«Кіборг» Юрій Кулик: Щоб піти воювати, нам з братом довелося обдурити маму

Головний сержант Юрій Кулик воює за Україну проти російського агресора від 2014 року. Починав у складі десантно-штурмових військ, нині у батальйоні зв’язку. Кулик був одним з оборонців Донецького аеропорту, за що захисники отримали прізвисько «кіборги». Після початку повномасштабної війни захищав Україну у Донецькій області, де отримав поранення. Після тривалого лікування і реабілітації опинився у 81 окремому батальйоні зв’язку, де продовжує службу в районі виконання бойових завдань.

За понад 10 років війни, згадує Юрій Миколайович, він бачив усіляке. Наприклад, як американські лікарі дивувалися вправності українського бойового медика за правильність надання першої допомоги на полі бою, бачив на власні очі втілення тактики «вагнерівців», коли спочатку вони накривали наші окопи мінометним вогнем і користуючись тим, що українці ховалися від вогню, забігали до наших окопів.  «Страшно перші кілька десятків хвилин. Потім страх вимикається і вмикається азарт мисливця, коли бачиш як знищуєш ворога», – розповідає воїн. Каже, що побратими прозвали його «безсмертним сержантом» за те, що з одного боку був безстрашним на полі бою, з іншого боку весь час думав про те, як зробити так, аби максимально вберегти особовий склад.

«Зідзвонилися якось з одним із побратимів, з яким колись служили у 24 окремій механізованій бригаді і який був завжди «безбашеним», рятував людей з «передка», вивозив з-під обстрілів. То він зізнався: «Миколайовичу, я боюся повертатися на передову». Йому немає і 40 років, ця людина з 2016 року на контракті служить. Війна дуже сильно змінює людей», – ділиться спогадами Юрій Кулик.

В інтерв’ю про обов’язок, нових добровольців, братерство і прийдешню перемогу.

Юрію Миколайовичу, ви доброволець, на війні з 2014 року. У середовищі військових переважає думка, що війна надовго і завтра не закінчиться. Наскільки це надовго, яким ви уявляєте кінець війни і особисто для вас яким він буде прийнятним?

Так, ми добровільно доєдналися до Збройних Сил разом з рідним братом 21 серпня 2014 року. Для мене війна завершиться тоді, коли буде звільнено усіх наших полонених, яких утримують в неволі з 2014 року. Саме за народ України, за людей ми воюємо.

Як почалася ваша війна проти російських окупантів? Яка мотивація була піти на війну?

Ми з братом обдурили маму. Вона знала, що з однієї родини двох синів не візьмуть. Можуть взяти лише одного. То ж коли ми їй повідомили, що удвох приєдналися до ЗСУ, вона не повірила. Ну і болісно сприйняла цю новину. У військкоматі на нас подивилися як на ненормальних. Тобто навіть для них було дивним побачити двох чоловіків з однієї родини, які добровільно прийшли. А родичи розводили плечима, нащо воно вам потрібно, невже окрім вас нікого більше немає? Ми з братом потрапили до десантників. А у десантників гасло «Ніхто, крім нас!». Такою була і мотивація. Хто захистить моїх дітей, мою родину, окрім мене? Я ще тоді розумів, що це війна Росії проти України, хоча багато хто навкруги такою її не сприймав. Але і зневаги до військових не було. Незнайомі люди допомагали. Хто гроші пропонував, хто різні речі. Ми з братом були на Майдані у 2013-2014 рр.. Ось це волонтерство майданівське продовжувалося після початку війни у 2014-му. Після мобілізації готувалися на полігоні, де дізналися, що їдемо захищати Донецький аеропорт. Тоді, пам’ятаю, перед відправкою усіх вишукували і спитали, чи хоче хто відмовитися? З нашого 3-го батальйону 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, якщо мені не зраджує пам’ять, 10 відмов було. Всі інші зголосилися їхати, усвідомлюючи куди. Так ми потім стали «кіборгами».

Як сприймаєте, коли вас так називають?

Вперше нас так назвали «сєпари» за те, що вони намагалися знищити, але не могли. Потім почали усі інші називати. Мені подобається, коли нас називають «кіборгами».

Поранення ви отримали уже після початку повномасштабної війни. Розкажіть як повномасштабна війна почалася для вас, у якому бою отримали поранення?

У грудні 2018 року ми з братом і побратимами підписали контракт з  24 окремою механізованою бригадою ім. Короля Данила, стали головними сержантами взводів, рот. Для нас повномасштабна війна почалася не 24 лютого 2022 року, а раніше. Ми з червня 2021 року вже знаходилися поблизу Попасної, на Луганщині. Заздалегідь було заплановано, що 5 березня 2022 року ми мали вийти з позицій, що під Попасною на ротацію. Але так і не вийшли. 10 березня мене з підлеглими, а я керував взводом, перекинули до самої Попасної. Я – контрактник, а більшість особового складу – мобілізовані. Отримав наказ тримати визначену позицію. Командування сказало, що буде пару танків і багато піхоти. Мовляв, ви танки пропустіть, інші підрозділи їх знищать, а піхоту атакуйте. Але сталося не так, як гадалося. Було не 2, а 6 танків і багато піхоти. Лише один з танків вирішив проїхати далі нам за спини, ми його пропустили далі за спини і в подальшому його було знищено. А от решта ворожих танків зайняли позиції в 50 метрах від нас, прикривали свою піхоту. У нас на руках лише стрілецька зброя, сховатися можемо тільки у будинках. Танки навели на нас стволи. Тоді я з життям попрощався. Бо у підвалах від танкового пострілу не сховаєшся. А тут ще й радіостанція сіла і я не чув наказу про відхід. Тому ми 4 години пролежали на морозі, у снігу, прийняли бій. Тричі окупанти спробували піти не штурм, але ми всякий раз відбивали. В підсумку їхня піхота відступила, а танки почали нас «розбирати» по запасних частинах. Один з пострілів влучив за 5-6 метрів від мене. З мене злетіла каска, осколки влучили у ногу і дві руки. Дивом вижив. Тоді ухвалив самостійно рішення залишити позиції і відійти, аби зберегти особовий склад. Так і вийшли. Станом на сьогодні з моєї роти у 24 бригаді, коли я в ній служив, продовжують служити 5, чи 6 людей. Всі інші або поранені, списалися, або загинули. Брат звільнився із ЗСУ у 2025 році через інвалідність. Продовжують службу два моїх сини і невістка. Один із синів, старший, підписав контракт із ЗСУ ще у 2013 році, служить у прикордонному спецназі, тобто воює з самого початку російської агресії. Коли був малим, тренувався у футбольній школі Мирона Маркевича. Він для мене також був стимулом приєднатися до ЗСУ. Молодший син був чемпіоном України з бойового гопака, приєднався до ЗСУ до повномасштабки.

Як потрапили до 81 окремого батальйону зв’язку?

Після поранення довго лікувався і була тривала реабілітація. Як зараз пам’ятаю, у день, коли хрестили мого онука, надійшов дзвінок з 24 бригади. Мені повідомили, що мене переводять. Таке я опинився у 81 обз.

На ваш погляд, ми нині ближче до завершення війни, чи ближче, а це популярна зараз думка, до початку масштабнішої війни, яку дехто нарікає Третьою світовою?

Я думаю, що росіяни видихаються у війні. Подивіться на поступове знищення їхньої нафтової інфраструктури, військової інфраструктури. Звичайно, і в нас є втрати зокрема і людей, але у них більші. Не знаю, чи в результаті політичних домовленостей, чи в силу збройного протистояння, але перемога буде за нами.

Коли приїжджаєте додому у відпустку, про що рідні і друзі найбільше запитують? Що відповідаєте?

Найбільше питають «як там?». Зізнаюся, це запитання бісить. Я відповідаю: «сходи і подивися».

У 2014 році переважна більшість тих, хто чинив опір росіянам були добровольцями. У 2022 році чимало добровольців до ЗСУ приєдналося. Але війна триває понад 10 років, добровольці закінчуються. Опитування показують, що більшість українців проти того, щоби здаватися окупантам. А якщо так, чому добровільно не ідуть захищати країну?

Покоління нових добровольців на підході. Хлопчики, яким сьогодні 16-18 років завтра можуть стати добровольцями. Тому що вони виховані під час війни, їхні рідні, друзі, знайомі чи були, чи є на війні. От вони виростають у таких середовищах, у такий час, на власні очі усе бачать. Це буде цвіт нації, її продовження. Я не кажу про тих, хто виїхав за кордон. Як не прикро це визнавати, але вони навряд повернуться до України. Я кажу про молодь, яка залишається в Україні. Я залишаюся при думці, що воювати мають ті, хто свідомо ухвалив це рішення, хто хоче захищати країну, а не кого змушують. Бо більшість тих, кого змушують, навряд чи спроможні стати гарними воїнами.

І 12 років тому, і перед повномасштабним вторгненням українці здебільшого не вірили, що Росія піде на нас великою війною. Який головний урок ми маємо винести вже зараз і після війни?

Всього можна досягти, якщо боротимешся за волю, за свободу. Урок у тому, що нас не зламати, коли разом чинитимемо опір. Багато чим помагали волонтери і на Майдані, і після 2014-му. Кожен і кожна з нас, хто доєднався до сил оборони у 2014-му розумів, що може загинути. Але ми все одно йшли, усвідомлювали, що це може бути дорога в один кінець. У нас був дух майданівський, з рідним братом ми разом були на Майдані. Певним чином цей дух нам допомагав, підтримував. Колись під час служби у десантурі наш комбат тодішній казав, що головне – це виконати наказ і залишитися живими й неушкодженими. Це саме я весь час повторював своїм бійцям на полі бою. На жаль, багато з них загинули.

Михайло Глуховський, 81 Окремий батальйон зв'язку, «Главком»