Полковник Андрій Ноздрачов: На Донбасі до Збройних Сил України ставляться краще, ніж до державної влади

На початку російського вторгнення українські військові зіткнулися із шаленим опором частини населення Донбасу.  Окремі мешканців регіону вороже ставились до української армії, відкрито чинили фізичний опір просуванню наших військ.

Коли ж конфлікт переріс у повномасштабний, українським бійцями на звільнених від окупантів територіях довелося замінили собою і місцеву владу, і правоохоронні органи, і медичну службу. Така щільна комунікація між місцевим населенням і військовими вимагала нових підходів у роботі останніх.

Спроби розвивати цивільно-військове співробітництво, налагодити контакти між армією та цивільним населенням в Україні почали робитися ще у 1992 році. Проте результату вони не дали. Так би мовити, і особливої потреби тоді не було. Лише у 2014 році конфлікт на Сході прискорив створення управління Цивільно-військового співробітництва ЗСУ. Інша назва цієї структури згідно з натівськими стандартами - СIMIС (civil-military cooperation).

«Наша структура – це так званий внутрішній СІМІС, який відкриває нові можливості при вирішення проблем під час надзвичайних ситуацій на території держави», -  пояснює начальник управління ЦВС ЗСУ полковник Олексій Ноздрачов.

Під час розмови з «Главкомом» військовий розповів, із чого розпочалась історія українського СІМІС, як змінюється ставлення мешканців Донбасу до української армії та завдяки чому тепер навіть запеклі сепаратисти визнають, що в Україні жити краще.

Управління Цивільно-військового співробітництва – нова структура для українського війська. Коли саме виникла ідея його створити?

В іноземних ЗМІ військового напрямку зараз багато пишуть щодо нової теорії ведення бойових дій в так званих доменах. Їх є п’ять – повітря, вода, суходіл, кібернетичний та космічний простір. Останні п’ять років обговорюється введення нового домену – цивільного середовища. Під час бойових дій і у 20 сторіччі, і раніше на місцеве населення уваги не звертали. Проте зараз, у часи гібридної війни, залучення цивільних стало вкрай важливим.  Ми пам’ятаємо, що у 2014 році особливо у Криму і в районах проведення АТО наші командири не були готові до такого гібридного використання місцевого населення, до якого вдалася Росія.

Тому для того, щоб мінімізувати наслідки проведення військових операцій та захистити цивільне населення, у ЗСУ з 2014-го року діє цивільно-військове співробітництво. Воно не є новим. З 1992 року підрозділи ЗСУ беруть участь у миротворчих операціях, зокрема на території колишньої Югославії. Там наші офіцери працювали з цивільним населенням. Після цього ми набули величезного досвіду у Іраку. У 2005-2006 роках я перебував там. Коли 81 тактична група у 2005 році прибула для виконання завдань у Ірак перед нами поставили завдання з передачі окремих районів республіки під керівництво місцевої влади.

Іракський досвід вплинув на розвиток Збройних сил України: навіть були спроби створення структури ЦВС, але тоді плани не втілились у життя. Проте ви знаєте, що відбулось у 2014 році…

У січні 2015 року начальник Генерального штабу прийняв рішення щодо створення ЦВС. Важко порівнювати ефект від роботи ЦВС та загальновійськових підрозділів, тому що наша діяльність – це довгострокові інвестиції у майбутнє. Ставлення до збройних сил змінюється дуже повільно.

І все ж за підсумками двох років роботи можна робити перші висновки?

Найкраще про результати говорять останні соцдослідження, які проводяться недержавними організаціями. Ми бачимо, що ЗСУ є лідером за рівнем довіри: перше-друге місце. Якщо у 2014 році в Донецькій та Луганській областях довіра місцевого населення до ЗСУ була не вище 20%, то зараз збільшилась до 60%.

Що спровокувало цей злам у свідомості?

Я все ж таки вважаю, що люди поступово розуміють реальну ситуацію. Головне, що це розуміння приходить через молодь і дітей, які на відміну від старшого покоління не спираються на російську пропаганду. Вони бачать конкретні справи, користуються інтернетом і спілкуються із людьми.

Я не кажу, що немає проблем. Треба не забувати, що збройні сили – це те ж суспільство, у армію приходять не з космосу, це ті самі люди, які мають ті самі проблеми, що й ми з вами. Збройні сили хворіють на ті ж хвороби, що і суспільство, але з найвищою температурою.

Українська держава поки сама не має розуміння цивільного середовища. У 2015 році у парламент був поданий законопроект щодо введення ЦВС у функції Збройних сил (Законопроект № 2153а щодо здійснення цивільно-військового співробітництва – «Главком»). І хоча ця структура створюється повністю за стандартами ООН і НАТО, навіть цей факт поки що не переконав наших депутатів щодо підтримки і прийняття цього закону. Ї

Розкажіть про конкретні методи роботи із цивільним населенням, як формуєте позитивний імідж ЗСУ?

Є три основні функції, які ми запозичили з міжнародних стандартів. Перша  – це організація взаємодії між військовим командуванням всіх рівнів і цивільним середовищем. Друга - допомога цивільному населенню, яке постраждало в районах збройного конфлікту. Третя функція – допомога підрозділам ЗСУ, як шляхом надання дорадчої допомоги, так і шляхом залучення цивільного населення до вирішення проблем військових.

Коли починалась наша діяльність, існував інформаційний вакуум: Збройні сили, використовуючи бойові статути, які були написані вже у пострадянський час, виконували свої завдання, не спираючись на специфіку цивільного середовища Донецької та Луганської областей. Організація взаємодії дозволила нам мінімізувати ці проблеми.

Що стосується допомоги цивільному населенню… Ми розуміємо, що особливо у безпосередній близькості до лінії розмежування існує брак державної та місцевої влади, або влада не може виконувати у повному обсязі свої функції.

В одному із інтерв’ю ви розповідали, що у 2014 році, коли українські військові прийшли до Красногорівки, яка зараз знаходиться на лінії розмежування, там взагалі не було місцевої влади?

У 2014 році величезна частина місцевої влади на Донбасі підтримувала сепаратистів, тому зі звільненням території влада кинула місцеве населення. Через це ЗСУ взяли на себе функції з недопущення гуманітарної кризи. У липні 2014 року наші групи розгорнули свою діяльність саме в секторі «Б» (Сектор «Б» — угруповання українських військових підрозділів на захід від міста Донецьк – «Главком»), прибули у Мар’їнку та Красногорівку.

Зараз саме на досягненнях 2014 року ми відбудовуємо цілісну систему. Вона підтримується країнами Західної Європи. Якщо у 2014 році ми навчались у іноземних країн, то зараз представники іноземних країн вчаться у нас, наприклад, США, країни Балтики. Вони не тільки беруть участь в наших курсах як інструктори, але і сідають разом із нашими військовослужбовцями за парти і навчаються у нас. І я, і мої офіцери достатньо часто виступають із лекціями за кордоном. Нас чують, тому що через конфлікт на Донбасі Україна дала привід для створення нового стандарту цивільно-військового співробітництва НАТО (створення структури ЦВС всередині країні. До цього цивільно-військовим співробітництвом займались лише миротворчі місії у гарячих точках світу – «Главком»).

Чи є зараз населені пункти, в яких відсутня адміністрація і вам доводиться виконувати її функції?

Наприклад, Золоте. Там досі немає влади і ми виконуємо її функції.

Керівник Донецької цивільно-військової адміністрації Павло Жебрівський або ж керівник військово-цивільної адміністрації Авдіївки Павло Малихін - не «донецькі». Ставлення до них місцевих як до чужинців. Як завойовувати довіру людей за таких обставин?

Нічого нового під сонцем не відбувається. Зрозуміло, що будь-якого керівника будуть зустрічати за одягом. І так сталося і з Малихіним, і з Жебрівським.  Проте люди своєю діяльністю не тільки вивели свої область, район або населений пункт на певний рівень, але й довели що немає значення звідки ти. І зрозуміло, що діяльність керівника завжди піддається критиці. Не треба забувати, що Павло Жебрівський був сержантом окремого розвідувального батальйону і почав цю війну безпосередньо беручи участь у бойових діях, лише після цього він став керівником. Малихін теж людина військова і тому зрозуміло, що військовий підхід не завжди сприймається…

Нині ж Донецька область є другою за кількістю інвестицій і збору податків. Авдіївка 2014-го року і зараз -це два зовсім різних населених пункти. Зараз Авдіївка - це відомий всьому світу населений пункт, в який інвестують. Це  інвестування не тільки з боку державної влади, а, в першу чергу, з боку міжнародних організацій. Один із найбільших наших проектів – прокладання газопроводу з Очеретяного у Авдіївку, він забезпечить повністю автономне опалення міста у холодну пору.

Де на Донбасі найбільш низька підтримка української влади та ЗСУ?

На жаль, градація є. І ставлення населення Донецької області до Збройних Сил України краще, ніж в Луганській. Є свої особливості. По-перше, для Луганської області більш притаманні зв’язки з Російською Федерацією. Велика частина Луганської області орієнтується на російський ринок праці. Донецька ж область економічно потужніша. Тут є своєчасні соціальні виплати, зарплати, розвиток інфраструктури. Подивіться на Краматорськ, на Бахмут, ту ж Авдіївку, на Маріуполь... Зрозуміло, що людина, яка в 2014 році втратила все, тепер рада появі стабільності.  Хоча Донецьку і Луганську області об’єднує одне – люди втомились від війни.

Економіка на звільнених територіях Донецької і Луганської областей розвивається. А у зоні АТО  повна деградація. І люди це бачать. Вони кажуть: «Так, тут погано, але подивіться - там зовсім неможливо жити». Люди бачать, де краще. Проте зараз вони все одно схиляються більше до Збройних Сил України, аніж до державної влади. Це факт. Особливо негативно до української влади ставиться старше покоління «45+» - це люди, які дивляться телевізор.

Російські канали?

Так. У нас ще не навчились блокувати пропаганду з боку Росії. Людина, яка цілий день працює, приходить додому, спілкується з рідними і дивиться телебачення: російське або телебачення окремих районів Донецької чи Луганської області (сепаратистські канали, - «Главком»). Треба також подивитись на філософію українського телебачення. Жоден канал не транслює позитивних новин і не формує позитивної картини.

Не треба сприймати позитивні новини як пропаганду. Україна має дуже багато позитивних новин, порівнюючи з 2014 роком. Треба висвітлювати не тільки негатив, але і надбання. Зрозуміла філософія журналіста: погана новина – гарна новина для засобів масової інформації. По-перше, ти можеш її «продати», по-друге, це завжди резонанс – всі будуть дивитися. Але не забувайте, що в районах проведення АТО люди і так постійно знаходяться у стресовій ситуації. У той же час російські канали і канали сепаратистів лише 10% ефірного часу приділяють негативу, ще 20% - дискредитації української влади, а решту - позитивним новинам.

Які конкретні позитивні новини про зону АТО не помітили українські ЗМІ?

Конкретних випадків дуже багато. Наприклад, населений пункт Зайцеве розділений лінією розмежування. Поблизу Зайцевого діє контрольний пункт в’їзду-виїзду «Майорськ». Цей контрольний пункт завжди знаходиться під обстрілами проросійських військових формувань, тому там дуже важка ситуація. Проте тільки за останні чотири місяці там була відновлена електрика –лінія електропередач, яка знаходиться на лінії розмежування. Під час масованого обстрілу вона руйнується, але кожного разу  дуже швидко відновлюється. Підрозділами збройних сил у цей населений пункт завозяться продукти харчування.

Дуже активним є СІМІС в населеному пункті Торецьк. Там є проблеми з водопостачанням, зі зберіганням фенольних відходів. Під проводом ЦВС, завдяки зусиллям трьохсторонньої групи у Мінську та спільного центру координації припинення вогню ведеться робота щодо посилення цієї інфраструктури і підготовки населеного пункту до зими.

Який бюджет вашої структури?

Вже два роки управління має свій бюджет, який складає більше двох мільйонів гривень. І більше мільйона гривень - це кошти, які виділяються нам для пошуку, ексгумації і транспортування тіл загиблих. Менша частина цих коштів йде на популяризацію діяльність Збройних сил.

На жаль, такого фінансування, як у миротворчих операціях, ми поки що не можемо впровадити. Бо немає закону. Ми компенсуємо це за рахунок співпраці з міжнародними і неурядовими організаціями. Вони вкладають свої ресурси, знаючи що саме підрозділи ЗСУ і відповідні фахівці цивільно-військового співробітництва будуть контролювати адресну допомогу.

Про що просять люди найчастіше?

Для того щоб людина почувала себе більш-менш захищеною, повинно бути відновлене електропостачання, водопостачання, опалення. Має бути надана соціальна допомога, в магазинах – продукти харчування.

Хто входить до особового складу вашого підрозділу?

Особовий склад підбирається з військових частин, які безпосередньо не залучені до бойових дій, ми не беремо людей з бойових бригад. Залучаємо соціологів і психологів до підготовки цих людей. Водночас в кожній механізованій бригаді створені посади штатних офіцерів цивільно-військового співробітництва і майже всі бригади вже укомплектовані. Зараз ми почали підготовку штатних офіцерів ЦВС як на наших курсах, так і закордоном.

Як просувається робота із організації обміну полонених, в якій ваш підрозділ також бере участь?

Ми допомагаємо СБУ і представникам трьохсторонньої робочої групи в організації обміну. Останнім часом, на жаль, процес обміну полоненими призупинений і це більш політичне рішення, ніж відсутність бажання двох сторін.

Останній випадок був у 2016 році. Ми звільнили трьох військовослужбовців. І організували це на КПВВ «Майорськ», привезли їх сюди в Київ. Інші обміни військовослужбовців я вже не пригадаю зараз.

У пошуку та ексгумації тіл загиблих нам вдалося зробити набагато більше. Пошуковий підрозділ ЦВС відповідає, в першу чергу, за транспортування всіх загиблих. Усі загиблі останні два роки транспортуються саме нами, цю роботу ми почали ще з вересня 2014 року. Тут ми співпрацюємо з громадськими організаціями і національним військово-історичним музеєм, які виділяють своїх фахівців для проведення пошукових робіт. На сьогодні зафіксовано 82 зниклих безвісти, більше 40 тіл ідентифіковані. Проте треба розуміти, що з часом тіла розкладаються і шукати їх все важче і важче. У 2017 році ми провели 20 ексгумацій. Останнього разу, два місяці тому, знайшли шість тіл загиблих у Луганській області на лінії розмежування.