передали духові і ударні інструменти.

Якою була сума цього гранту?

Якщо рахувати в японських цінах, це близько 300 тисяч доларів. Якщо у наших, то це трошки більше мільйона доларів. Це - інструменти фірми Yamaha. І рояль – один з найкращих в СНД. Ручна робота. Їх Yamaha випускає всього двадцять на рік. Уявіть собі, скільки є оперних театрів, філармоній, концертних залів, але вибрали інститут Глієра. Сказали, що саме у нас повинен бути такий інструмент.

Чому саме японці звернули увагу на київський інститут?

Тому що це японці. Вони відслідковують, де талановиті люди, де дійсно вирує творче життя.

До речі, за запрошенням я полечу в Японію у кінці жовтня.

Напевно, розрахунок у японських грантодавців все ж таки є. Вони розуміють, що ваш інститут - це кузня музичних кадрів. Ваші випускники працюватимуть по усьому світу. І всі вони будуть пам’ятати, що таке Yamaha...

Це справді круто. Наприклад, на сьогоднішній день найкращий рояль - це американський Steinway. Він може коштувати - 120 тисяч доларів, а може і 160 тисяч. Yamaha коштує приблизно стільки ж.

-- «Прошу, щоб у закладу була опікунська рада. Але на тому все і закінчується»

Чи долучаються українські меценати до підтримки закладу?

Ні. Я пропоную. Прошу, щоб у нас була опікунська рада. Але на тому все і закінчується. Тут бізнесу не може бути лівого. Якщо ти музикант, ти виходиш на сцену і все видно – чи ти з плюсом чи ти з мінусом. Сцена показує все.

Інститут має статус «Київського», тобто він фінансується зі столичного бюджету…

Так, департамент культури Київської міськадміністрації фінансує заробітні плати, стипендії, комунальні послуги. Але тепер вже частково. У нас є спецрахунок, на який находять кошти, які платять студенти-іноземці, наші студенти-контрактники, і дещо ми здаємо в оренду. Наприклад, у нас на горищі стоять вишки МТС і «Київстара», ми отримуємо за них гроші.

Скільки сьогодні коштує навчання на комерційній основі?

Більше 20 тисяч гривень на рік. Що б ви зрозуміли, наскільки це мізерні кошти, наведу такий приклад. До нас з музичного коледжу Берклі приїхав квінтет японців, який вже свій диск видав. Вони були приємно здивовані тим, як грали наші музиканти. Різниця в тому, що в Берклі вони за освіту платили по 40 тисяч доларів на рік.

-- «Звання народного Поплавському дали не за спів»

Чи відчуваєте ви конкуренцію за абітурієнта з боку університету Поплавського?

Ні.

Хто йде до КНУКіМ, а хто до вас?

Ну багатьом дуже подобається ректор Михайло Михайлович. Не дивуйтесь. Дійсно. Один раз в Гайсині я мав авторський концерт, і от до мене підійшла місцева вчителька і подарувала зошит з віршами. Визнаю, один вірш у цій збірці і мені був присвячений, але починалась вона з присвяти мамі Поплавського, а підписано все було так: «Генію українського народу Михайлу Михайловичу Поплавському». Тобто в нього є свої фан-клуби. Як адміністратор він прекрасний. І я розумію, що звання «Народного» йому дали не за виконання, не за спів, а за те, як він уміє пробивати гроші для свого університету. Але якщо ти хочеш дійсно мати професійну справжню освіту, то тобі треба в Глієра. Всі знають, що у нас вчаться. Це тяжко, але якщо ти хочеш стати фаховим музикантом, то ти повинен займатись тут.

Оскільки ви має також стосунок до українського шоу-бізнесу, скажіть, куди діваються сотні менеджерів шоу-бізнесу, яких вже багато років випускає Університет Поплавського. Цих спеціалістів, напевно, вже тисячі, але шоу-бізнесу в Україні так і немає.

До речі, Поплавський своїм проектом «Співочий ректор» довів, що промо працює. На мій погляд, у виконавця повинно бути п’ять складових успіху, якщо він хоче співати. Це - вокальні дані, хореографія, артистизм, зовнішність і вік. Погодитесь, пізно починати в 60 років розкручуватись? І от Поплавський всього цього не мав.

Але він довів, що навіть такі, як він, можуть стати популярними. Він довів, що шоу-бізнес існує. Це означає, якщо правильно робити промо і взяти дійсно талановитого виконавця, з нього можна зробити зірку.

-- «Середній квиток на концерт має коштувати 1% від середньої заробітної плати»

Вам не образливо було, коли в Україну приїздив будь-який з російських виконавців з чемоданчиком, виходив темну без декорацій сцену палацу «Україна», і збирав повну залу. При цьому квитки інколи були в 10 разів дорожчими ніж на українських артистів, які до того ж просто не мали змоги орендувати цю залу.

Вся річ в тому, що ми втратили одне співвідношення, яке було за радянських часів. Середній квиток повинен коштувати 1% від середньої заробітної плати. Сьогодні все це так і залишилося в Америці і Європі – квиток коштує близько 30 євро. А в палаці «Україна» були страшенні ціни. У мене, наприклад, на концерті (що пройде в листопаді, - «Главком») найдешевший квиток коштуватиме 50 гривень, найдорожчий - 500.

Якщо бути точним, вісімсот гривень.

Гаразд, але в середньому виходить 300 гривень.

А це вже 10% від середньої зарплати.

От! Розумієте! А якби він коштував 30 гривень, то, повірте, зали б були забиті. В 70-х роках в Палаці спорту виступав ансамбль «Смерічка» з Назарієм Яремчуком. Повні аншлаги тривали тиждень, на вихідних було по два концерти, а там 11 тисяч глядачів вміщувалося. Думаєте, люди не хочуть ходити? Хочуть. Але в них елементарно немає грошей, щоб заплатити за квиток.

Чекайте, на концерти російських артистів гроші були, а на українських, ні?

Пояснюю. На російських виконавців йдуть багаті люди, які можуть собі це дозволити.

А у мене публіка - це викладачі, професори, лікарі, просто інтелігентні люди, які не мають великих грошей.

-- «Ігор Крутой з’явився на грошах Ріната Ахметова»

Можливо, проблема в том, що наш шоу-бізнес відділений від телебачення? Артист просить телеканали його показати, а не канали конкурують за те, аби затягнути артистів саме до себе в ефір? А так відбувається не лише на Заході, а й у Росії.

Я про це вже тисячу разів говорив.

То чому у нас за 20 років так і не з’явився свій Ігор Крутой?

Пояснюю. Ігор Крутой з’явився на грошах Ріната Ахметова. Це були колосальні інвестиції. А у нас, уявіть, людина робить концерт: у неї витрати на рекламу, на житло для виконавців, на оренду залу, на телевізійні зйомки. Після цього, якщо вона ще захоче розмістити цей концерт на телеканалі, то це не завжди вдається. Бо треба заплатити за це розміщення, це вважається рекламою того чи іншого виконавця чи автора...

Приклад - Перший національний, який взагалі повинен бути взірцем всіх авторських відносин. На цьому каналі навіть не передбачені авторські виплати. І коли показують мій концерт, я повинен написати, що відмовляюся від авторських.

Це нагадує мені, коли я купив маленьке порося, вигодував його, потім забив, зробив ковбасу, прийшов на ринок і кажу: «Люди дорогі, ось вам 200 гривень, купіть в мене кілограм цієї ковбаси».

Концерти, наприклад, західних виконавців робляться, в основному, для розкрутки диску, з продажу якого потім заробляють шалені гроші. А у нас авторський дохід мізерний, хоча Україна по всіх законах авторських прав - одна з найкращих в світі.

-- «Таксі і перукарні також повинні платити за музику»

Закони не виконуються?

Скажіть, а що у нас в країні виконується? Ринок працює максимум на три відсотки.

Ви написали біля двох тисяч пісень.

Точніше, біля трьох.

Скільки ви отримуєте авторських?

Копійки. Іноді тисячу гривень на місяць. Хоча у нас навіть перукарні повинні сплачувати авторські за законом. Таксі також повинні платити за музику. Як, наприклад, на Заході. Якщо таксист бере ліцензію, яка коштує 10000 доларів, в ній вже закладено відсоток відрахувань на авторські права. На FM-станціях також не сидять люди, які відслідковують, скільки і яких пісень прозвучало. Там є звичайний CD-диск, який в магазині коштує 49,99 доларів, а на радіостанції диски з тією ж музикою коштують - 4999,99. В сто разів більше. У цій ціні також враховані авторські відрахування.

Скільки при Союзі авторські отримували?

Значно більше. Це були тисячі. Але тисячі в рублях – це не теперішні тисячі в гривнях. Авторське право тоді чітко працювало.

Назвіть свою «золоту» пісню в буквальному сенсі цього слова.

Це був «Гай, зелений гай». Пам’ятаю приїхав я в Чернівці, сів в ресторані, і до мене підходить керівник місцевого ансамблю, стає на коліна і каже: «Спасибо, кормилец!». Я питаю, за що? А він каже, що пісню по двадцять разів за вечір замовляють за гроші.

Ви йому нагадали про авторські, які він вам винен?

(Сміється) Ну мені було просто приємно, що люди співають мої пісні.

Сьогодні артисти платять композитору за пісні?

Платять. Є люди, з якими у мене відносини чисто товариські: я їм пісні дарую. Є ті, хто замовляє, і я пишу за гроші. Це і є мій дохід.

Як часто ви пишете на замовлення, скільки це коштує?

Дві-чотири пісні на місяць. Раніше було значно дорожче.

В цифрах було б цікавіше дізнатися.

А потім до мене податкова прийде (сміється).

По-різному буває. Це залежить від спроможності виконавця. Я ж теж зрозумію, що зараз концертів небагато.

Наприклад, колись я прийшов в гості до Катерини Бужинської. І от мені Квеленков (Юрій Квеленков – колишній продюсер і чоловік співачки, - «Главком») показує будинок і каже: «Саш, ну ось тут половина будинку і території, щоб ти розумів, з доходів, які принесла пісня «Лед».

І скільки в цю пісню тоді інвестував продюсер?

Це було дуже давно (кінець 90-х, - «Главком»). Він заплатив мені 700 доларів

Найдорожча пісня, яку ви написали на замовлення?

30 тисяч доларів.

Можете назвати ім’я виконавця?

Ні. Вірші були Іллі Рєзника (російський поет-пісняр, народний артист Росії, - «Главком»). Але я відмовився від авторства і повністю продав твір, тому розголошувати не маю права.

Тобто замовляв російський виконавець?

Так.

-- «Кобзон залишився моїм другом, але його погляди я не розділяю»

До речі, зараз до вас звертаються російські виконавці?

Я не працюю з ними. У мене повинна була бути робота із відомим російським режисером, але після того, як почув його позицію щодо України, все зупинив.

У вас також були добрі стосунки з Йосипом Кобзоном...

Дуже гарні.

Сьогодні ви підтримуєте зв'язок?

На жаль, ні. Хоча я повторюю, що він моїм другом залишився, але його погляди я не поділяю категорично.

Ви знаєте, я не можу навіть пригадати, коли я з росіянами останній раз спілкувався.

У вашій творчій біографії був справжній «Екватор». Цей мюзикл з аншлагами йшов у столиці цілий місяць. І після нього на естраді з’явились ціла плеяда нових зірок: Тіна Кароль, Лобода, Василь Лазарович, Василь Бондарчук. Чи не виникало бажання повторити ту феноменальну виставу, яка поставила Київ на вуха рівно 12 років тому.

Хочу! Тому що він сьогодні більш актуальний, ніж тоді. Всі театри були порожні, а наша зала була забита. Варто лише взяти хоча б головну тему: «Ты по воле судьбы не похож на других, это может закончиться плохо, то ли вырвут каленым железом язык, толь тебя вознесут на Голгофу. Все мы в этом мире странники, все пришли и все уйдем, но у жизни есть избранники - на Голгофу и на трон».

Цю постановку реально відродити сьогодні?

Річ в тому, що я тоді робив великий кастинг. А головні актори тоді ще були студентами. «Вкалували» дуже багато: репетиції тривали по 14 годин. Зараз вони зірки, і якщо їх зібрати до купи, то жоден бюджет не витримає цього спектаклю. Треба знову шукати молодих. Тіна Кароль, Світлана Лобода, Василь Лазарович, Іра Розенфельд, Денис Барканов, теперішній склад Quest Pistols - багато відомих і гарних виконавців тоді отримали гарну школу.

Чому в Україні немає нормального пісенного конкурсу?

Фактично він є. Це «Молода Галичина». Тільки минулого року його не було. Він проходить в Новояворівську (Львівська область, - «Главком»). Я вже всьоме голова журі, і можу сказати, що там брали участь до подій на Сході 16 країн. В умовах конкурсу – обов’язкове виконання пісні українською мовою. Співали і з Індонезії, Африки, Індії, Америки. Це чесний конкурс.

Але без належної медійної підтримки про нього просто ніхто не знає. В кінці 90-х років ви спробували перетягнути в Україну «Слов’янський базар». Але…

Три рази його вдалось провести. Перший був в Одесі і двічі в Києві. Тоді Кучма гарну підтримку надав. І Мішель Легран (французький композитор, піаніст, аранжувальник, диригент і співак, - «Главком») сказав, що в Києві був найкращий фестиваль і конкурс в його житті, а він багато що бачив. Мені дійсно прикро, що такий величезний конкурс проводиться не в Україні, тим більше, що я громадянин України, і в мене є всі права на нього. Мої друзі купили мені ці права у Російського авторського товариства, у Сергія Віннікова, він тоді був їх власником. На жаль, Лукашенко не хотів віддавати фестиваль, і бвлоруси просто додали до назви «Слов’янський базар» слова «у Вітебську».

Як би ви оцінили своїх колег, які незважаючи на війну з Росією, продовжують гастролі країною-агресором?

Я ж не їжджу. Творча людина повинна мати громадянську позицію. Мистецтво повинно бути щирим. Для мене пісня – це головна зброя. Вона людині дає поштовх.

На вашому минулорічному концерті прозвучав цілий ряд пісень на тему війни, яка прийшла в Україну. Але на відміну від Росії, де пісенне мистецтво активно задіяне в державній пропаганді, в Україні патріотична пісня не затребувана. Твір «Я не хочу гратись у війну» на слова Степана Галябарди у виконанні юного артиста Андрія Бойка запам’ятали всі глядачі Палацу України, але широкий загал її так і не почув.

А пісня «Аеропорт»? Я дійсно зі сльозами на очах дивився, як там гинуть наші кіборги. Я так радів, що в Донецьку нарешті зробили гарний аеропорт. І що з ним сталося?

Як ви ставитесь до ідеї скасувати звання народного артиста?

Дуже багато людей мають їх незаслужено. Але багато людей здобули їх кров’ю і потом. Я звання, наприклад, отримав на 50-річчя, будучи вже не дуже молодим. Хоча всі виконавці, з якими я тоді працював, вже були народними. На мій 50-річний ювілей всі наші народні артисти підписали прохання дати мені народного. І Пугачова підписала, і Кобзон, і Леонтьєв, і Крутий. І дали. Я навіть не знав, це подарунок був.

То звання таки потрібні?

Їх треба давати тим, хто заслуговує. Можливо, якби у нас економіка працювала так, як потрібно, то ці звання були б не потрібні. Тому що тоді твоя перемога – це повний зал, це аплодисменти.

Над чим ви працюєте сьогодні?

До дня святого Миколая написав дитячий мюзикл, який 19 грудня відбудеться на Софіївській площі. Там буде відкриватись головна ялинка. А 29 листопада в Дніпропетровському оперному театрі відбудеться прем’єра «Сорочинського ярмарку». Тобто працюємо.

У листопаді минулого року ви вже давали великий концерт в Палаці «Україна».

Так, і згодом отримав пропозицію палацу «Україна» провести ще один концерт в цьому році.

«Главкому» відомо, що минулорічний творчий вечір походив при підтримці Мінкульту, але в підсумку міністерство не виконало свої фінансові зобов’язання. Палац «Україна» не отримав оплату за оренду зали. Чим ця історія закінчилась?

Не знаю. Це Роман Недзельський (гендиректор палацу «Україна», «Главком») повинен знати, тому що з ним угода підписувалася. Хоча я знаю, що на сьогоднішній день в Мінкульті гроші є. Але чомусь лежать вони і все.

Ви особисто спілкувались з нинішнім міністром культури?

Ні.

І в гості до вас в інститут Глієра він не заходив?

Ні, ніколи. Хоча я з ним знайомий.

Чим відрізнятиметься цьогорічний концерт від минулорічного?

Тогорічний концерт мав назву «Нам є що захищати». Це був перший великий патріотичний концерт, який відбувся в Палаці «Україна». І можна сказати, що кількість учасників була колосальна. Був Президентський оркестр, Київський муніципальний духовий оркестр, був ансамбль Збройних Сил України, хор дитячого оперного театру. Загалом я нарахував 672 людини. Окрім цього, виступав наш дитячий хор і ансамбль скрипалів. І всі солісти, починаючи від двох до семидесяти років.

Що готуєте глядачеві в цьому році?

Назва концерту «Пісня - Україна». Власне, в назві і весь зміст. Це назва фінальної пісні, яку будуть разом виконувати і діти, і дорослі солісти.