Російська паспортизація. Як це було в Грузії: уроки для України

Нещодавно Кремль дав старт роздачі російських паспортів на окупованій території Донбасу. Свого часу подібне пережила Грузія в окупованих Абхазії і регіоні Цхінвалі. «Главком» починає серію інтерв'ю і матеріалів про досвід Тбілісі з протидії «паспортній» агресії Кремля.

Перша в цьому циклі - розмова з професором Грузинського інституту Громадських відносин GIPA (Georgian Institute of Public Affairs), політологом Торніке Шарашенідзе.

«Москва будує захист для бойовиків»

На вашу думку, чи варто було Києву спочатку вивчати «грузинський прецедент» роздачі російських паспортів на окупованих територіях Грузії і готуватися до цього?

Аналогії між Грузією і Україною, безумовно, напрошуються. І я не думаю, що для Києва це стало таким вже сюрпризом. Відразу скажу - я б не пов'язував запуск процесу «паспортизації» безпосередньо з перемогою Володимира Зеленського на президентських виборах. Це рішення готувалося десь з кінця минулого року. І навіть для Кремля, з його вертикаллю влади, для запуску такого рішення необхідно проходження певних процедур. Тобто ми маємо справу не зі спонтанною реакцією або експромтом.

Мотивація Москви в цьому плані лежить на поверхні. По-перше, це такий стиль, демонстрація готовності і далі розмовляти з позиції сили. Причому це сигнал не тільки Києву, але і Заходу. Повторюся - тут прізвище нового українського президента не принципове. Москва просто демонструє, що у неї в арсеналі є і такий інструмент гібридної війни як «паспортизація». Який вдало (вдало - в системі координат Кремля) був апробований свого часу в Грузії. Це і загроза, і сигнал про готовність надалі піднімати ставки на «українському фронті».

По-друге, Москва створює механізми захисту для місцевих бойовиків на окупованому Донбасі, перш за все для тих, кого чекає кримінальне переслідування і до кого амністія не може бути застосована в принципі. Це ключові, на мою думку, моменти.

Далі, проводячи паралелі між Грузією і Україною щодо «паспортизації», завжди потрібно пам'ятати, що наші протистояння з Москвою не можна порівнювати на 100% - є відмінності і за передісторією виникнення, і за масштабами або поточним контекстом. Наприклад, чисто в фінансовому плані Росії було не складно «перетравити» нових російських громадян, включно з пенсіонерами з Абхазії або т. зв. Південної Осетії. Їхня кількість було не порівняти з нинішньою кількістю населення окупованої частини Донбасу. Звідси і нюанси: щодо наявності «паспортів Л/ДНР» для обміну, необхідність зміни прописки на російську для отримання соціального пакета, пенсій і так далі.

Тому це рішення поки все ж має більше символічний, ніж практичний характер. Це - тиск, створення нових умов для подальших переговорів і торгів, з тим щоб вийти на бажані результати. Росія не піде на повернення Україні нині окупованої частини Донбасу на умовах, які її не влаштовують, і вона в будь-який зручний момент готова посилити опцію роздачі паспортів ...

Яку роль відігравала «паспортизація» на різних етапах повзучої окупації Абхазії і регіону Цхінвалі? Яку мету насправді переслідував Кремль у випадку з Грузією?

Щодо Грузії виділю один показовий момент - процес «паспортизації» на окупованих територіях Грузії був запущений ще до приходу до влади Михайла Саакашвілі, до Революції троянд. Це сталося за Едуарда Шеварднадзе, коли Грузія, як держава за фактом розвалювалося, ні про який адекватний курс в НАТО або в Євросоюз, як і про кардинальні економічні реформи, мова у нас тоді не йшла. Не було загрози швидкого дрейфу Тбілісі на Захід або ж натяків на економічне диво (і перше, і друге було і є загрозами для Кремля).

Але рішення про роздачу паспортів було ухвалено. Про що це говорить? Кремль незалежно від того, хто на чолі Грузії, просто заявляв, що розмовляти з нами буде тільки з позиції сили - «забудьте про власну зовнішню політику», «більше поблажок до вас не буде». Аналогічна картина зараз і з Україною - «ми сильні, і ми будемо робити те, що вважаємо за потрібне, і спробуйте нам заперечити». Тут і посил до Заходу, що «Україна - зона наших інтересів і по-іншому не буде». Можливо, тут присутній блеф. Але щоб в підсумку це виявилося блефом, багато що буде залежати від того, чи витримає нова влада в Києві цей тиск.

Логіка підняття ставок Кремлем зрозуміла, як і те, що йому Україна потрібна цілком в його політичній орбіті. Але все-таки, яку роль фактор «паспортизації» зіграв у війні серпня 2008 року?

Я б не сказав, що роздача російських паспортів зіграла ключову роль в цій війні. Російська пропаганда, безумовно, розповсюджувала меседжі про те, що «там же наші, російські громадяни» і так далі. Формально цей привід, безумовно, присутній. Однак, врешті-решт, вони конкретніше зачепилися за те, що Тбілісі в серпні 2008 року нібито почав обстрілювати російських миротворців. Акцент робився саме на миротворців.

Навіть комісія Тальявіні не знайшла доказів цього, але Москва продовжувала і продовжує робити наголос на миротворців. А «нові російські» громадяни були фоном. І тут не потрібно шукати лінійну логіку в діях Москви. Було просто зручніше спекулювати на миротворцях. Якби не спрацювало з миротворцями, посилили б опцію «російських громадян». Не вийшло б з ними - придумали б ще щось. В Україні це повинні добре розуміти.

«Паспортизація», безумовно, стала складовою частиною процесу відриву територій від Грузії. Навряд чи ключовою, але однією з багатьох. Це стосується і подальшого визнання «незалежності» Абхазії і т.зв. Південної Осетії і можливої подальшої анексії цих територій (останнє актуально, перш за все, для регіону Цхінвалі).

«Ставка на залякування себе не виправдала»

Як боровся Тбілісі проти «паспортизації» в загальному контексті політики деокупації територій? Що б ви виділили як правильні кроки, помилки ...?

По-перше, Тбілісі намагався створювати паралельні управлінські структури на територіях Абхазії і Цхінвальського регіону. Нагадаю, що до війни 2008 року ми контролювали Кодорську ущелину (а це близько 25% абхазької території), в т.зв. Південної Осетії під контролем були Ахалгорі і грузинські села навколо Цхінвалі. (Все це було втрачено після війни 2008 року). Там працювали грузинські інститути влади. Акцент робився на соціально-культурну сферу. Організовувалися різні культурно-масові заходи і так далі. Робилися серйозні спроби дати відчути абхазцям і осетинам на окупованих територіях різницю з Грузією. До речі, однією з причин, чому були виділені значні кошти на відбудову і розвиток столиці Аджарії Батумі, був саме цей момент. Був посланий сигнал до сусідньої Абхазії - «просто порівняйте Батумі і Сухумі». Це позитивні моменти, які, на жаль, не спрацювали. Здебільшого тому, що всі процеси на окупованих територіях контролювала Москва. Кремль для себе тоді все вирішив.

Але були і серйозні упущення з боку Тбілісі. Військові бази, військові госпіталі були побудовані на адміністративних кордонах з Абхазією і регіоном Цхінвалі - в Зугдіді, Сенакі, Горі. Це було негативно сприйнято населенням окупованих територій (підкреслю, мова йде про період до 2008 року). Паралельно знімалися кліпи, ролики войовничого характеру. «Герої Грузії, ви скоро будете пити воду з річки Псоу» (річка, що відокремлює Грузію з боку Абхазії від Росії) і так далі. Така інформаційно-психологічна обробка знищувала ефект від заходів культурного і соціального характеру.

Збройні сили, як і весь сектор оборони, можна і потрібно було розвивати, але без цієї войовничої риторики. Налякати війною можна було тільки місцеве населення. Але як це могло спрацювати, якщо в Абхазії вже тоді стояли регулярні російські війська, а в регіоні Цхінвалі - російські миротворці, що, по суті, було одне й те саме. Загалом, ставка на залякування себе не виправдала.

Плюс, на мій погляд, ніхто у нас серйозно не розглядав економічну експансію в Абхазію і регіон Цхінвалі. Причому, що в Грузії в першу каденцію президента Саакашвілі був реальний економічний прорив. Ясно, що можливості були обмежені через присутність Росії. Але можна було, наприклад, побудувати на лінії адміністративного кордону, умовно кажучи в Горі, хоча б банальний ринок, і залучати жителів з окупованої частини територій. Тим більше, що тоді до серпня 2008 року не було ніяких проблем з пересуванням. Навіть такі банальні речі не були зроблені. Економічний момент був упущений. Ставка була зроблена на видовища, а про хліб призабули ...

Як сьогодні впливає та ситуація з роздачею паспортів на нинішню політику реінтеграції територій через більш як 10 років після війни «08.08.08»?

Грузинська держава - і це варто підкреслити - дуже багато зробила і продовжує робити для абхазців і осетинів з окупованих територій. У плані соціальної підтримки, освітніх програм охорони здоров'я і так далі. Немає ніяких утисків. Люди, що приїжджають звідти, як мені здається, відчувають різницю. З тією ж медициною на окупованих нині територіях - повна катастрофа.

Але водночас це сьогодні ніяк не працює в плані наближення повернення територій.

Далі очевидною для Грузії є загроза якогось примирення населення з втратою територій. Виростає ціле покоління, яке не сприймає відновлення державної цілісності як ключовий пріоритет для себе. Ніхто це під сумнів не ставить, але і платити високу ціну за це не готовий. На тлі глибоких економічних проблем активна молодь орієнтується на краще життя, прагне емігрувати в Європу. Тут у нас з вами схожа, хоч і різна за масштабами ситуація.

Нас сьогодні, на мій погляд, головними викликами для України є черговий період розрізненості країни і корупція, як би це банально не звучало. Звідси і проблеми для економіки, і живильне середовище для Москви в плані дестабілізації обстановки всередині України. Росія ж нічого нового в своїй історії не робить. Її зовнішня політика щодо сусідів не змінюється століттями і ведеться за багато разів апробованою схемою.

Розмовляв Володимир Копчак, 

керівник південнокавказької філії Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння, спеціально для «Главкому» з Тбілісі