Про що забули критики Мінських домовленостей?

Вже тривалий час багато явних і прихованих опозиціонерів до чинної влади використовують Мінський процес політичного врегулювання ситуації на Донбасі як інструмент дискредитації президента і найбільших партій коаліційної більшості. Без упину триває популістська риторика про зраду національних інтересів, гру на користь Путіна та укладення фантастичних пактів на кшталт Путіна-Порошенка.

І справді, не спотворюючи дійсність політичною доцільністю, слід визнати, що Мінські домовленості від лютого поточного року містять чимало дискусійних і розмитих положень, які кожна зі сторін трактує на свій розсуд. Більше того, хто уважно читав текст відповідних угод, а не його вільні інтерпретації на сторінках преси, той розуміє, що навіть чітке обопільне виконання пунктів Мінську-2 в тій послідовності, яка зазначена в документі, не вигідне, насамперед, українській стороні.

Та чи означає це свідому зраду національних інтересів України главою держави при підписанні угоди? Ні, не означає. Згадаймо ситуацію, перебування України в якій штовхало гаранта на підписання як Мінську-1, так і Мінську-2. Кожного дня на лінії зіткнення гинуло сотні українських бійців, а російські війська спільно з угрупованнями бойовиків щораз замикали кільця смертельних «котлів». Звісно, можна скільки завгодно звинувачувати військове керівництво у недолугості і викривати зрадників, які здавали наші позиції ворогові, але не варто тішити себе ілюзіями, що ідеальне планування операцій і відсутність п’ятої колони в лавах Генштабу чи ще деінде могли врятувати ситуацію. Будьмо свідомими того факту, хто реально воював і воює проти України. Давайте визнаємо, що Путін надіслав би на Донбас стільки військ, скільки цього б вистачило для «котлів», незважаючи на героїчний спротив українських захисників. Ворог об’єктивно мав більше сил, принаймні фізичних, для того, аби примусити українську владу піти на завідомо невигідний компроміс.

Можливо, ті, хто зручно влаштувався перед екранами телевізорів чи комп’ютерів у вересні минулого і в лютому цього року, могли собі дозволити гнівні докори в бік керівництва держави за «зраду». Але всі, хто пройшов Іловайськ і Дебальцеве, сім’ї тисяч загиблих на війні з агресором понад усе прагли тільки одного – припинення війни. І Мінськ-2 з усіма його недоліками таки поклав кінець бойовим діям.

Так, зараз точаться запеклі дискусії щодо політичного врегулювання, модальностей проведення виборів на окупованих територіях, чиниться тиск на президента і парламент ззовні, продовжується шантаж з боку Росії. Так, перед українським суспільством стоїть важке завдання: вирішити, що далі робити з Донбасом. Все це складно і виснажливо, але хіба це гірше війни?

Мінськ-2 дав нам головне – можливість зберегти сотні, а може й тисячі життів українців. Ми отримали час, який в глобальній системі координат грає супроти Москви, а значить – на нашу користь. Тепер важливо використати цей час для зміни правил гри і нарощування економічного, соціального і військового потенціалу, що неможливо без політичної консолідації. Натомість ми бачимо лише постійні спроби розхитати ситуацію. Мінський процес став не предметом серйозної публічної дискусії як і належить доленосному політичному формату, а інструментом пустопорожніх спекуляцій, які використовують для боротьби за владні посади.