Пйотр Коциба: Європейські праворадикали ненавидять євреїв, мусульман, гомосексуалів, але вважають себе демократами

З початком кризи біженців у ЄС дедалі більше зростала популярність крайніх правих політичних рухів у Європі. У Франції у другий тур президентських виборів вийшла лідерка правої партії «Національний фронт» Марін Ле Пен. Під час парламентських виборів у Нідерландах була теж велика ймовірність перемоги популістської «Партії свободи». У Німеччині  крайня права «Альтернатива для Німеччини» пройшла до Бундестагу. Не нещодавніх виборах в Італії Європа теж спостерігала тріумф популізму.

Але якщо праві популістські партії так чи інакше давно присутні у політичному житті в європейських країнах, більшість свого часу на маргінесі та поза публічним дискурсом, то популярність почала також зростати у правих націоналістичних рухів у Західній Європі.

Одним з таких є німецький рух PEGIDA (Patriotische Europäer gegen die Islamisierung des Abendlandes), який на піку гуманітарної кризи на Близькому Сході та Північній Африці,  прославився своїм радикальним підходом до вирішення існуючих викликів у Європі. PEGIDA виступає за обмеження прийняття біженців та мігрантів, проти так званої ісламізації Заходу, за впровадження референдуму на федеративному рівні і т д. У січні 2015 року у мітингу руху взяло участь близько 25 тисяч осіб.

Доктор філософії Пйотр Коциба з Хемніцького технічного університету з самого початку зайнявся дослідженням феномену руху PEGIDA. Мешкаючи у Дрездені, він на власні очі бачив зародження ультраправого руху. Його команда провела багато досліджень, щоб зрозуміти, що і чому спонукає людей підтримувати подібні організації та ідеї.

Зараз Коциба досліджує суспільні рухи у Польщі під егідою DAAD та Польської академії наук. «Главком» зустрівся з науковцем у затишному варшавському кафе над Віслою: говоримо про рух PEGIDA, ситуацію у Німеччині, чи треба звертати увагу на ультраправих та чому багато хто з прихильників ультраправих рухів так обожнює Росію і Путіна.

Давайте повернемось у 2014 рік. Що стало головною причиною повстання руху PEGIDA?

Це досить дивна історія. PEGIDA почала свої демонстрації перед так званою міграційною кризою. Зорганізувались вони в такій специфічній землі, як Саксонія. Це досить консервативний регіон в Німеччині. В Дрездені, столиці Саксонії, ще перед тим, як стало відомо, що буде аж стільки біженців, був план відкрити спеціальні інституції, місця для розміщення потенційних біженців. Звичайно, це все планувалося для іншої кількості людей, адже не було відомо, що буде аж стільки біженців. В тих районах, де були плани відкрити такі центри, люди почали дуже обурюватися. Тоді ще не було протестів, лише дискусії в міській раді. Люди приходили в ратушу і поводилися досить агресивно. Вони не хотіли, щоб на їхніх околицях повставали центри розміщення біженців. Це стало таким собі ґрунтом для PEGIDA. Організатори ж цього руху конкретною причиною називають момент, коли в Дрездені була демонстрація курдів, які хотіли солідарності німців щодо подій в Кобані в Сирії, коли «Ісламська держава» масово наступала на курдські території.

Виглядає так, що це нібито спровокувало майбутніх засновників PEGIDA: в їхньому місті «чужаки» починають проводити демонстрації, і вони боялись, що на їхню територію перенесеться етнічний конфлікт з Сирії. Тоді й відбулися перші демонстрації. Були дискусії, як такий рух мусить називатись. Лідери зупинились на PEGIDA - Patriotische Europäer gegen die Islamisierung des Abendlandes (Патріотичні європейці проти ісламізації Заходу, - «Главком»).

Середньостатистичний учасник демонстрацій руху PEGIDA – хто він?

В німецькій пресі на початку були припущення, що це маргінали, особи, які програли у системній трансформації, малоосвічені. Це пасувало до думки, що крайнім правим чи расистом може бути тільки дурна та бідна людина. Однак, це не до кінця є правдою конкретно у випадку протестів. На вулиці виходять переважно особи з хорошою освітою та з громадянською позицією, які беруть участь у політичних процесах. Для цього як мінімум треба встати вдома з дивану, відірватись від телевізора і щось зробити. Це показали результати не тільки наших спостережень. В Дрездені п’ять різних команд 11 разів досліджували рух PEGIDA, і результати кожної з них були схожі. Демонстрантами переважно були добре освічені особи з хорошим заробітком. Серед учасників PEGIDA втричі більше людей з вищою освітою, ніж у середньому в Німеччині.  

PEGIDA у своїй програмі виокремлює 10 основних моментів, серед яких є прагнення до нормалізації стосунків з Росією. З ваших спостережень, наскільки насправді цей «російський» елемент суттєвий?

Це є чимось, що ще ніхто ґрунтовно не досліджував. Російські прапори помітні на демонстраціях PEGIDA, і це характерно для таких радикальних популістських правих рухів на Заході. Вони досить сильно солідаризуються з Росією, з Путіним. Це дивний феномен, цьому є декілька пояснень. По-перше, серед учасників є багато прихильників теорій змов. Це особи, які часто думають, що Путін не такий же і поганий, а це все НАТО. Цій суспільній групі характерний антиамериканізм, тому вони не бачать помилок з російської сторони. Для них, наприклад, події в Україні – це результати діяння спеціальних американських служб і провокацій Заходу. По-друге, свідомо чи ні, часто такі праві радикальні рухи стараються зайняти ліву позицію, слідують лівим ідеалам і називають себе рухами за спокій. Вони інструменталізують цей елемент спокою і часто закликають не використовувати агресію до Росії.

Але агресивні проти мусульман.

Так. З цього ракурсу це все виглядає ще абсурдніше.

Чи мають такі організації конкретну ціль, чи, можливо, вони завжди лише використовують кризи та ситуації в суспільстві? Сьогодні вони проти мусульман, а завтра на горизонті з’являться інші проблеми, до яких вони пристосуються.

Рух PEGIDA де-факто немає взагалі конкретних цілей і вони не розробили конкретного плану. Для них, по-перше, важливо показати незадоволення політичною системою, що існує.  По-друге, учасниками теж керує думка «Нарешті ми можемо сказати про іноземців те, що завжди хотіли сказати. До цієї пори нам всі радили, що якщо скажемо це вголос, то ми – расисти, радикальні праві». Попри це, вони переконані, що вони не праворадикали, для них такі переконання виглядають логічно, але де-факто це - расизм. Не треба далеко ходити. У Польщі перед цим була хвиля антимусульманських настроїв, а як розпочалася криза з Ізраїлем, одразу бачимо хвилю антисемітизму. Часто расистські погляди поєднуються з гомофобією, ісламофобією тощо. Досить рідко буває, що той, хто має лише антимусульманські погляди, залишається приязним до євреїв чи гомосексуалів.

Популярність таких рухів як PEGIDA чи партій як AfD інколи виглядає не як підтримка крайніх правих ідей, а як голос проти великих партій – SPD чи СDU?

Є різні теорії. З одного боку, є думка, що це результат малоконфліктної німецької політичної культури. У Німеччині, як бачимо, можливо, що дві найбільші партії, які мусять конкурувати між собою, вже багато років формують уряд. Через це, конфлікти та дискусії відходять крайнім рухам. Це, на перший погляд, може здаватися вірогідним. З іншого боку, в країнах, де політичні конфлікти брутальніші - приміром  у Польщі чи Угорщині - крайні праві партії ще популярніші.

Інша теорія полягає у так званій репрезентативній прірві. Праві інтелектуали вказують на те, що Анґела Меркель відійшла більш до центру і залишила виборців християнської партії з правими поглядами один на один. Саме цей розрив і можуть використовувати такі партії як AfD і т. п.

У цих всіх аргументах, звичайно, є щось раціональне, але важко уявити, щоб така партія як СDU (Християнсько-демократичний союз, - «Главком») говорила тією ж мовою, що і AfD чи PEGIDA.

На мою думку, це глибока суспільна криза, яка теж пов’язана з новими формами комунікації. Сьогодні ми всі можемо закритися в так званому Echo chamber і комунікувати тільки з тими, хто має такі ж погляди. Сюди ж відносяться і теорії змов, і відкидання еліт, і критика мейнстріму, який виглядає занадто лівим для осіб з правими поглядами. Через це, що вони можуть відокремитись, закритись, що створює для них переконання, що світ є таким, а не іншим. Демонстрації PEGIDA дали їм можливість відчути, що вони не самі за комп’ютером, але ще є тисячі інших людей з такими ж поглядами.

У Німеччині звучать припущення, що проблема полягала в тому, що Меркель взагалі старалась не помічати на початку, що існує щось таке, як Afd чи PEGIDA.

Це помилковий аргумент. І дискурс публіцистичний, і політичний, і науковий від початку звернули увагу на PEGIDA. Якби було навпаки, цей рух би не був таким великим. На хвилі перших демонстрацій, PEGIDA була локальною темою. Вже після третьої демонстрації це була тема для цілої країни. З другої половини 2015 року – це взагалі було темою №1 в німецьких медіа. Політики, навіть найвищого рівня, почали їздити та розмовляти з лідерами PEGIDA.

З того часу, як почалася так звана міграційна криза, публікувались наукові статті про PEGIDA. У Дрездені в цей час набагато більше осіб допомагали тим, хто втік від гуманітарної кризи. Люди працювали безкоштовно в центрах для біженців. Навчали німецької мови. І цією темою науково ніхто не займався довгий час. Тому, мені здається, що ситуація виглядає зовсім навпаки – праві отримують занадто багато уваги в публічному дискурсі. Вони ламають табу і про це говорять в медіа. Подібна ситуація – з Дональдом Трампом. Чим більше він був вульгарним та неполіткоректним, тим більше про це говорилось в пресі, тим більше він ставав популярним.

Тобто, чомусь подібному треба приділяти менше уваги?

Не скільки уваги в цілому, а скільки приділяти увагу раціонально відносно розміру певного феномену. Це теж стосується і AfD.  Навіть коли ця партія ще не була в Бундестагу, в політичних ток-шоу, наприклад, було п’ять політиків від християнських демократів, від соціал-демократів, від зелених, від лібералів і завжди був хтось з «альтернативи». Це була надрепрезентативність.

Чому учасники демонстрацій PEGIDA досить агресивно налаштовані до журналістів та науковців?

Німецька політична культура є досить чутливою до крайніх правих та расистських феноменів. Це пов’язано з Третім Рейхом і Голокостом. На суспільному рівні відчувається, що антисемітські чи расистські погляди – це щось негативне, погане, це не сприймається і цьому немає місця в публічному просторі. Преса відразу реагує на подібні інциденти і показує це в необхідному світлі. Саме тому особи, які мають подібний світогляд, відчували себе відкинутими. Вони вважають, що їх ігнорують через мейнстрім і «погану» політичну коректність. Такі люди досить чутливо сприймали дискусії в Німеччині навколо PEGIDA, у яких використовувались такі слова як расист чи ісламофобія. Більшість з них не ототожнює себе з ультраправими, бо для них праві – це скінхеди, які визнають свою неонацистську ідентичність. Прихильники руху PEGIDA відчувають себе демократами, попри те, що ненавидять євреїв, мусульман, гомосексуалів і т. д. В їхній особистій перцепції вони більш демократичні, ніж німецька система.

Євген Приходько, «Главком»