Історик Ґульнара Бекірова: В Криму нині відбувається латентна депортація кримських татар
«Cьогодні вже почали арештовувати навіть тих, хто не виявляв ніякої політичної активності»
18 травня в Україні відзначається День жертв геноциду кримськотатарського народу. Саме в цей день у 1944 році розпочалася масова депортація корінного народу Криму. Протягом 18-21 травня кримських татар примусово виселили до північного Приуралля та республік Середньої Азії. Кримські татари стали одним із десяти етносів СРСР, яких спіткала доля депортації. 12 листопада 2015 року український парламент визнав депортацію 1944 року геноцидом.
Ґульнара Бекірова, історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з питань вивчення геноциду кримськотатарського народу, говорить, що сьогодні ситуація в окупованому Криму багато у чому схожа з тими трагічними радянськими роками. Адже відбувається дискримінація за етнічною ознакою, яка призвела до того, що кримські татари покидають рідну землю.
Через сім десятиліть з тих трагічних подій, можна достеменно сказати, чому саме кримські татари стали ворогами СРСР?
Не тільки кримські татари, а й інші народи стали в один момент ворогами Радянського Союзу. Сьогодні дехто все ще продовжує спекулювати на тому, що кримські татари були особливими ворогами радянської влади, мовляв, вони були колабораціоністами, тому через це їх начебто депортували з Криму. Ні, з місць свого споконвічного проживання депортували 6 мільйонів громадян СРСР за принципом етнічного походження. Журналісти люблять ставити питання про причини такої поведінки радянських очільників. Але тут треба розділяти причини і явний привід. Привід та мотивація у влади є завжди, особливо, коли влада є тоталітарною. Нещодавно ми згадували події 1937-38 років, коли 17 квітня 1937 року за один день було знищено весь цвіт кримськотатарської інтелігенції. Переважно під прес потрапили люди, які просто вивчали історію та культуру свого народу.
З початку депортації кримських татар пройшло 74 роки. Частина документів нам досі ще не доступна. Відновити картину тих подій історики можуть, але до 90-х років документи, які стосувалися депортації та спецпоселень, були закриті. Потім їх відкрили частково, тепер ми знаємо загальну кількість загиблих, але не можемо з’ясувати, як саме загинули люди і що було потім.
Тому кілька років тому кримськотатарські історики, активісти створили комісію Курултаю з питань вивчення геноциду кримськотатарського народу. Вона зібрала важливі свідчення тих часів від п’яти-шести сотень живих свідків. Ми також розробили анкету, в якій міститься 51 запитання, і врахували «недоліки офіційних документів». Про що йдеться? Офіційні документи замовчують факти конкретних злочинів, не згадують про людські трагедії та втрати, але про це все знають очевидці тих подій. Ці всі історії страшні.
«Наш народ перетворився в меншість на своїй історичній батьківщині»
Яка найбільше вразила?
«Главком» не перший, хто ставить таке запитання. Я розкажу історію Зіліхи Пашиєвої. Вона народилася в 1918 році на південному березі Криму. До війни вийшла заміж, чоловік працював у пекарні. У неї народилося четверо дітей. Потім чоловіка забрали на війну. Пораненим він повернувся в Крим. Пішов у партизани. У 1943 році на півострові почав відроджуватися партизанський рух. Бо в 1941-42 роках рух було погано організовано і опору практично не велося. Бази були розкрадені. Ключове, що треба зараз нагадати, що керівники партизанського руху Мокроусов та Мартинов усі проблеми в русі звалили на кримських татар, мовляв, це основне населення гірських районів. Коли я подивилася документи цього партизанського руху, то дійсно було багато так званих зрадників. Але у протоколах, які описують розкрадання баз, не було жодного кримськотатарського прізвища. Та всю вину поклали саме на кримських татар. Заходам з депортації передувала записка Берії, в якій йшлося, що 20 тисяч кримських татар вступило в ряди 51-ї армії, 20 тисяч кримських татар стали дезертирами. Але той, хто знає про трагічну історію 51-ї армії, той скаже, що солдатам довелося воювати проти німців кирками та лопатами. Мій дідусь воював у складі цієї армії.
Повертаючись до історії Заліхи. У 1943 році її чоловік загинув. На той момент у неї вже було п’ятеро діток. Під час депортації всі вони та батько Заліхи загинули. Вона залишилася одна. І таких трагічних історій багато. Мої батьки також не побачили більше свої домівки.
Тому депортація кримських татар – це був геноцид. Але трагічних подій 1944 року не було б, якби перша анексія Криму Російською імперією у 1783 році. Після першої анексії кримськотатарський народ, який складав абсолютну більшість на території півострова, почав емігрувати. Найбільший пік еміграції припав на період після кримської війни. Тоді кримські татари теж потрапили під молот тодішньої влади. 193 тисячі осіб покинули свої домівки. Інші були вислані до Полтавської, Харківської губерній. Тому сьогодні в цих областях можна зустріти нащадків тих спецпоселенців. У Туреччині опинилося 5-6 мільйонів кримських татар.
Ось таким чином наш народ перетворився в меншість на своїй історичній батьківщині.
«Крим і його мешканці опинилися в країні Абсурдистан»
Вам не видається, що історія в Криму сьогодні повторюється?
Так, тенденція має місце. Пройшло лише чотири роки, а історичні процеси розгортаються з катастрофічною схожістю на попередні. Ми сьогодні сміливо можемо говорити про латентну приховану депортацію. А є випадки і відкритої депортації, як от історія Сінавера Кадирова – останнього радянського політичного в’язня. (23 січня 2015 року Сінавера Кадирова разом з представниками Меджлісу кримськотатарського народу Ескандером Барієвим та Абмеджитом Сулеймановим було затримано окупантами на кордоні з Кримом. Маючи українські паспорти, вони хотіли виїхати на підконтрольну територію України. Двох членів Меджлісу було відпущено, а Кадирова доставили до Армянська, де місцевий «суд» виніс рішення про сплату штрафу та заборону повертатися до Криму. – Главком) Так само депортували окупанти і Мустафу Джемілєва та Рефата Чубарова, заборонивши їм обом в’їзд на півострів. Інші активісти вичавлювалися з Криму в інший спосіб – їх тягали на допити.
Чи можна говорити, що окупанти і сьогодні здійснюють геноцид?
Принаймні чітко видно дискримінацію за етнічною ознакою. Адже сьогодні вже почали арештовувати навіть тих, хто не виявляв ніякої політичної активності. Яскравий приклад історія Ресуля Веліляєва, мецената, підприємця, який нині знаходиться в Лефортовському СІЗО у Москві. Він є засновником Фонду Бекіра-Чобан-заде. Завдання фонду досліджувати історію, літературу та мову кримських татар. Між іншим, фонд названий на честь науковця, якого розстріляли в 1937 році. Крим сьогодні і його мешканці, а кримські татари так точно, опинилися в країні Абсурдистан. Сьогодні в Росії спостерігаються явні історичні паралелі з 1937 роком. Вся світова спільнота просить відпустити відомого режисера Олега Сенцова, а йому… дали 20 років колонії незрозуміло за що! Вбивці чи економічні злочинці такі вироки не отримують! Але цими арештами путінський режим каже: так буде з кожним.
Ваша комісія фіксує сьогодні злочини, які скоює окупаційна влада в Криму?
Безумовно, незважаючи на те, що нас там мало.
У своїй книзі «Півстоліття опору. Кримські татари від вигнання до повернення (1941-1991 рр)» я наводжу документи, які свідчать про злочини радянської влади. Але у мене не було можливості написати в ній про суддів, бо їхніх імен в тих документах немає. А сьогодні ми фіксуємо імена всіх окупаційних суддів, які кидають за ґрати громадян України в Криму.
Наталія Малиновська, «Главком»