«Де є мова – там танки вже непотрібні». Новий закон: чи будуть реальні зміни?

Потреба в ухваленні мовного закону виникла після скасування «закону Ківалова-Колесніченка» у 2018 році. Два місяці обговорення, дві тисячі правок до тексту проекту. І ось нарешті. 25 квітня за законопроект №5670-д про забезпечення функціонування української мови як державної у другому читанні проголосувало 278 депутатів.

Та чи все так добре, як вважають поборники мови у соцмережах? «Главком» звернувся до провідних експертів з цього питання – директора Інституту української мови НАН Павла Гриценка, письменника Михайла Слабошпицького  і мовознавця та народного депутата Ірини Фаріон. Усі вони долучались до розробки закону, але чи задоволені вони тим, що отримали на виході?

У чому недосконалість нового закону про мову?

Павло Гриценко: Я рекомендую привітати Україну з тим, що розгляд і ухвалення закону нарешті відбулися. Наступний етап роботи – вивчити його докладно і розробити механізми імплементації. І рухатися далі – до українськомовної України. 

Щодо критики, некоректно коментувати закон, який ти не читав в останній редакції, а його сьогодні мало хто бачив.

Ірина Фаріон: У цьому законі є прогалини, але добре, що він взагалі є. Бо це величезна психологічна підтримка всьому народові. Я сподіваюся, що це допоможе українцям відстоювати свої мовні права. Я не знаю, наскільки влада буде керуватися цим законом. Адже українська мова і до нього була захищена, цей закон просто ще більше розжовує, де і як вона захищена.

Щодо прогалин, згідно з рішенням Конституційного суду, освіта і навчання в Україні може бути лише українською мовою, а мова меншин може вивчатися. Однак у цьому законі написано, що в освіті може відбуватися навчання мовами меншин. Здавалося б, два слова «навчання» і «вивчення», у чому там різниця, але різниця велика. Це маленьке слово за собою тягне різну державну програму, різне фінансове навантаження. Навчання – це весь процес. Тобто ти приходиш в школу, і у тебе там все мовою меншини. А вивчення – це коли ти приходиш в школу, там все українською, але деякі предмети можуть вивчатися мовою меншини. Однак в цьому законі це рішення Конституційного суду порушене.

Венеційська комісія нам теж давала рекомендації, коли ми подавали їм закон про освіту. Вона сказала, що перехід від мови меншини до державної мови повинен бути плавним. А наші закони ніякого переходу, на жаль, не передбачають. Тобто Венеційська комісія нам дає карти в руки. А ми кажемо, що не будемо переходити на державну мову, бо у нас все навчання буде мовами меншин. Виходить ось така колізія.

Щодо (мовної)поліції мені, наприклад, не подобається таке формулювання: «особи, які не розуміють української мови». З ними поліція може розмовляти мовою зрозумілою для обох сторін. Здавалося б, демократична норма, але я уточню: ці особи, які не розуміють української мови, хто вони? Іноземці? То так і напишіть.  Бо я сприймаю це як лазівку, що будь-який «сепар» прийде і скаже «я не понимаю ваш язык».

Ще один цікавий факт: у науці можна виступати мовами ЄС на якихось там наукових засіданнях. І якщо ти наперед повідомив, що це наукове засідання буде мовою ЄС, то української мови там може і не бути.

Он Латвія і Естонія заборонили застосування російської мови у садочках, школах і ВНЗ. І тепер відбувається дискусія, з Європарламенту їм пишуть свої листи стурбованості, а Естонія і Латвія їм відповідає, пояснює чому так. І на цій хвилі ми теж могли б до них приєднатися. Є таке гарне українське прислів’я: гуртом і батька легше бити. Тому нам було б легше відстоювати свої права, тим більше вони це зараз роблять. Але наші політики, на жаль, хоч і патріотичні, але слабкі. Вони не готові до рішучих дій. Тому, з одного боку, я цьому закону дійсно рада, а з іншого – засмучена. Мені з колегами вдалося добитися, щоб зняли частину абсолютно неприйнятних пунктів. Наприклад, була така страшна стаття 1, пункт 2, яка говорила, що статус української мови як єдиної державної не може звужувати мовні потреби національних меншин. А для чого ми взагалі тоді ухвалюємо цей закон? Я їм кажу, що це абсолютно некоректне формулювання і його треба прибрати. Є державна мова, і цей статус підіймає українську мову над усіма. Це королева, яка сидить на троні, а всі інші поруч. Давайте вже спокійно до цього ставитися.

Михайло Слабошпицький:  Звичайно, він дуже компромісний, очікували більшого. Але добре хоч такий. Щодо недосконалості: залишені величезні лазівки там, де йдеться про мову національних меншин. Немає того категоричного імперативу, який є, скажімо, у законах про державну мову в Латвії, Естонії, які мали б бути для нас взірцевими (у Латвії мовний закон зробив латиську мову єдиною мовою викладання в усіх державних навчальних закладах, в Естонії – завдяки мовному законодавству було сформовано естонську еліту, і відбувся перехід влади від російськомовної меншини до громадян, які володіють естонською – «Главком»).

Я добре обізнаний із законом, який команда Фаріон готувала, він був би ідеальним. Але було б нереалістично, щоб цей парламент  його ухвалив. Скажу тільки, що в процесі змін закон погіршувався, розмивалися деякі речі, які б мали бути категоричні. Знаю, що перебільшено там, де про мови нацменшин і місця їх компактного проживання. Однак у контексті президентських виборів, наступних парламентських, гібридної війни вийшло так, як Кравчук казав: «Маємо те, що маємо». 

Чому деякі політики і громадяни України не підтримують цей закон?

Михайло Слабошпицький: Патологічність нашої ситуації у тому, що все надто політизовано. Українізація – це уже негайно ж ксенофобство щодо російської мови чи, скажімо, угорської. Наші політики, які не розуміються у цих речах, посилаються на країни, де все зовсім по-іншому. Хтось пропонує наслідувати Канаду: «Дві мови, дивіться». Не беручи до уваги, що це країна емігрантів і порівняння некоректне. Інший – на Швейцарію і практику багатомовності, не знаючи, що Швейцарія – історичне утворення зі шматочків різних держав».

Павло Гриценко: Зараз ми маємо «консервовані» гетто нацменшин, де не знають і не вчать українську. І ми або соціалізуємо їх в українське суспільство через українську мову або виштовхуємо:  угорців в Угорщину, болгар у Болгарію, румун у Румунію, а росіянам гуляйполе робимо.  

Інша проблема в тому, що нацменшини, відмовляючись від своєї мови, традиційно повертаються у поле російської. Через них ми збільшуємо російськомовне населення. Наприклад, живуть в Україні болгари за походженням. Батьки їхні ще знали болгарську, діди й баби досі розмовляють, а діти вже не знають. І це погано. Тому що ми їм дали змогу замінити рідну мову російською. Вони  мають зберігати свою мову і таким чином комфортно жити в нашій українській державі. І водночас мати можливість працевлаштуватися будь-де в Україні. І вони не будуть прив’язані тільки до свого села чи мікрорайону. Адже вони вільні, знаючи українську. І завдяки закону про мову ми хотіли цю ідеологію максимально пронести.

Щодо тих, хто називає себе російськомовним, а не прочитає і півпоеми російською напам’ять, живи цим, працюй на вивчення російської мови, на її пізнання, на культурні глибини. У нас є десятки людей, які живуть японськістю, китайськістю, але з нами вони спілкуються українською. Ми живемо у вільній, демократичній країні. Ніхто нікому не забороняє розмовляти своєю мовою, але у сфері приватній. 

Чи достатньо було консультацій з філологами?

Михайло Слабошпицький: Згадайте знамениту цитату Хвильового: «Це ви серйозно чи по-українськи?». Так от, все що робиться у нас, воно трошки по-українськи. Навіть у сфері гуманітарній, до якої ніякі Шуфричі, Мураєви чи інші політики не мали б мати стосунку».

Павло Гриценко: На різних етапах проводилися консультації: з академічними інститутами, зокрема, і з Інститутом української мови. Були і консультації окремих депутатів, з комітету, були засідання, куди ходили експерти. Але це все етапи підготовки. Частину виправлень, формулювань знімали з голосування. Тепер цей ухвалений закон передивляться юристи Верховної Ради, і вже вони дадуть добро, щоб документ підписав президент. Що залишилося в результаті – скоро побачимо.

Навколо чого виникало найбільше дискусій під час обговорень?

Павло Гриценко: Дискутували щодо тих сегментів, де залишалися лазівки перекреслити сутність закону. У цьому була проблема минулого закону Ківалова-Колесніченка: спочатку говорилося, що ось у цій сфері використовується державна мова, далі ставили крапку з комою і розписували усю парадигму, як можна це не виконувати. Тут так само було і щодо освіти, і щодо інших речей.

Мовні обмеження для видавців (50% накладу українською) та друкованих ЗМІ. Як це буде контролюватися?

Ірина Фаріон: По перше, в законі написано, що не менше 50% друкованої продукції у місцях продажу ЗМІ. Тобто ви приходите в кіоск і там має бути, як мінімум, половина газет українською мовою. Якщо їх немає в цьому кіоску, то я не знаю, як це проконтролювати, бо продавець скаже, що вони були і їх продали.  А по-друге, у нас за виконанням цього закону слідкуватиме уповноважений. Ви бачили, як він там має слідкувати? Людина пише заяву до уповноваженого про те, що порушили її права. Наприклад, він прийшов на точку, а там не було газети українською мовою. Уповноважений повинен перевірити факт. Якщо факт підтвердився, то уповноважений пише попередження порушнику «так робити не можна!». Якщо порушник протягом року зробив те саме, тоді протокол складають і можна подати в суд і його оштрафувати».

Чи не спонукатимуть мовні обмеження російськомовні видання переходити в інтернет, де сидить молодь?

Михайло Слабошпицький: Можливості для російськомовних видань завжди знайдуться. Мова, як і церква, – це неминуче політика, а з іншого боку – ще й бізнес. А бізнес винахідливий. Піде все у соціальні мережі і буде антагонізм постійний.

Щодо квоти, то це не позитивний факт, а проміжна станція в рухові. Можуть  бути якісь місцеві програми, але вони мають бути обмежені. Бо держава має боронити себе не тільки кордонами і спецслужбами, а й своїми атрибутами – зокрема мовою.

Павло Гриценко:  А чому ви думаєте, що молодь – не українськомовна? Їй нав’язують російську. Я вірю в українську молодь. Тому що не пенсіонери організували рух «Не будь байдужим», не пенсіонери організували школи волонтерські для вивчення української мови. Молодь хоче бути господарями у цій країні, тож вони переживуть цей синдром «недомовності».

Чи існує загроза, що закон про мову можуть суттєво змінити? Про це вже натякнув майбутній президент.

Михайло Слабошпицький: Все можливо. Ми країна небачених, непрогнозованих сценаріїв. Система противаг різних гілок влади невдосконалена. Тож зміни можуть бути як у бік покращення, у що менше віриться, так і в бік погіршення.  Але закон про мову дає якусь надію і якісь правила гри, хоч і з багатьма винятками. 

Павло Гриценко: Загрози завжди існують, доки ми будемо так щедро відкривати кордони і роздавати паспорти законсервованим діячам ФСБ, які їдуть сюди пачками і навіть у парламент проходять. Хто хоче спочивати на лаврах, того дуже швидко доля позбавить і лавр, і спокою. А життя – це завжди оборона своєї території, зокрема мовної і духовної.

Час змін не за горами. За 27 років Україна не змінила свого українсько-центричного курсу. Так і надалі буде. Раніше говорили «дружба народів, єдність мов, гармонійна двомовність українсько-російська», і це була брехня, русифікація, яка породила російськомовне населення, коли в українців забирали рідну мову. Зараз у суспільства з’явився смак і задоволення від українськості. Відбулося перекодування нації.

Я дивлюся на майбутнє України як українськомовної держави з оптимізмом. Але в мене немає вульгарного оптимізму щодо того, що це буде завтра. Пройдуть роки наполегливої праці, і все стане на свої місця. І той, хто любить російську, знайде форму самовираження. І ми матимемо в майбутньому соціальну гармонію, а не протистояння, на чому хочуть зіграти нечесні політики чи «помічники» за кордоном.

Кордон України треба зміцнювати не валами, ровами і танками, а мовою і ментальністю. Де є мова, українська ментальність, українська орієнтованість – там танки вже непотрібні».

Юлія Козлова, для «Главкома»