Олександр Левченко: Перегляд кордонів між Сербією та Косово розв’яже руки Москві

Наприкінці серпня в інформаційний простір увірвалася новина про те, що президенти двох запеклих сусідів вирішили… помиритися. Президент Сербії Олександр Вучич і лідер Косова Хашим Тачі спільно на австрійському форумі заявили про намір переглянути кордони своїх країн за взаємною згодою. Така ініціатива не на жарт налякала ЄС. США заявили, що не братимуть у цьому процесі участі, а канцлер Меркель навіть категорично заперечила –  «ніяких переглядів кордонів!». Проте згодом категоричність змінилася на м’якішу позицію.

Косово у 2008 році проголосило свою незалежність, проте її визнали лише 115 країн. Проголошенню незалежності передували кривава війна на етнічному ґрунті, введення миротворців ООН з перехідною адміністрацією. І ось 10 років по тому дві країни вирішили обмінятися територіями заради «майбутнього сербів і албанців», щоправда за етнічним принципом.

Олександр Левченко, посол України в Хорватії (2010—2017), посол в Боснії та Герцеговині (2011—2017), радник міністра з питань тимчасово окупованих територій, переконаний, що перегляд кордонів за етнічним принципом може вплинути не тільки на інші балканські країни, а й розв’яже руки Кремлю щодо Криму. Нагадаємо, що в окупованому півострові наразі також відбувається етнічне заміщення населення.

Сербія і Косово нарешті вирішили викурити трубку миру?

Як історик за першою освітою і покликом, я хотів би зробити невеличкий екскурс, аби читачі «Главкома» краще зрозуміли, що собою являють Балкани та народи, які населяють цю територію. Серби як слов’янський народ перебуває на території балканського півострова з VI століття і займає значну територію. Сама назва «серби» – трішки спірна. Вона, як і «хорвати», має іраномовне походження у назві від сарматів. Сармати жили на півдні і сході України. Ця територія була на той час – IV століття після народження Христа – іраномовною. Північ і захід України займали слов’янські племена, тому зв'язок слов’ян з іраномовними сарматами, скіфами був дуже значним. Хоча в Х столітті імператор Костянтин, який був істориком за фахом, згадує сербів як потомків бойків. Це західна Україна. Власне кажучи, бойки жили на межі з білими хорватами трохи західніше. Білі хорвати – це верхня течія Дністра, умовно від Чернівецької області і до Івано-Франківщини, Тернопільщини, Львівщини. Тоді ці племена були в складі протодержави – слов’янського об’єднання племен – Склавини. Тобто це було західне та північне правобережжя України. Вся центральна Україна була заселена слов’янськими племенами антів. Багато племен антів та склавинів, а в їхньому складі серби і хорвати, переходять на Балканський півострів у другій половині VI-го – на початку VII-го століття н. е. і слов’янізують його.

Тому український народ кровно пов'язаний з усіма балканськими слов’янами. Перша міграція слов’ян з території України була в V столітті нашої ери. Тоді слов’яни йшли на території, де зараз проживають словаки і чехи. Вони також по слов’янській лінії найближчі родичі українців, як і слов’янські народи Балканського півострову. Тому і мова дуже схожа.

З V-го століття уже існувало місто Київ. Племена слов’ян, які мігрували на захід і південний захід, знали про Київ, адже Кієво є під Белградом, в Косово, в Хорватії, під Сараєвом, є в Чехії, Словаччині, тобто це один з доказів, що вийшли ці племена з території України. Зважаючи на це, ми повинні до сербів і хорватів ставитися, як до кровних братів.

У нас немає такої кровності з росіянами чи білорусами. Там домінує польська лінія. Бо прабатьківщина усіх слов’ян - північна Україна і східна Польща, але більшість слов’янських племен Білорусі і Росії – з Польщі. В’ятичі – це Москва, радимичі – східна Білорусь і частково Брянська область – ці племена зі східної Польщі, новгородці – племена словенів з Польщі, кривичі, що жили у Смоленську, Пскові – теж з поморської частини Польщі, полочани також, лише дреговичі – це південна Білорусь – потомки волинян. А чехи, словаки, серби, хорвати, болгари, македонці, чорногорці нам прямі родичі.

Коли почався розпад соціалістичної Югославії, яка мала шість республік і два автономних краї (Воєводина і Косово були у складі Сербії, але мали голос як окремі республіки), націоналістичне крило правлячої партії Сербії перемагає. Слободан Мілошевич очолює соціалістичну партію. Похід до влади у 1987 році він починає з відомого вислову: «Косово – історична територія Сербії». Хоча тоді на території Косово проживало лише 13% сербів. Сьогодні там взагалі лише 1,5% сербів, а албанців – 93%, тому ситуація корінним чином змінилася.

Перша сербська державність йде з півдня, там, де було Косово. І патріархія сербська теж бере початок з території Косова – Печі. Тому духовні джерела сербського народу знаходяться на території Косова. Отже, це дуже болюче питання для сербів.

У 1991 році косовари, жителі Косова албанської національності, заявили про те, що вони не хочуть жити у складі Сербії. Вони проводять референдум про від’єднання. У той час також про свою незалежність заявила Словенія, Хорватія, потім Македонія, Боснія та Герцеговина. Але офіційний Белград сказав, що не визнає цього референдуму, і результати його скасували. Пішло пряме управління з Белграду цим автономним краєм. Косовари не підкорилися, мали свої нелегальні структури, які вчиняли своє паралельне урядування. На якийсь час Мілошевічу здавалася така ситуація нормальною, у нього були вороги на внутрішньому політичному фронті, але Косово мало 2 млн населення, а Республіка Сербія без Косово ще 7 млн, то уявіть яка кількість місць в парламенті гарантувалася для Косово. Косовари бойкотували парламентські вибори, і тому тільки серби отримували всі місця від Косово в сербському парламенті. Фактично це була гарантія перемоги Мілошевіча на всіх виборах. Тим часом сербське населення Косово скорочувалося, а албанське зростало. Окрім того, Європу дратувало, що Мілошевіч не реалізовує культурно-мовні права для населення більшості Косова.

У той час ви були у Белграді…

Саме так, я працював консулом у Белграді. Я спілкувався з високим функціонером соціалістичної партії Сербії Івіцою Дачичем, Він потім був міністром закордонних справ, прем’єр-міністром Сербії, віце-прем’єром, головою соціалістичної партії. Тоді я зазначив, що у нас десь недалеко схожа ситуація у Криму. Але в Криму, де 57% етнічних росіян, ми мали 90% освітніх закладів з російською мовою викладання, що було зроблено в тому числі за рахунок інших народів, які жили на півострові. Мета – щоб ніяким чином не спровокувати якийсь конфлікт чи незадоволення етнічних росіян. Якби ми тоді в Криму поводили себе так, як поводила Сербія щодо Косово, Крим було б втрачено за п’ять хвилин. Тому я вирішив попередити сербське керівництво про перспективу втрати Косова. До цього президент академії наук Сербії Александр Деспіч, розуміючи, що ситуація складна, вийшов у 1996 році з ініціативою про поділ Косово. Визнати половину території краю, де абсолютна більшість албанців, та залишити половину Косово собі, де проживають серби. Тоді його висміяли: мовляв, він не розуміє, що таке національні інтереси Сербії. А в розмові з сербськими посадовцями висміяли і мене. Але історія, на жаль, підтвердила сказане мною.

У 1998-1999 роках загострюється ситуація. Починається війна. Півмільйона косоварів виходять із Косова до сусідніх держав. НАТО починає бомбардування, проте тільки уночі і лише на військові та інфраструктурні об’єкти. Для вирішення ситуації ООН і Рада Безпеки ухвалює рішення про введення миротворчої місії з Перехідною адміністрацією. Така сама Перехідна адміністрація була і в Хорватії, яка з першого дня перебрала на себе всю владу у свої руки на відміну від звичайної миротворчої місії, коли просто заходять хлопці зі зброєю, не дозволяють убивати один одного, забезпечують порядок, але політично здійснити зміни абсолютно не уповноважені. Тому миротворча місія в Україні має бути виключно з Перехідною адміністрацією з мандатом реалізації мирного плану. У нас мирний план – Мінські домовленості. Про інші плани ні США, ні ЄС, ні учасники Нормандського формату говорити не збираються.

Так ось, коли перехідна адміністрація взяла владу у свої руки, то ситуація почала потихеньку нормалізуватися. І на початку 2008 року парламент Косово в односторонньому порядку проголошує свою державну незалежність. Сербія звісно цього не визнала. Сьогодні Косово визнало 115 країн світу.

Україна теж не визнала.

Так. Тому що у нас тоді було і нині залишається питання з Кримом. Ми не хотіли, щоб російська сторона зловживала цим прецедентом. Хоча вона зловживає, кажучи, що в Криму відбулися такі ж події, як і в Косово. Але це абсолютні різні ситуації! Косово стало наслідком рішення парламенту референдуму про незалежність, який готували під патронатом ООН, а Крим –  ні, його анексували. Референдум проводився за 2,5 тижня в Криму, а в Косово рішення готувалося більше року. У Криму цей референдум контролювали спецпідрозділи сил РФ, а в Косово контроль був за міжнародною адміністрацією і оонівцями. Албанських військ на території Косово ніколи не було.

Які ще країни не визнали незалежність Косово?

Деякі члени ЄС не визнають незалежність Косово. Наприклад, Іспанія. У неї є проблема басків і Каталонії. Румунія, бо має питання Трансільванії. Словаччина, бо є питання з угорською меншиною на півдні. Греція також не визнає, бо є питання з Македонією. Кіпр – конфлікт між греками й турками.

Єдине, що можу зауважити, що і Албанія, і Косово займають дуже проукраїнську позицію. Мабуть немає в Європі більш проукраїнських країн, аніж ці дві, бо в цих країнах немає впливу Росії, адже там немає жодного російського підприємства. Не секрет, що росіяни впливають у світі через свої гроші, через бізнес. Тому нас щиро просять визнати незалежність, а ми щиро відповідаємо, що не можемо зараз цього зробить.

Чи змінилася ситуація сьогодні порівняно з 2008 роком?

Так, вона змінюється. Перед Сербією складна дилема. Офіційний Брюссель виставив вимогу – без вирішення ситуації з Косово Белграду не нададуть членство в ЄС. Президент Сербії Вучич розуміє, що питання треба врегулювати, адже сама по собі проблема не розсмокчеться.

Так от, 25 серпня в Австрії відбулася зустріч президентів Косово та Сербії. Посередником виступив президент Австрії, були єврокомісар з питань розширення ЄС та інші лідери держав. Там на форумі і була двостороння зустріч президентів Сербії і Косово. Сербія свідома того, що Косово вона повернути не може, адже наразі там проживає лише 1,5% сербів. Вона також не може визнати Косово просто так, бо в середині Сербії є псевдопатріотичні політичні сили, які здіймуть галас. Військовим шляхом вона також не зможе повернути Косово, тому що там до сих пір є величезний миротворчий контингент. Тому заговорили про компроміс – на півночі Косово чотири громади, де серби абсолютно переважають у національному складі, перейдуть до Сербії. Це близько 7% території Косово. Тоді як в південній Сербії дві громади, де переважають албанці, відходить до Косово.

У Брюсселя, Лондона, Берліна виникло величезне запитання щодо обміну територіями за національною, етнічною ознакою, а не за адміністративно-територіальною.

З одного боку, якщо цей обмін відбудеться, це означатиме, що дві сторони за взаємною згодою домовилися, і загострення ситуації не відбувається. Але є кілька підводних каменів. Перший. Наскільки сама політична еліта Сербії готова до такого? Президент, бачимо, готовий, правляча партія, що має більшість, також. Але половина політичного істеблішменту категорично проти. Вони кажуть, що це зрада національних інтересів, бо отримуєш лише 7% території, а 93% відходить, плюс ще свої території треба віддати. Друге. Сербська православна церква теж категорично проти. Центр Сербської патріархії в місті Печі, де найбільша кількість монастирів, вони відійдуть до Косово. Тобто церква є, а сербських жителів нема.

Всі також розуміють, що події розвиваються у вибухонебезпечному регіоні Європи. Балкани – це пороховий підвал Європи. Тому всі занепокоїлися, і не лише європейські та американські лідери.

Маєте на увазі, що реалізація такого обміну призведе до подібних переглядів кордонів в інших балканських країнах? Наприклад, в Боснії та Герцеговині?

Так! В Боснії та Герцеговині є Республіка Сербська, яка більше промосковська, аніж власне Сербія. Республіка Сербська уже десятиліттями говорить про від’єднання від Боснії і Герцеговини і приєднання до Сербії. Тому прецедент із Косово дає підстави використовувати принцип етнічних кордонів і далі. Наступною може бути Чорногорія, де на півночі проживає 35% сербів. Тобто вони – чорногорці, але ідентифікують себе сербами. Наприклад, Мілошевіч з північної Чорногорії, але вважав себе сербом. Далі Македонія. 32% албанців проживає компактно на північно-західній частині країни.

Мені здається, що Європі вдасться втримати ситуацію. Але гірше інше.

Росія та її вплив на Балканах?

У 2008 році, коли Косово проголосило свою незалежність, Росія скористалася ситуацією. Вона дочекалася саміту НАТО. Там Україні і Грузії відмовили у перспективах членства, а рівно через місяць трапилась навала російських військ у Грузії. Через 5,5 років те ж саме відбувається в Криму. Тому від домовленостей про перегляд кордонів за етнічним принципом можна очікувати, що росіяни одразу скажуть, що з Кримом все нормально. Адже вони зробили перепис населення у 2014 році, де росіян зараз, за їхніми даними, ледь не 70%, а не 57%. Отже, питання за їхньою логікою буде вирішено назавжди.

Зауважу, що ситуація щодо Криму давно пророблялася. У 2011 році в Україні не відбувся перепис населення. Росія зробила все, щоб Київ відклав проведення перепису, тому що в 2011 з’ясувалося би, що російської більшості на півострові вже немає. Етнічних росіян було б менше 50%. Я це кажу як колишній заступник постійного представника президента в АР Крим. Я всю ситуацію бачив із середини. Тому було заблоковано перепис населення України. Севастополь залишився б з російською більшістю, а от Крим на 100% – ні.

Наталія Малиновська, Главком