Лілія Шевцова: Російська реальність – корабель, який йде невідомо куди. Дуже тривожна і небезпечна ситуація для ядерної держави

За нашим виборчим процесом, безумовно, уважно стежить північний сусід. Лідер країни-агресора Володимир Путін на своїй прес-конференції проявляв завидну обізнаність у поточних політичних розкладах, він навіть озвучував рейтинги українських політиків. Та навряд в Москві розраховують на перемогу відверто проросійського кандидата. Проте напевно можна казати, що на парламентських виборах Кремль зацікавлений отримати якомога більш строкату та нестабільну Верховну Раду. Наша розвідка стверджує, що на втручання в українські вибори Москва виділила $350 млн.

Нездорова зацикленість путінської пропаганди на Україні має на меті заглушити внутрішні пертурбації – рейтинг російського президента після вкрай непопулярної пенсійної реформи впав до історичного мінімуму, а сам він хоче реалізувати план, за якого залишиться на троні пожиттєво. Причому бажано, аби більше не проходити навіть суто декоративну процедуру виборів.

Відомий російський політолог, доктор історичних наук Лілія Шевцова, яка живе між Росією та США, розповіла «Главкому» про методи, якими Кремль намагатиметься вплинути на нашу країну, та про тупик, в який себе загнала російська пропаганда.

«Будь-яка підтримка Кремлем «свого» кандидата може його угробити»

У Кремлі кажуть, що ніяких зрушень в українсько-російських відносинах не буде, поки в Києві нинішня влада. Наскільки Москва розраховує на вибори в Україні? Які фаворити у неї можуть бути з уже визначеної трійки – Зеленський, Порошенко, Тимошенко?

Я до цього часу не зрозумію, якою мірою Кремль адекватно сприймає українську реальність і чи зробив Путін висновки з провалів у політиці Росії щодо України. Творці ідеї «русского мира» і ті, хто обіцяв падіння України в 2014-2015 роках, явно відсторонені від ролі кремлівських радників. Звичайно, зберегти Україну в «сірому полі» як сферу російського впливу – центральне завдання кремлівської стратегії. Але зараз, мабуть, Кремль шукає інструменти більш тонкого, не «кінноармійського» впливу на Україну. У Кремля є і українські радники. Так ми досить часто бачимо на російському телеекрані Медведчука, у якого є постійний доступ до Путіна.

Якщо мова йде про можливості вплинути на українські президентські вибори, то сподіваюся, що Кремль розуміє їх обмеженість. Більш того: будь-яка підтримка «свого» кандидата може його угробити. Найбільш близький до кремлівського умонастрою Бойко, але всі в Москві розуміють, що він не стане новим українським президентом. Мабуть, в Кремлі є відчуття, що нинішні фаворити президентської гонки в Україні навряд чи зможуть танцювати під кремлівську флейту. Значить, потрібні тонші засоби впливу і потрібно готуватися до парламентських виборів, де, можливо, буде шанс підтримати в українському парламенті опозиційне угруповання. Але не виключено, що я перебільшую здатність Кремля до більш філігранної роботи.

Інтерес в Росії до України слабшає, посилюється, залишається на тому ж рівні? У посланні до Федеральних зборів Путін ні слова не сказав про «українське питання». Складається враження, що зараз в Росії на перший план виходить внутрішній порядок денний (сміттєві протести, скандальні вибори губернаторів). Можна говорити про такий тренд?

Дійсно, вперше за роки непроголошеної війни з Україною російський президент не згадав Україну у своєму посланні, яке повинно стати порядком денним для Росії на черговий рік. Це означає, що Путіну пояснили зміну в настроях росіян і те, що вони втомилися і від зовнішньої політики, і від її агресивності, і від того, що телеящик щодня бубонить про Україну замість того, щоб розповідати про російські проблеми. Досі Україна залишалася стрижнем кампанії Кремля щодо формування підтримки влади за принципом – «щоб не було так, як в Україні». Сьогодні цей принцип перестав працювати. Так само, як перестав працювати принцип «кримнашізма» – відтворення державних настроїв через рефрен про «повернення Криму». Крим вже не викликає суспільної ейфорії.

Але поки Кремль не знайшов нових «стрижневих» ідей для пропаганди. Встановити ворогом США і мобілізовувати націю через відсіч Америці Путін поки побоюється. Постійно натискаючи на антиамериканську педаль, Кремль все ще не готовий до нестримної ескалації антиамериканського патріотизму. Навіть попри ядерний шантаж.

Однак попри розуміння того, що «фактор України» перестав сприйматися населенням, російське телебачення все ще крутить ту ж саму платівку, намагаючись відволікати росіян українськими «страшилками». Це говорить про те, що не знайдені новий пропагандистський ракурс і новий порядок денний в російській зовнішній політиці. Російський порядок денний з його проблемами не знаходить відображення в офіційній пропаганді. Адже пропаганда намагається створити імідж благополучної Росії.

За яких умов Росія може не визнати українські вибори?

Я думаю, що в даний момент для Кремля не стоїть питання – визнати чи не визнати результати. Їх невизнання вимагає особливого приводу. Більш того, готовності до загострення конфлікту. Я не бачу такого настрою в Кремлі. Крім того, невизнання результатів означатиме і новий виток глобальної уваги до України. А Москва навряд чи цього хоче. Але знов-таки: ми живемо в світі некерованих несподіванок!

«Путін втратив за останні два роки до 20% своєї підтримки»

Ви згадали про те, що соціологи фіксують втому росіян від мілітаристської політики влади. Проте, Путін продовжує розповідати про нові ракети, які будуть націлені у бік США. Він – заручник такої риторики і вже просто не може від неї відмовитися?

Так, Росія втомилася від мілітаризму і військової лексики. Так, росіяни хочуть нормального життя. В останні кілька років росіяни сприймають саму ідею «Державності» як необхідність держави забезпечити добробут своїх громадян. Цей зсув постійно фіксують як «Левада-центр», так і прокремлівські соціологічні центри. Але вся справа в тому, що російська влада не може відмовитися від державності як демонстрації могутності й сили. Адже інших критеріїв та інструментів демонстрації сили у Росії немає! Ну як порівняти російський військовий бюджет в $60 млрд з військовим бюджетом США в $700 млрд!

Тому військовий, і в першу чергу, ядерний шантаж для Кремля є найбільш наочним проявом сили і засобом змусити з собою рахуватися. Не виключено, що Путін сліпо вірить своїм військовим, які його запевняють в можливостях російських військових розробок. Тим часом, російські незалежні експерти сумніваються, що зброя, про яку говорить Путін, реально володіє винятковою міццю. Або навіть існує в стадії розробок.

Але поки ядерний шантаж працює. Особливо в Європі, примушуючи європейців говорити, що потрібно домовлятися з росіянами. Мовляв, ми не можемо бути жертвою американського авантюризму!

Необхідно врахувати і своєрідний когнітивний дисонанс у нашій суспільній психіці. Так, дві третини росіян хочуть нормалізації відносин із Заходом. Але одночасно більшість російських громадян стабільно негативно ставляться до західних країн. 57% респондентів «в основному погано» і «дуже погано» ставляться до США, 49% негативно ставляться до країн Євросоюзу.

Цікаво, що опитування, проведені Київським міжнародним інститутом соціології і «Левада-центром», говорить, що ставлення українців до росіян поліпшується – попри війну і агресивність Росії. В Україні добре або дуже добре ставляться до Росії 45% українців, погано або дуже погано 38%, 17% не визначилися. У Росії добре або дуже добре ставляться до України 33% населення, погано або дуже погано 55%, 12% не визначилися. Словом, ставлення населення України до Росії залишається кращим, ніж ставлення населення Росії до України. 

При цьому соціологія демонструє зараз один з мінімальних рівнів підтримки Путіна. У росіян накопичилася втома від «вічного генсека»?

Так, Путін втратив у останні два роки до 20% своєї підтримки. Це не мало. І навіть ті, хто говорить про підтримку президента, можуть проявляти звичайний конформізм. Або боягузтво. У народі посилюється втома від однієї і тієї ж особи в Кремлі, і це нормально. 

Але є й інше. Ми не повинні перебільшувати прагнення росіян вийти на вулицю з вимогами путінської відставки. Чому? В силу прагматизму наших громадян. В уявленні багатьох президентство – це хребет держави. І що станеться в разі падіння президента? Нікому не хочеться знову переживати розвал держави, як це було в 1991-му.

Крім того, в суспільстві поки не сформувалася чітка особистісна і політична альтернатива Путіну. Так, 70-80% росіян хочуть змін. Але поки мало хто хоче революції. Так, число тих, хто готовий брати участь в протестних акціях зростає. Близько 17-19% готові це робити сьогодні. Але немає того відчаю, який би зробив ці акції масовими. Нещодавно в Марші Нємцова брало участь в Москві близько 10 тисяч чоловік. Це крапля в морі ...

Втім, ніхто не знає, коли в Росії трапиться цунамі. І чи станеться? Але всі до цього готуються. В першу чергу, Кремль. Гвардія в 380 тисяч багнетів – це підготовка влади до російського цунамі.

Наскільки ймовірно, що це були останні вибори для Путіна і надалі він займе якийсь новостворений пост? Як буде виглядати горезвісний «трансферт влади»?

Ви знаєте, всі наші пікейні жилети тільки і займаються ворожінням з приводу того, чи залишається Путін чи піде і як він піде. Це свідчення інтелектуального і політичного паралічу. Замість того, щоб будувати варіанти трансформації, ми знову гадаємо, коли цар піде і хто займе його місце.

Поки загальна думка єдина: Путін не хоче і не може піти. Або він піде формально і до кінця свого біологічного існування буде шукати інструменти зберегти владу і контроль. Але одночасно всі розуміють крихкість нинішньої стабільності, і ніхто не хоче робити ставки на те, що трапиться в наступні кілька років.

Це наша реальність – корабель йде невідомо куди. Дуже тривожна і небезпечна ситуація для ядерної держави. І, на жаль, сусідні держави залежать від того, як ми вирішимо питання своєї траєкторії.

«Україна змушує Захід згадати про свої принципи»

Які сили можуть прийти до влади в Росії після Путіна? Може виявитися, що він виявиться тим ще лібералом на їх фоні?

Російське суспільство розхристане – всі політичні сили втратили довіру основних суспільних верств. Ми знаходимося напередодні формування нових сил. Але вони вийдуть на хвилі нового суспільного невдоволення. Поки основними ідеями, які будуть формувати нове політичне пожвавлення, є ідеї справедливості, рівності, прагнення жити за законом. Це ліва і ліберальна повістка. Але як саме будуть структуровані ці ідеї, і хто стане їх персоніфікувати, поки неясно.

Ініціативи закритого інтернету, покарання за неповагу до влади – свідчення того, що Росія серйозно готується до життя в умовах облоги? Але в це якось слабо віриться, з огляду на рівень інтеграції Росії в глобальний світ.

Так, ті угруповання в Кремлі, які наполягають на військово-поліцейському контролі, будуть намагатися ізолювати суспільство, зберігаючи канали спілкування із зовнішнім світом для частини еліти. Але цей спосіб, по-перше, не отримує підтримки політичного класу і бізнесу, які інтегровані в світовий простір. По-друге, цей спосіб перетворення Росії в лепрозорій не дає можливості використовувати ресурси розвиненого світу. Це ставка на загнивання. І це в Кремлі розуміють.

Поки тенденція до закриття Росії посилюється. Цензурування інтернету – тому доказ. Однак в ситуації інтеграції Росії в світовий економічний простір повністю закрити країну буде неможливо. Тим більше вирвати її з «світової павутини». Нам ще належить побачити, як буде відбуватися боротьба одних за те, щоб закрити вікна, і інших за те, щоб їх залишити напіввідкритими. Або їх взагалі розбити...

Україна, прямо скажемо, не належить до числа пріоритетних інтересів чинного американського президента. Українські вибори для Вашингтона важливі чи у американців і так достатньо засобів впливу на ситуацію тут, хто б не став президентом і якою б не виявилась нова Верховна Рада?

Україна для президента Трампа, звичайно, – не пріоритет. Трамп має у зовнішній політиці одну мету – наклеїти власний портрет на Великий Американський корабель! Але Україна, як держава, яка намагається вибратися з російської тіні, є одним із серйозних об'єктів уваги в американському Конгресі. Іноді Україна служить, як засіб вирішення інших зовнішньополітичних завдань Вашингтона. Іноді Україна – мета у формуванні порядку денного.

Але очевидно і те, що Трамп за іронією долі готовий до більшої конфронтації з Москвою в забезпеченні суверенітету України, ніж президент Обама. У будь-якому випадку Вашингтон при Трампі готовий більш тиснути на Європу з тим, щоб забезпечити стримування Росії у питанні України.

Очевидно і те, що при будь-яких результатах президентських виборів в Україні США будуть мати в країні потужний вплив. І тому, що залишаються глобальною наддержавою, і тому, що в Америці є розуміння, що Україна – це поле для захисту принципів західної цивілізації.

Але проблема в тому, що сьогодні Захід виявився в ситуації розпаду колишнього глобального порядку і не має чіткої і єдиної стратегії руху. Цей факт буде проявлятися і щодо України. Цей факт проявляється і у відсутності цілісної стратегії Заходу щодо Росії, що залишає для Кремля поле маневру.

Але в цілому, Україна в цьому хаотичному світі виявляється державою, доля якої багато в чому повинна визначити і траєкторію західної цивілізації. Я не перебільшую. Україна змушує Захід згадати про свої принципи. А якщо щодо України Захід спробує забути про свої принципи, це буде вже інший Захід і інший світ.

Павло Вуєць, «Главком»