Сергій Жадан: Увімкніть будь-який телеканал – усе забито російським продуктом. Фактично ми годуємо окупанта

Днями письменник Сергій Жадан став лауреатом премії імені Василя Стуса «за особливий внесок в українську культуру та стійкість громадянської позиції». Щоправда, на «Книжковому арсеналі», під час якого відбулася церемонія нагородження, нову книгу Сергія не було представлено. Вона тільки готується до друку.

Упродовж кількох останніх місяців український письменник не раз опинявся в епіцентрі уваги, і не лише через свою творчість. У лютому його не пускали до Білорусі, але потім під тиском української влади білоруська сторона пішла на поступки, скасувавши заборону на в’їзд. За тиждень до поїздки до Білорусі було опубліковано резонансну колонку Сергія про те, що ніби в Україні точиться боротьба не за українську мову, а проти російської. Мовляв, багато патріотів, які говорять російською в Україні, опинилися в ролі вигнанців. Дозволив собі не погодитися з письменником літературний критик Олександр Бойченко. Як наслідок – доволі жорстка дискусія між ним і Жаданом у Facebook. Бойченко вважає, що Україні слід нарешті визначитися щодо домінуючої мови, аби не бути «і вашим, і нашим». Він переконаний, що робити це інакше як шляхом витіснення однієї мови іншою неможливо, тому слід нормально ставитися до витіснення російської.

До цього резонансного букету слід додати останній скандал, каталізатором якого виступив звичайний слухач «Громадського радіо». У листі до редакції останній висунув вимогу вирізати слова Жадана, які крутять в ефірі станції. У ситуацію навіть втрутився Державний комітет з телебачення і радіомовлення, котрий таки попрохав радіостанцію вилучити слова письменника.

«Главком» зустрівся із Сергієм Жаданом під час «Книжкового арсеналу». В інтерв’ю митець розтлумачив, яку мову, на його думку, насправді дискримінують в Україні, чому запроваджені мовні квоти недостатні, коли вийде новий роман «Інтернат» і чому потрібно видавати книжки російською.

Держтелерадіо зажадало від «Громадського радіо» зняти з ефіру ваші слова «Я люблю цю країну, навіть без кокаїну» з пісні «Натаха». Не очікували?

Я не знав, що там використовуються ці слова (в ефірі радіостанції). Звісно, ніколи не чекаєш якихось подібних речей.

Це цензура?

Це просто дурість тих людей, які намагаються застосовувати такі методи. Якщо до цього й можна якось ставитись, то хіба що з іронією.

В Україні триває боротьба за збільшення української мови у медіа, насамперед на радіо і ТБ. Резонанс у суспільстві викликали ваші слова про те, що насправлі у нас у країні відбувається боротьба не за українську, а проти російської. Невже збільшення української – це боротьба з російською?

Ну, я мав на увазі те, що у вирі цієї боротьби за мову українці часто починають воювати поміж собою, україномовні з російськомовними, звинувачуючи тих у найжахливіших гріхах. Звісно, я за поширення української, за збільшення території її вжитку. Це правильно й нормально, як на мене. Маємо Конституцію, згідно з якою маємо українську державною.

Зрозуміло, що в нинішніх реаліях становище української доволі невиграше порівняно з російською. Візьміть міста сходу, центру, півдня України – варто приїхати до них і побачити, як мало там української мови в інформаційному полі.

У чому тоді підміна понять? Яким чином патріоти, які говорять російською, за вашими словами, опиняються в ролі вигнанців?

В тому й полягає, що замість справжньої популяризації української часто «популяризація» зводиться до нападок на тих, хто говорить у приватному житті російською. Виходить, що замість просувати українську ми просто нападаємо на російськомовних. Не зовсім певен, що це дасть позитивні результати й сприятиме популяризації української.

Україномовні українці роблять зауваження в крамницях російськомовним продавцям, вимагають українських версій сайтів, хочуть бачити книжки на полицях українською. Хіба вони так зазіхають на права російськомовних? Де проходить межа між власним правом на мову і правом іншого?

Кордон проходить, мабуть, там, де ти не відстоюєш свої права, а починаєш боротись із правами іншого. Стосується це, звісно ж, усіх, по обидва боки цього умовного кордону.

Чи є в такому разі проблема утисків за мовною ознакою взагалі?

Є викривлена мовна ситуація, коли української мови в культурному та інформаційному просторі непропорційно мало. Особливо на сході країни. І є Конституція, яка мала б якось визначати й регулювати статус мови. Це ж загальновідомі речі, хіба ні?

Хто має регулювати мовну політику, визначати відсотки українського і російського слова у ЗМІ, книгарнях – держава чи ринок?

Правові речі все одно має робити держава. Інакше все це знову буде зводитись до полювань на відьом і переведення цього питання у сферу приватних сварок і неадекватності. Хоча суспільство так чи інакше мало б усе це контролювати. У нашій країні громадянське суспільство намагається підштовхувати державу, постійно спонукаючи її до якихось адекватних дій, адекватних заяв.

Директор Інституту української мови Національної академії наук Павло Гриценко каже, що будь-які мовні квоти не вирішать проблеми русифікації. Мовляв, усе телебачення потрібно перевести на українську за винятком регіонального у місцях компактного проживання меншин.

Не зовсім розумію, чому квотування, тобто збільшення присутності україномовного продукту в телерадіоефірі не буде сприяти українізації? Як на мене, саме воно й буде сприяти. Свого часу у нас були переведені кінотеатри на українську мову. Тоді також було крику, багато хто казав, що глядач не ходитиме в кіно. Але щось я останнім часом не чув якихось нарікань з боку глядачів.

Яскравим прикладом жахливої мовної ситуації є стан білоруської, яку ЮНЕСКО назвала вимираючою. Чи є в Україні подібна загроза, якщо російській надати статус офіційної чи другої державної?

Мені здається, у нас зовсім інша ситуація, у нас зовсім інші проблеми. Білоруський сценарій навряд чи на нас чекає. Не думаю, що у нас у найближчій перспективі можлива ситуація з двома державними мовами.

Наприкінці грудня 2016 року президент Петро Порошенко підписав закон про заборону антиукраїнських книг. Плюс до цього діє мито взагалі на всю друковану продукцію, ввезену з Росії. Чи потрібне це мито?

Сподіваюся, митний бар’єр сприятиме тому, що розвиватиметься внутрішній книжковий ринок. Чи потрібне мито? Звичайно, адже ми четвертий рік воюємо з Росією. Це країна-окупант. На четвертий рік війни торгувати з агресором, поповнювати його грошима? Я, чесно кажучи, цього не розумію. У мене немає жодної русофобії, ніколи не було, але увімкніть будь-який телеканал – там усе забито російським продуктом. На радіо попри квоти, попри те, що збільшилася кількість українських пісень, теж залишилося достатньо російського продукту. Фактично ми годуємо окупанта.

Якщо квоти не допомагають, то вони малоефективні?

Чому ж неефективні? Давайте просто робити свою роботу й розвивати свою країну. Тоді подивимось на результат. Чи достатнє нині квотування? Не знаю, чесно кажучи, це питання скоріше до фахівців.

Я бачу закон щодо квотування на радіо, бачу ухвалений закон про мовні квоти на телебаченні. Мене вони здебільшого влаштовують. Якби вони мене не влаштовували, я би робив якісь заяви. Я за квотування, підтримку таким чином просування вітчизняного продукту. Тут навіть не йдеться про якісь ідеологічні речі, це суто прагматичний момент. Я підтримую українську музику, українське кіно, українську книгу, українське ТБ. Про який кордон ми сьогодні взагалі можемо говорити? Сьогодні ситуація настільки викривлена в бік недостатньої присутності саме українського (навіть не україномовного) продукту, що шкодувати росіян, які на нас заробляють, якось навіть і не випадає.

Багато нині говорять про ваш новий роман «Інтернат», якого не було серед новинок «Книжкового арсеналу». Коли читачам слід чекати на презентацію?

Книга вийде у вересні.

Чи продаються взагалі ваші книги в Росії?

Минулого року у Санкт-Петербурзі вийшла одна з моїх книжок, випустило її незалежне маленьке видавництво. Книгу вдалося видати за рахунок збору коштів від читачів, громадських активістів, які в активній опозиції до путінського режиму. З ними я працюю, оскільки вважаю, що з тими, хто підтримує Україну, виступає проти російської агресії, слід комунікувати.

Чи перекладатимуть новий роман російською, чи продаватиметься він там?

Так, його буде перекладено, але ми не будемо видавати його в Росії і не видаватимемо в паперовій версії. Ця книга російською буде лише в електронному форматі, аби люди, які читають російською, в усьому світі мали можливість її прочитати. Ця книга російською вийде паралельно з україномовною версією в Україні.

Не так давно ви написали відкритого листа на адресу міністра культури Євгена Нищука з приводу неправомірності встановлення на харківському майдані Свободи замість пам’ятника Леніну колони з ангелом із хрестом, яка начебто могла б стати копією архітектурної композиції, що встановлена у російському Пітері. Просили зустрітися із громадськістю і вплинути на те, аби міська влада скасувала своє рішення. Чим завершилося це звернення до міністра?

Євген приїхав до Харкова. У нас була дуже важлива зустріч із громадськістю. Потім відбувся суд, який визнав постанову Харківської міськради незаконною, себто харківська громада перемогла, добилася того, щоби пам’ятника в Харкові не було (райсуд у Харкові задовольнив адмінпозов громадських активістів до міськради Харкова, скасувавши таким чином рішення міськради про проведення конкурсу на встановлення пам’ятника у вигляді колони з янголом, – «Главком»).

Михайло Глуховський, «Главком»