Наталя Сумська: Духовні рани варто загоювати іменами наших геніїв. Вони мали б посісти гідне місце у афіші театру

Наприкінці квітня прима Національного театру ім. Франка Наталя Сумська відзначатиме ювілей. Першу масштабну роль актриса отримала в кінці 70-х - зіграла Наталку Полтавку в однойменному музичному фільмі Родіона Єфименка. Сьогодні ж Сумську впізнають за театральними ролями. Її Жанна д’Арк у легендарній "Білій вороні" Рибчинського і Татарченка полонила всіх ще у 1991-му. Героїня співала про «Сво­бо­ду», а в той історичний момент сприймалось це як голос української Незалежності. Сьогодні ж до театру продовжують йти на Сумську. Її Кайдашиха в п'єсі за мотивами повісті Нечуя-Левицького збирає найбільші овації. Як розповідає артистка, ця прем’єра вибухнула таким успіхом і любов’ю глядача, що адміністрація театру Франка любить з’ясовувати на спір, з якою швидкістю розкуплять квитки на наступний показ.

Наталя Сумська спробувала себе і в ролі телеведучої - сім років віддала популярному проекту «Ключовий момент», який керівництво телеканалу «Інтер» закрило попри високі рейтинги. Тепер формат ток-шоу про життєві ситуації присутній на всіх провідних телеканалах, але ведучі (в тому числі запрошені з-за кордону) на відміну від Сумської спілкуються з глядачем російською.

Зараз Наталя Сумська разом із чоловіком Анатолієм Хостікоєвим має ряд спільних робіт на франківській сцені, родина працює також в театральній компанії «Бенюк і Хостікоєв» та знімається в кіно. Наталя В'ячеславівна запевняє: роботи вистачає. А з Анатолієм Хостікоєвим їх об'єднує не тільки спільна праця, але і ставлення до життя…

Пані Наталю, з якими думками підходите до дня свого ювілею?

У мене якось журналісти питали, як чиновництво відзначило мій творчий доробок. Я починаю перераховувати свої ордени: орден Миколи Чудотворця, орден Святої великомучениці Варвари від Патріарха Філарета… «Ні, ні, - перебивають. - Йдеться про офіційні нагороди». Я починаю перераховувати свої звання: Народна артистка України, лауреат Державної премії імені Т.Г. Шевченка, Лауреат премії ім. Л. Українки, тричі лауреат мистецької премії «Київська пектораль». «Ні, - не вгамовується журналіст. - Які у вас офіційні ордени, медалі». А їх, виявляється, у мене немає…

Колись мені подзвонили з Міністерства культури, і сказали, що треба поновити документи, мовляв, подають на орден. Спитали, який у мене доробок. Я кажу: «Все те, що вам відомо». А вони: «Знаєте, мабуть, не треба поновлювати, ви нічого такого не зробили, доведеться почекати» (сміється). Так, наче це я їх просила.

Для мене головне - робота на сцені. Ордени мають висіти на грудях живих воїнів, наших спасителів, які на Сході виборюють незалежність держави. І тільки вони мають право носити ордени. І ще – має жити пам'ять! Пам'ять про тих, хто поклав своє життя за Україну! Саме з такими думками я підходжу до свого ювілею.

Чому в Національному театрі ім. Франка саме тепер так багато постановок російської класики?

Насправді всі вистави нашого театру - українські. За змістом , за думкою, за відчуттям. Саме так сприймає наші вистави глядач. Інакше і бути не може, адже наш театр – Національний.

Очевидно, ви маєте на увазі вистави за творами російських письменників і драматургів.

Саме так. «Чайка» за Чеховим, , «Живий труп» Толстого, і остання прем’єра за вашою участю - «Ліс» Островського…

Питання репертуарної політики завжди в театрі гостре і непросте. І менш за все це залежить від акторів. Якщо вже актор зустрічається з режисером на творчому майданчику, починається робота, і відступати вже пізно, та й не професійно.

Режисер вистави «Живий труп» Роман Мархоліа запропонував акторам незвичайний спосіб існування на сцені. Я, скажімо, мала виконувати дві різні ролі, різні за поведінкою, за характером,за соціальним статусом. Перш за все, я повірила режисеру, пішла тим шляхом, який він мені запропонував і в результаті наші спільні зусилля, акторів і режисера, виправдалися. Виставу за твором російського класика у перекладі відомого українського перекладача Бориса Тена, ось уже третій рік граємо з повними залами глядача.

На початку цього театрального сезону відбулась прем'єра вистави «Ліс» Островського.

Щиро кажучи, не один раз запитувала режисера Дмитра Богомазова, чому саме цей твір беремо до постановки? Його задум і наміри були переконливі. Спільна праця над «Лісом» з Дмитром Богомазовим, призвела до цікавих знахідок і актуального осмислення цього твору.

Моя героїня – Раїса Павлівна Гурмижська – не позбавлена типової жіночої слабкості: залежності від обставин, розчарувань й нарешті авантюр, таких притаманних жіноцтву. Наша спільна робота з прекрасним режисером Дмитром Богомазовим була високо оцінена глядачем, а інтереси глядача - понад усе!

Особиста моя думка щодо репертуару, полягає в тому, що духовні рани варто загоювати іменами наших геніїв, повертаючи їх із небуття, адже є ще стільки непрочитаних і непоставлених визначних українських творів, котрі б посіли гідне місце у афіші Національного театру.

Як часто трапляються конфлікти режисера з акторами на головній театральній сцені?

Варто відрізняти конфлікт і творчі суперечки. Бо творчий процес майже ніколи рівненько й гладенько не проходить. Перш ніж сперечатись мені притаманно виконати, втілити пропозицію режисера або запропонувати своє бачення, в стилі поставленого завдання. Такий підхід призводить до позитивних рещультатів. А конфлікт виникає тоді, коли амбіції перемагають здоровий глузд, всупереч професійній роботі.

Чи траплялися випадки, коли ви відмовлялися від ролі?

В моїй творчій біографії це було лише раз. Але з мого боку це було досить обґрунтовано. В усякому разі ні вистава, ні театр, ні тим більш режисер, не постраждали. Проте досвід є.

-- «Як артистка я тяжію до комедії»

В чому секрет особливої популярності вистави «Кайдашева сім'я» театру Франка? П'єса за мотивами повісті Нечуя-Левицького йде в багатьох театрах країни, проте саме на франківську постановку квитки не купити вже за кілька місяців до вистави.

Це справді так, і для нас, акторів, це надзвичайно приємно. Ось уже відбулася сто сімдесят п'ята вистава. Коли вона створювалася, ми, звісно, сподівалися на успіх, але такого (щоб ось уже вісім років поспіль квитків не дістати) передбачити не міг ніхто. Що правда, ситуація з постановкою найвідомішого твору улюбленого класика, була досить незвичайною. Беручи до уваги попереднє питання, учасники вистави відмовилися від запропонованої сценічної версії, в якій сучасний писака-«новатор» переосмисливши класику увів сленг, на зразок «електорат», «камасутра», що недопустимо, коли йдеться про геніальний класичний твір, яким є повість Нечуя-Левицького. Натомість була створена власна версія Національного театру.

Дуже часто глядачі йдуть до театру, щоб подивитися чаме на Кайдашиху у виконанні Наталії Сумської. Ви - єдина виконавиця цієї ролі, і дублерів у вас нема.

Попри труднощі, які завжди трапляються під час нової роботи, ця роль була для мене жадана. Мій тато, відомий актор В’ячеслав Сумський, мене вчив, що будь-яку роль характером треба грати. Я як артистка тяжію до комедії. Ми ж всі в житті клеїмо дурня, жартуємо, граємо. Так чому не грати так в житті тієї сім’ї, про яку написав класик. А він писав комедію. То як же втрачати такий діамант українства, де стільки анекдотів, бувальщини? А я це бачила, і, на щастя, всі сцени, які я сама придумала, вийшли вдалими.

«Еге ж, еге ж…» - це також ваша творча знахідка?

А як же! (сміється). Такі вигуки, прикази типові для нашого жіноцтва. І був би гріх, якби я цього не застосувала. Я вклоняюся своїй рідній Київщині, звідки родом моя мама, і Кіровоградщині – батьківщині батька, де я зростала і як губка вбирала. Де б я це взяла, якщо б свого часу не пожила в мазанці, хаті бабиній? Я мазала долівку, підводила призьбу, замішувала глечики. І коли вже долівка курила, треба її змазати, тоді ще вистачало на два дні. Я чула, як тріщіть піч вранці, то бабуня Ольга Яківна пекла свої маторженики, поки ми спимо. Це неможливо забути.

І ця прем’єра вибухнула таким успіхом і любов’ю глядача, що наша театральна адміністрація любить з’ясовувати між собою на спір, з якою швидкістю розкуплять квитки на «Кайдашеву». Хтось ставить годину, хтось – півтори (сміється).

Оскільки в багатьох виставах у вас головні ролі, а дублери не передбачені, доводиться виходити на сцену і в хворобливому стані?

Свого часу, художній керівник акторського курсу Анатолій Решетніков, мій педагог, вчив нас: актор не має права хворіти. Це не професійно. Намагаюсь виконувати настанови вчителя, проте, коли і занедужаєш, то сцена лікує. До речі, не тільки нас акторів, а й глядача. Перевірено.

Чи є у Народної артистки, прими театру Франка Сумської персональна гримерка?

Є персональний столик з двома шухлядами, і двома лампами в унікальних плафонах, котрі слугували ще Гнатові Юрі, засновнику театру. Столик стоїть у невеличкій гримерці, де нас з дівчатами, всіх разом, дев'ять осіб. Але головне, є Театр, який у свої, більш ніж сто років, порівнюють з кращими мистецькими приміщеннями у світі, і стоїть у мальовничому куточку Києва.

Звання Народної ви отримали у 2000 році. Що для вас воно означає?

Відчуття відповідальності.

Важливіше за що отримуєш нагороду, бо ті котрі вручали, швидше й не бачили моїх робіт. Пам'ятно, що це було в період художнього керівництва Сергія Данченка, який тепер сидить біля театру у бронзі і пильно стежить за нами.

-- «Контрактна система в театрі - це рейдерське захоплення»

Як ви ставитесь до ініціативи скасувати звання і запровадити в театрах контрактну систему?

Зі званнями простіше. Це, скоріш, іміджевий привілей, який хочуть скасувати ті, хто ніколи не матиме звання, бо нема за що.

У мене відчуття, що контрактну систему придумали ті ж люди, адже ця система так само не обґрунтована, не дає соціального захисту для працівників і порушує статті Конституції. В результаті, державні театри, в тому числі і Національні колективи, стануть приватними вотчинами. Фактично, це рейдерський захват.

Ви працювали при різних художніх керівниках. Для вас період розквіту театру Франка - який?

Коли я починала, не знаю, чи усвідомлювала я тоді: це був розквіт чи ні. Скоріше, я усвідомлювала для себе чітко: я граю! я потрібна театру! Пам’ятаю, висіла афіша - огляд творчої молоді. Молодий актор обов’язково повинен був зіграти дебютну роль. І таку мені дали. Це була вистава Миколи Зарудного «Тил», і я прижилася.

Були проби. Мене запримітив режисер Сергій Сміян, який зовсім недавно покинув нас у віці за 90 років. Це унікальне ім’я для українського театру, він працював ще з моїми батьками. І так сталося, що саме він брав мене до театру Франка. Той період вважала для себе плодовитим і я не знала, чи то був розквіт, чи ні.

-- «Театр Франка – живий»

Можете одним словом сказати, які зараз часи переживає головний театр країни?

Одним словом навряд чи! А ось те, що він живий, - це істина. І буде жити, не зважаючи на розвиток кіно і телебачення.

«Наталка Полтавка» - ваш старт в кінематографі…

Так, можна вважати.

Ваше ставлення до кіно тепер? Сьогодні ви більше театральна актриса.

Так.

Чому? Брак пропозицій чи нема з чого вибрати?

Не варто розділяти артистів для кіно і театру, бо все одно для фахівців театр - основа. Не даремно ж сьогодні телеведучі, естрадні співаки, навіть бізнесмени виходять на театральну сцену, хоч і в антрепризі.

Телесеріал «Слуга народу». Як ви туди потрапили? Вважаєте ця робота – вашого рівня?

Потрапила, як і всі, після кінопроби. А відповідаючи на ваше питання, в якому чується підтекст, скажу, що фільм багатьом сподобався. Нарешті, це не банальна сімейна мелодрама, де героїня впадає в кому, не тямлячи де її дитина і чия вона жінка. Або чергова Попелюшка, що виходить заміж за «мажора». Тут сатирична комедія без підписаних сіткомівських оплесків, і багато сцен, створених за класичним зразком жанру. То чому б не знятися у такому кіно?!

Про продовження зйомок вже щось чути?

Про це мене і глядачі запитують. Та хіба артистам знати? Тим часом в цій кінокомпанії виходить вже інший серіал. Ну, і темпи! Молодці, що й казати!

Як узгоджуєте ваш графік у театрі і роботу в компанії «Бенюк і Хостікоєв»?

Вся робота планується заздалегідь, як і впродовж десяти років існування театрального товариства, до речі, єдиного україномовного театрального об'єднання.

Як вам ведеться з Анатолієм Хостікоєвим і вдома, і на роботі?

Нас об'єднує не лише робота, але і ставлення до життя, до виховання дітей, до політичних подій, одним словом у нас багато спільного. Навіть біологічний годинник: пізно лягаємо, зате рано встаємо.

Чи не здавалось вам, що після останньої революції було очікування, що настане ренесанс українського? Чому цього не трапилось?

Я можу лише відреагувати серцем. Для мене українство і особливо мова – це єдиний шлях життя держави. Немає мови – немає держави. І це - не мої слова.

Щойно відбулась чергова номінація на премію Лесі Українки в галузі дитячої літератури. Я входжу в журі цього конкурсу. Попробуйте зробити дитячу книжку, намалювати… А ще друк, видання, це така робота… Там такі шедеври лежать. В мене цілий список. Туди просто зануритись – вже радість. Слава Господу, українські діти такі книжки в руках будуть тримати. Визнають одного номінанта кращим, але та плеяда, яка щороку продукує такі видання дитячої літератури – це диво. На щастя, це є, так що все буде добре!