Микола Білоблоцький: На переговорах за участю Бойка я відчував гордість

Микола Білоблоцький був однією з найпомітніших постатей внутрішньої політики України в кінці 90 – він обіймав посаду міністра праці, віце-прем’єр-міністра України, у 1998 році змінив Євгена Кушнарьова на посаді глави Адміністрації Президента. Проте найбільш відомою стала наступна посада Миколи Петровича – посла нашої держави в Росії. Поїхавши до Москви у кінці 1999-го, Білоблоцький повернувся до України аж у 2005 році, таким чином найдовше пропрацювавши у Білокам’яній з-посеред інших українських послів.

Сьогодні Микола Білоблоцький виконує обов’язки голови Центральної контрольної комісії Партії регіонів. Ця посада звільнилася після того, як на підвищення – у крісло прем’єр-міністра – пішов колишній голова цього органу Микола Азаров. Про своє нинішнє місце роботи Білоблоцький каже просто: «Це – орган, який розчищає партійні затори». На питання, чи має він якийсь стосунок до зовнішньополітичної сфери діяльності нині, відповідає дипломатично: «Сьогодні – ні, а завтра – побачимо».

З Миколою Білоблоцьким «Главком» говорив про головні проблеми українсько-російських стосунків, перспективи їхнього розвитку та можливий вплив «російського повороту» у зовнішній політиці України на західний напрям інтеграції нашої держави.

-- Назвати нинішню невигідну, ганебну газову угоду інакше, ніж грандіозним політичним прорахунком, просто неможливо

Головним сюжетом українсько-російських стосунків на сьогоднішній день виглядає питання зменшення Росією ціни на газ для України. Наскільки реально виконати це завдання, яке поставив перед профільним блоком уряду Президент Янукович?

Історія газового питання починається ще з початку незалежності України. Про це мало хто пам’ятає, але навіть рішення про базування на нашій території російського Чорноморського флоту приймалось через те, що Україна з тодішнім катастрофічним станом її економіки і відсутністю системи роботи з міжнародними фінансовими установами просто не мала іншого способу віддавати борги за спожитий російський газ.

Договір, у якому була зафіксована ціна у 50 доларів за тисячу кубометрів газу, був наслідком роками вибудуваної моделі співпраці між нашими державами. Цей договір потрібно було пролонгувати щороку в грудні, і тому ми намагалися, щоб проблеми, які виникали в українсько-російських стосунках протягом року, вирішувалися по мірі їх надходження. Тому була налагоджена система постійної комунікації між керівниками двох країн. Протягом п’яти років президентства Леоніда Кучми лідери наших країн зустрічалися по вісім разів на рік, і щороку крапкою ставала пролонгація газового договору у грудні місяці.

Тож коли під час свого першого візиту до Москви у якості Президента Віктор Ющенко запропонував перейти на ринкові відносини у газовій сфері, Володимир Путін ледь не перехрестився – адже таким чином Україна ламала вигідну для неї систему газопостачання. Я ще тоді розумів, що перехід, запропонований Ющенком, неможливий, адже виручкою за транзит російського газу ми не могли перекрити витрати за фактично спожитий нами газ, це просто несумісні величини. В України просто не було грошей для того, щоб компенсувати витрати на ті 22 млрд кубів газу, які ми отримували від Росії в якості плати за транзит! Тому я одразу після того, як Ющенко озвучив цю пропозицію, сказав йому, що економіка України не готова до такого кроку...

А як ви думаєте, чим тоді керувався Віктор Ющенко? Адже з ваших слів випливає, що невигідність запропонованої ним схеми можна було зрозуміти, провівши буквально кілька простих арифметичних операцій.

Я вам скажу більше. Він, ще коли працював на посаді прем’єр-міністра, сам брав участь у газових переговорах у Білому домі, часом до другої ночі у переддень Нового року. Тобто я не можу сказати, що він дилетант і не розумів, на що йде. Чим тоді керувалися Президент і глава уряду, я і сьогодні не розумію...

Так само я не знаходжу раціонального зерна у їхній подальшій поведінці – коли почалася ця антиросійська балаканина, почалися провокаційні заяви, конкретні провокаційні дії – ці спроби захоплення маяків студентами і так далі. Тобто почали зачіпатися дражливі питання, які повинні були вирішуватися не через ЗМІ, а в ході переговорного процесу. Замість конструктиву з українського боку посипалася полова. Це стало подразником для російської сторони, і, звичайно, повпливало й на газові стосунки між нашими державами.

Адже треба бути дилетантом, щоб сказати, що газ в українсько-російських стосунках – це чисто економічне питання. Безумовно, це політика – і для Росії, і для нас. Вирішивши питання ціни на газ, ми можемо розв’язати найскладніші питання нашої промисловості, металургії, хімії, які дають 40% наповнення нашого бюджету, а це значить, що ми таким чином вирішуємо багато соціальних питань, які стоять перед державою.

Для Росії газове питання – безумовно, теж важіль. Це спосіб забезпечити професійну, зрілу розбудову міждержавних стосунків замість того, щоб постійно собачитися у цих відносинах, переводити їх на сварку.

Сьогодні Україна отримує газ за ціною навіть більшою, аніж Німеччина. Росії така ситуація вигідна, адже вона має прямий економічний інтерес продавати якомога більше газу за якомога більшою ціною. За допомогою якого інструментарію українська сторона в цій ситуації може домогтися зменшення ціни на газ? З одного боку, з точки зору здорового глузду, ми повинні отримувати газ дешевше, ніж німці, бо у нас транзитне плече менше. Але з іншого, росіяни можуть показати газовий договір, підписаний Юлією Тимошенко, в якому зафіксований саме такий механізм визначення ціни на газ...

Сьогодні ми можемо лише констатувати, наскільки безвідповідальною була політика минулої влади, в результаті якої на шию народові та державі було накинуто такий зашморг. Видавати цю угоду за досягнення, за захист національних інтересів – це просто цинізм. Назвати нинішню невигідну, ганебну газову угоду інакше ніж грандіозним політичним прорахунком, просто неможливо.

Як змінити нинішню ситуацію? Я не можу давати технологічні відповіді на ці питання, адже для цього є фахівці, які професійно цим займаються. Але певні ключові напрямки, в рамках яких потрібно діяти українським переговірникам, очевидні.

По-перше – необхідно працювати на відновлення довіри у наших відносинах. По-друге, у наші відносини потрібно повернути стабільність. По-третє, газ і ціна на нього повинні розглядатися у комплексі з іншими ключовими точками наших відносин.

Сьогодні Росія безумовно зацікавлена у продукції окремих підприємств, у самих цих підприємствах. І тут йдеться не про їхню приватизацію! Я не вірю в те, що зараз пише преса: мовляв, за зниження ціни на газ ми повинні будемо розплатитися якимись поступками по Чорноморському флоту, якимись стратегічними підприємствами. От скажіть мені: при Президенті Кучмі чи прем’єрі Януковичі ми щось віддавали росіянам за дешевий газ?

Тут йдеться про інше. Про те, що ані ми, ані Росія не маємо реальної можливості самотужки запустити той чи інший літак у серійне виробництво! Ми зацікавлені одне в одному – і в машинобудуванні, і в металургії, нам треба об’єднуватись для отримання спільної вигоди! І я не розумію, чому сьогодні хтось перебрав на себе право знаходити в наших стосунках виключно чорні сторони, пов’язувати їхній розвиток виключно з втратою суверенітету України...

Багато що залежатиме і від команди, яка вестиме ці переговори. Мені інколи було соромно: за шість років, які я був послом, російські переговірники – начальники департаментів, заступники міністрів, міністри – залишалися ті самі, хіба що ще більше росли фахово. А українські команди за цей час по два-три рази мінялися. Російській стороні набридав цей балаган, і зрештою це призводило до того, що на переговори з нашим заступником міністра з російської сторони приходив начальник управління чи керівник департаменту. І, звичайно, домовитися до чогось було просто неможливо.

Для того, щоб вести переговори, більше того – задавати у них тон, потрібно вивести на них підготовлену команду. Потрібно мати відповідний статусний, професійний рівень і життєвий досвід...

А нинішня українська переговірна команда, на ваш погляд, відповідає цим критеріям?

Я вам кажу відповідально: я неодноразово бував на переговорах з Юрієм Бойком, і на цих переговорах я відчував гордість за Україну. Ані до нього, ані після нього на цій посаді не було нікого навіть близького до нього за фаховим рівнем, за людськими якостями. Він запам’ятався мені своєю ерудицією, спокійним, зваженим підходом до вирішення існуючих проблем. А решта... решта попід тинами ходили і в кращому разі з заступниками міністрів спілкувались...

Зараз часто можна почути таку точку зору, що відносини між Леонідом Кучмою і Борисом Єльциним будувалися за зовсім іншим принципом, ніж зараз нова влада будуватиме з командою Володимира Путіна і Дмитра Медведєва. Якщо Єльцин міг сказати своїм чиновникам: мовляв, встали зранку – подумайте, що ви зробили для України, то зараз при владі в Росії команда менеджерів, яка перш за все цікавиться тим, який конкретний результат матимуть ті чи інші їхні дії. Тобто на одній риториці про братські народи далеко заїхати не вдасться, Україна повинна буде показувати Росії, в чому полягає її вигода. То в чому, грубо кажучи, зараз полягає російський інтерес давати нам дешевий газ?

Це неправда, що стосунки Кучми з Єльциним складалися ідеально. У своїй книзі Борис Миколайович, характеризуючи всіх Президентів країн СНД, писав, що найскладнішим переговірником був Леонід Данилович Кучма. І я знаю, що Володимир Володимирович Путін має таку саму думку.

Справа сьогодні взагалі поставлена у неправильній площині: що, мовляв, за зниження ціни на газ нам треба щось віддавати і чимось поступатись. Безумовно, їдучи на переговори, треба усвідомлювати, що без грошей на базар не ходять.

Але дипломатія – це мистецтво можливого. Так, ми повинні мати чітке уявлення про інтереси Росії у цих переговорах. Але ми повинні мати і власні два-три варіанти для того, щоб запропонувати якісь взаємовигідні вирішення окремих питань. І повірте мені – це не просто такі питання, що, мовляв, забирайте те, а взамін віддайте те. Це питання більш тонкі.

А ви можете хоч приблизно пояснити, що ви маєте на увазі?

Багато таких питань уже наче пішли у забуття. Візьмемо, наприклад, нафтопровід „Одеса-Броди”. Хто сьогодні пам’ятає, в якому напрямку він працює, і чи працює він взагалі? Ми його побудували за бюджетний кошт, а в Азербайджані нафти для того, щоб запустити його в аверсному напрямку, немає, про це говориться на рівні Президента країни.

У цьому питанні накладаються економічна і політична площини. Але зрештою, яка нам різниця, навіть якщо Росія передбачає, що за допомогою цього нафтопроводу вирішуватиме якісь свої питання в Європі? Головне – що за використання цього нафтопроводу вона повинна нам сплачувати. До того ж, ми можемо причепити до цього питання, наприклад, забезпечення сировиною Херсонського нафтопереробного заводу.

Натомість ми підходимо до цього питання з іншого боку: що, мовляв, скажуть у Європі, якщо цей нафтопровід працюватиме не в аверсному режимі, а в реверсному? Ми що, свій прапор у Європі підняли, що зараз дивимось на це питання з такої точки зору і заглушили цю трубу? Уявіть собі, скільки ми грошей втратили на цих дискусіях за останні п’ять років!

Тому оці наші шоу стають просто-напросто шкідливими. У ході обговорення, підготовки до переговорів не обговорюються предметні речі, не вносяться конкретні пропозиції. У старій владі не було людей, здатних якісно, фахово вести переговорний процес...

Як ви ставитесь до ідеї створення газотранспортного консорціуму?

Сама ідея консорціуму не нова. Вона з’явилася ще у 2003 році, коли у Санкт-Петербурзі зустрілися Леонід Кучма, Володимир Путін і Герхард Шредер. Тоді російська сторона хотіла створити консорціум, можливо, занадто швидко. Для нашого ж політикуму це питання не було до кінця зрозумілим.

Я й сам спочатку поставився до цього питання радше негативно, а розібрався у ньому досконально вже пізніше. Зараз я вважаю, що ми просто втратили час. Адже мова насправді не йшла про те, щоб віддати нашу трубу комусь у власність. Мета полягала у тому, щоб знайти модель її кращого використання, підвищення її ККД для блага нашої економіки, для нашого бюджету. А Шредер виступав у цій схемі гарантом на випадок, якщо у нас виникнуть якісь перекоси...

В результаті ми втратили час, протягом якого потрібно було вести переговори щодо умов створення цього консорціуму. Адже російська сторона знала, що у нас є закон про державну власність на газотранспортну систему, і зміни до нього у жодному разі не пройшли б через парламент.

Зрештою, якби у нас існував консорціум, не було б цієї щорічної газової війни. Адже консорціум, за великим рахунком, – це одна з форм розбудови нами європейських ринкових відносин. Тобто щоразу, як в Європі немає газу, ми б не шукали винного у цьому за участю Президентів, прем’єрів і депутатів, а ставили б перед відповідними управлінцями нашою ГТС завдання: розібратися в конкретний термін і відновити постачання газу.

Тому конкретніше: сама формула консорціуму має право на життя. Йдеться про його політичний і економічний зміст, тобто щоб не були втрачені ті можливості, які має наша магістраль. І головне – не заважати вирішувати ці питання тим, хто за них відповідає. Бо зараз ми настільки зациклились на цій трубі, наче ми всі на ній сидимо і щоранку щойно просинаємось – одразу мусимо перевірити, чи вона нікуди не зникла.

До вирішення цього питання можна було б залучити і закордонних фахівців. Адже на вибори ми їх запрошуємо, проводити фінансовий аудит – запрошуємо, то чому б не запросити їх для оцінки можливого створення консорціуму? У будь-якому разі, це тонке питання не потрібно вирішувати в телевізійній студії. І у будь-якому разі потрібно починати з відновлення довіри у стосунках між нашими державами.

-- Наше посольство в Росії – це маленький Кабмін

А як напрацьовується ця довіра у стосунках? Вона вимірюється самою кількістю зустрічей найвищих посадовців?

Ні. Йдеться про цілий набір інструментів. По-перше, дипломатичних інструментів. Адже ми маємо дуже потужну структуру нашого посольства у Москві: при ньому діє торгово-економічна місія, консульське, військове, прикордонне представництва, відділ внутрішніх справ... Наше посольство в Росії – це, по суті, маленький Кабмін. І потрібно, щоб вся ця структура працювала на повну силу.

По-друге, необхідно налагодити нормальні міжособистісні комунікації – починаючи від Президента, закінчуючи прем’єром і міністрами. Вони повинні не просто обійматися і знати, кого коли треба поздоровити, а реально розбудовувати міжгалузеві відносини з користю для своїх держав.

Наступне питання – робота міждержавної комісії. Це дуже серйозний орган, який протягом останніх років фактично не працював. У її структурі створені комітети і підкомітети по всіх напрямках двостороннього співробітництва, і в рамках цієї комісії повинен вестися реальний діалог, підготовка і опрацювання матеріалів, вивчення актуальних проблем двосторонніх відносин.

Нарешті ми повинні пам’ятати, що Україна має найширшу базу міждержавних, міжурядових договорів саме з Росією. До цієї бази треба повернутися, потрібно провести її інвентаризацію. Адже серед цих документів є чимало таких, які могли б вивести наші двосторонні стосунки на вищий рівень...

Ще одним актуальним питанням двосторонніх відносин є перспектива приєднання України до Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану. З одного боку, під час візиту Віктора Януковича до Москви Володимир Путін прямим текстом запропонував Україні вступати до цього союзу. З іншого – вже за кілька днів перший заступник глави Адміністрації Президента Ірина Акімова сказала, що це неможливо, бо ми входимо до СОТ...

Перш за все, я прочитав пропозицію Володимира Володимировича Путіна, який одразу після привітання запропонував Віктору Януковичу вступати до Митного союзу, як тонку перевірку. Це – такий дипломатичний прийом у виконанні людини, яка має відповідний досвід... З точки зору етики він вчинив не зовсім правильно. Я думаю, що це питання було поставлено так жорстко, щоб або примусити нашого Президента помилитись, або принаймні побачити його реакцію на таку пропозицію. Адже будь-яка його однозначна відповідь відкривала б найширший інформаційний масив... Тобто на такий прийом не можна було відповідати категоричним «так» чи «ні».

Тепер по суті питання. Звичайно, вести мову про приєднання до Митного союзу, будучи при цьому членом СОТ, треба дуже зважено. Головне – не порушувати правила СОТ. Треба спокійно, терпеливо пояснювати, зважувати всі обставини. З іншого боку, Росія ж теж навряд чи забула, що вона прагне вступити до СОТ. Тож коли вона та інші члени Митного союзу набудуть цього членства, тоді Україні можна буде думати про вступ до якихось економічних утворень міждержавного характеру за їхньої участі.

Позиція Віктора Януковича та його команди стосовно виведення Чорноморського флоту полягає у тому, що це питання вирішуватиме наступний Президент, і зараз його краще не зачіпати. Але, з іншого боку, у 2015 році наступному Президентові залишиться замало часу для його вирішення, а за два роки весь флот з Севастополя не виведеш...

Скажіть мені, що ми виграли від того, що п’ять років проговорили про виведення Чорноморського флоту? Нічого.

Є інші, набагато актуальніші питання – це оренда флотом землі, вартість базування флоту, дотримання флотом чинних міждержавних угод, адже не все у його діях відповідає прописаним в чотирьох чи п’яти існуючих угодах нормам. Треба говорити про це, а не загострювати питання про вихід і наче обухом по голові бити цим російську сторону. Адже для неї це надзвичайно болюче питання.

У нас є Конституція, у ній все прописано, ми нею керуємося. І не треба бути дуже сміливим, щоб постійно росіянам про це нагадувати. Потрібно бути відповідальним для того, щоб вести розмову на тему флоту у конструктивному ключі.

Те, що у нас вирішення цього питання прописане в Конституції, саме по собі не робить нас сильнішими чи розумнішими. Потрібно діяти в межах закону, і це розуміє сьогодні і російська сторона, і наша. Тож на даному етапі потрібно зважати на етику міждержавних стосунків і не бряцати зброєю, як тільки комусь цього захотілось. Потрібно спокійно ставити питання про дотримання чинних міжнародних договорів з приводу перебування флоту на території України.

Хто, на вашу думку, повинен стати наступним послом України в Росії: кадровий дипломат, досвідчений господарник чи людина, у якої будуть просто хороші особисті зв’язки у Москві?

Зі своєї практики можу сказати, що бути фаховим дипломатом тут не завадить, це не погано для Москви. Але робота там – не чисто дипломатична. Там превалює політична і економічна робота. Тому у новому послові повинен об’єднуватись професійний, політичний і життєвий досвід, державне статуство і бажання розбудовувати ці відносини, щиро вболіваючи за український інтерес. Така людина повинна підбиратися не лише в коридорах дипломатичної установи, це питання повинно вирішуватись на рівні держави.

Якось Костянтин Іванович Грищенко, уже будучи міністром у уряді Януковича, запитав у мене, де, на мою думку, важче працювати – у Вашингтоні чи Москві. Я йому сказав: «З Кіровограда і Маріуполя потяги на Вашингтон не ходять. А тут – в чотири аеропорти літаки літають, десяток поїздів тільки з Києва плюс ще з кожного обласного центру. Керівники – від малих до великих – приїжджають вирішувати свої питання: хто по молокозаводу, хто по кукурудзі, хто по насінню... І як не кожен день то через день виникають проблеми чи надзвичайні ситуації». Тому це робота дуже відповідальна...

Чи не хотіли б ви повернутися на цю посаду?

Я вам скажу: як людині працювати мені було важко. З іншого боку – виконувати обов’язки було легко. Я був вхожий у всі кабінети, у мене не було жодного вихідного, я постійно запрошувався на зустрічі найвищого рівня. Колеги-посли мені заздрили, навіть зверталися до мене, щоб я посприяв з влаштуванням якоїсь зустрічі. У мене не було проблеми передзвонити Лаврову чи Іванову у будь-який час доби.

Але відносно свого повернення на цю посаду, я скажу, що час пройшов. У мене немає такої амбіції, що послом повинен стати тільки я. Це все пройшло...

Чи бачите ви у нашому політикумі конкретну людину, яка могла б якісно, без перекосів та ексцесів виконувати обов’язки посла України в Москві?

Давайте залишимо це питання на розсуд Президента. Я не хочу займатися прогнозами. Люди у нас є, але їх мало. Ми надто легко розстаємось з людьми, які глибоко в собі несуть манери державності. Ми відчуваємо величезний дефіцит державників і інтелектуалів, і дефіцит цих людей видно навіть там, де формується політика...

-- Теза про позаблоковість України – це не просто передвиборче гасло, це принципова позиція Віктора Януковича

Чи може перезавантаження українсько-російських стосунків негативно вплинути на західний напрямок нашої зовнішньої політики? Чи не пригальмується від різкого повороту у бік Москви наша європейська інтеграція?

За ці п’ять років ми могли достатньо разів переконатися, що неправі ті, хто вважає, що чим гірші стосунки ми маємо з Росією, тим ближчі ми до Європи. Європейцям набридла гризня між Україною та Росією. Вони чекають, щоб ми нарешті мали нормальні стосунки з Москвою, не чіпали їх і не вмішували в ці прикрі речі, з якими ми мали б розібратися самотужки.

Але залишаються питання щодо нашої євроатлантичної інтеграції. Адже досі чинним є закон про основи національної безпеки України, у якому прописано прагнення нашої держави отримати повноправне членство у НАТО. Як у цьому ключі оцінювати нинішню риторику Януковича щодо позаблоковості України? Це просто данина окремим тезам у його передвиборчій програмі, чи ми можемо очікувати від Президента певних законодавчих ініціатив стосовно зміни існуючого порядку речей?

Я вважаю, що Президент зобов’язаний у своїй діяльності керуватися своєю передвиборчою програмою. Тобто всі її складові – і зовнішньополітична в тому числі – повинні реалізовуватись. А вже механізми реалізації цих положень – справа Президента.

Теза про позаблоковість України – це не просто передвиборче гасло, це принципова позиція, одне з ключових програмових положень кандидата в Президенти Віктора Януковича. Перша його позиція стосовно бачення зовнішньополітичних орієнтирів нашої держави якраз і полягала в тому, щоб законодавчо закріпити позаблоковий статус України. Тобто деякі зміни стосовно формування зовнішньої політики, безумовно, матимуть місце. І відповідних законодавчих ініціатив від Президента справді варто очікувати.

Просто Україна вже мала одного Президента, який прийшов до влади на проросійських гаслах, за рахунок східноукраїнського електорату, а закінчив своє президентство тим, що, по суті, особисто лобіював євроатлантичні устремління України. Чи можливо, що Віктор Янукович з часом теж подібним чином змінить свої геополітичні орієнтири?

Я добре пам’ятаю, в яких умовах народжувався нинішній закон про основи національної безпеки. Тоді справді йшлося про розширення наших партнерських стосунків з НАТО. А на всі докори з цього приводу зі сторони Росії ми мали повне право сказати, що вони мають глибші партнерські відносини з Альянсом, ніж ми.

Зараз – ситуація інша. Теза про необхідність позаблокового статусу для України пояснюється тим, що сам Північноатлантичний альянс, нинішня система європейської безпеки стоять на порозі серйозної реструктуризації, масштабного реформування.

Ми вважаємо, що потрібно думати про перспективу. Адже світ у найближчому майбутньому мінятиметься, Європа намагатиметься сформувати власну систему безпеки, і вона не буде обмежуватися нинішніми членами НАТО. Тому Україна зараз повинна відслідковувати пропозиції щодо реформування системи безпеки у Європі і знаходити у цій системі своє місце, аби не залишитися буферною зоною між Росією і Заходом.

Інакше ми просто приречені на те, що з Заходу нас постійно наштовхуватимуть на протистояння з Москвою. Адже ми знаходимося в такій геополітичній позиції, що можемо проти нашої волі бути втягнутими у протистояння. Не секрет, що протягом останніх п’яти років ми знаходилися в стані протистояння з Росією, і воно нерідко штучно підігрівалося за допомогою деяких країн і геополітичних угрупувань.

Інша справа – якщо у формуванні нової системи європейської системи безпеки братиме участь Росія. У такому разі ми матимемо справу з зовсім іншою формулою існування цього блоку, іншою буде сама формула європейської безпеки. У її вибудові Україна, звичайно, повинна буде брати найактивнішу участь.

Що має статися, щоб ви як фахівець чи я як простий телеглядач зробили висновок, що стосунки з Росією покращуються? Що може стати індикатором, барометром покращення цих стосунків?

Насамперед у ці стосунки повинна повернутися довіра. Для цього треба вести постійний діалог, використовувати всі доступні канали комунікації, підвищувати ефективність цієї роботи. В першу чергу, інструментом такого діалогу, поглиблення двосторонніх стосунків повинна стати міждержавна комісія на чолі з Президентами наших країн.

З іншого боку, вже зараз можна помітити, що сама атмосфера двосторонніх стосунків помітно покращилася! Адже наш Президент вже відвідав Москву, досягнуто домовленості про візит Президента Росії, вчора у Москві був наш прем’єр-міністр, Росію відвідали міністр закордонних справ, міністр палива і енергетики. Тобто сьогодні треба просто нарощувати обороти комунікації, конструктивізму і діалогу. І тоді буде все нормально.

Адже нормалізація українсько-російських стосунків – це запорука стабільності української політики і української економіки. Я можу відповісти за цю формулу. Ми не зможемо досягти стабільності всередині України, якщо не нормалізуємо стосунки з Росією.