Сольдаду Ковалісіді: Мама змирилася з моєю трансґендерністю, а от з тим, що я втік в Україну до «фашистів» – ні

Трансґендерний чоловік Сольдаду Ковалісіді втік з Росії до України півтора року тому. Тут він почав нове життя: знайшов роботу, друзів, кохання. У рідному Омську після того, як він підстриг волосся та почав ходити у чоловічому одязі, на нього влаштовували «сафарі»: Сольдаду п’ять разів побили, поліція на ці факти не реагувала, відмовлялась навіть приймати заяву від потерпілого. Не кращою була ситуація з лікарями. Медики не надавали допомогу чоловіку.

Сольдаду був одним із небагатьох відкритих трансґендерних активістів у Росії, працював у правозахисній організації «Сибальт» та заснував організацію підтримки трансґендерних людей «Лаверна». Привселюдно визнати свою трансґендерність важко навіть у «просунутих» Москві та Санкт-Петербурзі. В Омську ж до такої людини поставилися з неабияким острахом та злістю. Проте терпець Сольдаду увірвався, коли чоловіка  почали викликати до ФСБ та шукати у його діяльності сепаратизм, а молодики з організації «Окупай Педофіляй» почали сипати погрозами про вбивтсво. Сольдаду склав речі, вилетів із Росії і більше туди не повернувся.

Зараз Сольдаду (паспортне ім’я Світлана Коваль) судиться із Державною міграційною службою України за право отримати статус біженця. Попри намагання довести небезпеку від переслідувань, які чекають на нього у Росії у разі депортації, українська влада вирішила відмовити в наданні статусу.

«Причина відмови в моєму випадку — необхідність довести, що мене переслідували як транс-активіста в РФ, хоча про переслідування трансґендерних людей та правозахисників у Росії пише кожен правозахисний звіт. Щоб довести факт переслідування, я мав би повернутися в Росію і звернутися до поліції по довідку про побиття, хоча вони відмовлялися їх реєструвати і всіляко показували, що вони на боці нападників», - пояснює Сольдаду.

Наступний суд, на якому розглянуть справу біженця, відбудеться 19 березня.  «Главком» зустрівся з активістом, аби почути його історію з перших вуст.

У який момент ви зрозуміли, що вам необхідно виїхати з Росії?

Я не хотів їхати з Сибіру. Вважаю себе ресурсною людиною, яка має вищу освіту, знає мову і може принести користь людям, у яких немає цих ресурсів. У моєму випадку - це трансґендерні люди, які не можуть просто так взяти і виїхати з Російської Федерації. Хотілося розвивати регіон, залишатися там і формувати безпечний простір у тих умовах, які є.

Я думав, що з переслідуваннями можна впоратися. Мене били п’ять разів, це були групові побиття. Поліція не приймала заяви. Був випадок, коли поліцейський просто спостерігав, як мене били. Це один бік медалі.

Напевно відправною точкою у планах втечі з Росії став випадок у кав’ярні. Там до мене підійшли люди, яких я знав в обличчя, і сказали, що якщо я організую тиждень проти гомофобії, то мене точно вб'ють. У цих людей була така традиція – бити мене перед тижнем гомофобії. Я тоді не повірив, подумав, що це звучить непереконливо. Проте вони знали мою адресу і почали викручувати пробки, щоб я вийшов у під'їзд, почали виламувати двері. Через це довелося з'їхати до подруги. Куди б я не приходив, вони вже чекали на мене. Омськ – велике індустріальне село на два мільйони людей. Мої щоденні маршрути були їм відомі, на мене постійно тиснули.

З якої організації були ці люди?

Вони називаються «Окупай Педофіляй». Свою активність ці люди проявляють по-різному, найвідоміші вони полюванням на тих, хто влаштовував знайомства із дітьми... Ця організація діє по всій Росії. Відкрито в «Окупай Педофіляй» не говорять, що ненавидять ЛГБТ. Їхня публічна мета – ненависть до педофілів. Вони спочатку підходили до мене і говорили, що я займаюся пропагандою ЛГБТ-цінностей і спокушаю дітей. Проте я просто проводив публічні заходи на тему «Права людини і ЛГБТ». Крім того, їх дуже сильно дратувала моя трансґендерність.

Я відчував небезпеку. Мені зовсім не хотілося, щоб мене вкотре побили. Цей негатив накопичився, і я вирішив, що треба виїхати. Для цього у правозахисників є різні програми. Спершу я виїздив до Іспанії, де проходив курс реабілітації для правозахисників та активістів ЛГБТ. Після п’яти побиттів у мене розвинувся посттравматичний розлад. Один із наслідків – часткова амнезія. Тобто я пам’ятаю, що мене били, але не всі деталі. Перше побиття – найяскравіше в пам'яті, тоді я ще намагався відповідати на агресію. Я давно займаюсь єдиноборствами, але мене вперше била група людей – це було серед білого дня і стало повною несподіванкою.

Ці побиття були у період вашої діяльності як активіста ЛГБТ-спільноти?

Так, звичайно. В університеті я провів студентську міжнародну модель ООН на тему «Дискримінація за сексуальною орієнтацією».

Після неї мене побили двоє чоловіків із криками, що я лесбіянка. Я йшов вулицею поряд з університетом, де через дорогу знаходився відділок поліції. Що мені запам'яталося, це те, що повз проходили люди і я просив допомоги, а їм говорили, за що мене б'ють і всі просто проходили. Поруч стояв поліцейський, який просто спостерігав. І ось лежу я на асфальті і думаю, що треба піти у відділок, бо він через дорогу. Прийшов, написав заяву, але її… не взяли. У поліції сказали, що мені потрібно знайти нормального мужика, і тоді в моєму житті все налагодиться. Тоді я пішов до відділення генеральної прокуратури у Омську і спробував там подати заяву. Вони її теж не взяли. Тоді я ще не знав, хто нападники. Я впізнав тільки одного хлопця, який був з мого університету.

Після цього випадку я почав проводити поетичні вечори,  на яких, до речі, тема ЛГБТ майже не підіймалася. Хлопці з «Окупай Педофіляй» приходили на ці вечори, прекрасно декламували вірні Єсеніна, а потім, коли я йшов додому або у кав’ярню, били мене.

Нападники щось вимагали?

Вони вимагали, щоб я перестав існувати. Також вимагали припинити проводити поетичні вечори. Для частини людей ці заходи - звичайні поетичні вечори, а для трансґендерних людей такі вечори є певною підтримкою. Під час поетичних вечорів я питав, як звати людину та в якому роді до неї звертатись. «Окупай Педофіляй» вимагали все це припинити, сидіти в чотирьох стінах і не виходити на вулицю.

Існує стереотип, що найбільше чіпляються до гомосексуальних хлопців, а до дівчат ставлення терпиміше. Виходить, ситуація трохи інакша?

Раніше у мене було дуже довге волосся. Як тільки я його підстриг, все моє життя змінилося. Мене почали підозрювати у гомосексуалізмі. Тоді якраз по телебаченню йшли передачі, як розпізнати справжніх лесбійку та гея. Подібні передачі стали показувати після змін до кодексу РФ про адміністративні правопорушення у 2013 році (стаття 6.21 «Пропаганда нетрадиційних сексуальних відносин серед неповнолітніх» - «Главком»).

Навіть моя мама подивилася одну із передач, а потім запитала: «А ти випадково не лесбійка?» Після того, як мене почали підозрювати у гомосексуалізмі, одразу знизилися усі оцінки в університеті. Мене навіть спробували вигнати із вишу, але не вийшло.

У 2013 році ухвалили цей закон і понеслося... Я вчився на спеціальності «Міжнародні відносини», у нас була викладачка, яка заходила на свої лекції з фразою: «Чи є у вас друзі з ЛГБТ?» Я сидів за першою партою і подумав: «Ага, подивимося, чим це закінчиться». Вона говорила: «Добре, що немає», а потім йшла проповідь хвилин на 15 хвилин про те, що це збоченці, слабкі люди і їх треба спалювати.

Її ніхто не хотів зупинити?

Вона була дружиною ректора. Група, в якій я навчався, була гомофобною, тому ніхто особливо не реагував. Я сам не усвідомлював до останнього курсу, що маю інший ґендер. У мене не було ніяких проблем з тим, що я трансґендер. Проблеми були у всіх навколо.

Які стосунки у вас із батьками?

Складне питання щодо батьків. Наприклад, з мамою зараз нас більше розділяє політика, ніж моя трансґендерність. Моя мама дивиться російське телебачення, скільки я її пам'ятаю, і, на жаль, воно на неї сильно впливає. Мені здається, з трансґендерністю вона змирилася, а з тим, що я в Україні - ні. Вона вважає, що я тут з фашистами дружу.

Мама в Омську залишилася?

Ні. Вона в Німеччині жила, а потім переїхала кудись в Росію. Ми не телефонуємо один одному, бо це б означало, що вона почує мій голос. Пишемо один одному ґендерно-нейтральні листи.

«Я відчуваю себе у Києві дуже безпечно»

Наскільки змінилося ставлення одногрупників, друзів не з ЛГБТ, сусідів після того, як стало відомо про вашу трансґендерність?

В університеті у мене була дуже сильна позиція, тому що я був «ботаніком». Коли ти в університеті добре навчаєшся, то дуже складно на тебе якось вплинути. До того ж я займався спортом. З усіх боків все добре було. Майже всі друзі були дружні до ЛГБТ-спільноти, тут проблем не було. З сусідами було важче. По вулиці ходити і в маршрутку заходити було важко. Всі дивилися, називали «збоченою».

У своєму блозі ви писали також про упереджене ставлення до вас російських лікарів. Як воно проявлялося?

У мене багато таких історій. Декілька разів я викликав швидку, коли було зовсім погано, наприклад, висока температура. Лікарі приїжджали і просто їхали. Не надавши жодної допомоги. Вони дивилися на мене і говорили: «Я не буду це обслуговувати». Доводилось консультуватися зі знайомими, купувати якісь ліки, власноруч собі їх колоти.

Показовий випадок трапився у мій день народження. Я захворів на стоматит та ангіну, потрапив у лікарню на два тижні. Лікарі приходили до мене позмінно: один день – лікар, який нормально ставився до ЛГБТ, другий день – гомофобний. Гомофобна лікарка ніколи не давала мені знеболювального, не ставила крапельниці.

Від кого ще, крім медиків та поліцейських, ви зазнавали утисків в Омську?

Від роботодавців. На роботу намагався влаштуватися. Це було дуже цікаво. Працював синхронним перекладачем в різних посольствах Німеччини. На останньому курсі мене запросили в Гейдельберзький університет вчитися на синхронного перекладача, щоб потім працювати в ООН. А ось у Омську я намагався знайти підробіток, та мені всюди відмовляли. Мене навіть не брали в іноземні школи, де у директорів був нижчий рівень знання мови, ніж у мене. Вони говорили в очі мені, що не беруть мене, «тому що збоченка». Врешті-решт я знайшов роботу тренером з прав людини у ЛГБТ-організації.

Чи є різниця у ставленні до ЛГБТ-спільноти в Україні та Росії?

Так, дуже велика різниця. Перші півроку в Україні я ходив і не вірив своїм очам, що на мене ніхто не дивиться. Мені це подобалось: всім дійсно плювати. Коли я про себе говорив в чоловічому роді, люди звертались до мене в чоловічому роді. Нікому не було діла до того, у що я одягнутий. Люди, які дізнавалися про те, що я трансґендер, реагували абсолютно спокійно. Волонтерки із Запоріжжя, які працюють з внутрішньо переміщеними особами, коли дізналися, що я трансґендер, не були особливо здивовані. «Відчуваєш себе так? Ну ок, будемо називати тебе в чоловічому роді », - сказали вони. У Росії навіть в середовищі ЛГБТ треба було провести низку тренінгів, проте це не гарантувало, що тебе називатимуть у чоловічому роді.  Я відчуваю себе у Києві дуже безпечно.

Я зараз веду тренінги з прав людини в різних регіонах України, спілкуюся з людьми, у тому числі із сіл. Коли вони дізнаються, що я трансґендер, не виникає жодних проблем. Спочатку, звісно, їм трохи не по собі, але до кінця тренінгів запитують мене, де можна було б почитати про трансґендерність.

«У ФСБ усі питання формулювалися з підтекстом, ніби я займаюся відокремленням Сибіру»

Розкажіть про ваше спілкування з ФСБ. Як на вас впливали?

Почалося тоді, коли наше співтовариство ЛГБТ у Омську визнали іноземним агентом. Після цього мене почали викликати на допити до ФСБ, але там практично не питали про нашу організацію, а розпитували про поетичні вечори, які я проводив. Це все тому, що в Омську не було помітних трансґендерних людей, вони не мали ЛГБТ-організації. А поетичні вечори були способом розбудувати таку спільноту. У ФСБ мене питали: «Чому люди з вашого проекту на запитання, де вони проживають, відповідають, що живуть в Сибіру, а не в Росії?»

Тобто так намагалися ЛГБТ-спільноті «пришити» сепаратизм?

Так. Всі питання формулювалися з таким підтекстом, ніби я займаюся відокремленням Сибіру. Я народився в Іркутську. Я просто можу любити Сибір. Якщо люди відповідають, що вони з Сибіру, що тут поганого? У нашої організації був захід із самооборони «Проект безпеки». Ми їздили по всьому Сибіру і навчали трансґендерних людей елементам самооборони. У ФСБ мене запитували: «Що це за загони людей, яких я зібрався готувати?». Це звучало як абсурд. Армія трансґендерних людей піде куди, на Москву? Малоймовірно. Ці люди травмовані, бояться з дому вийти. Наш проект зовсім про інше – про самозахист, бо нападів на трансґендерів дуже багато, з боку поліції, в тому числі.

Також багато питали про минуле, воно у мене дуже дивне. Я в Казахстані багато років жив, потім переїхав до Росії. Виявилося, що мої батьки колись сто років тому подавали запит на російське громадянство, і їм його дали. Я багато років жив з казахстанським громадянством, а пізніше виявилося, що у мене також і російське є. Тому я відклав у сторону казахстанський паспорт і отримав російський. У ФСБ мене запитували, як же так могло статися.

Коли ви останній раз спілкувалися з ФСБшниками?

У березні 2016 року. У квітні я «евакуювався» і більше не повертався. Я виїжджав до Іспанії. У аеропорті Домодєдово є стандартна процедура - паспортний контроль. Коли вони взяли мій паспорт і провели сканером, там, судячи з усього, щось висвітилося. Тому що мені сказали: «Почекайте». Потім прийшов якийсь молодий чоловік і мене завели в кабінет без таблички. Прийшли якісь люди, які знали про мене фактично все: було відчуття, що мене звідти ніколи не випустять. Знову почали питати про поетичні вечори, про те, куди я їду, хто фінансує поїздку, що це за проект із самооборони... Я відповів на всі запитання, мені дали підписати документ про те, що я зобов'язуюсь повернутися на територію Російської Федерації. Я мав зворотній квиток до Росії. У документі була уточнена дата повернення, аеропорт, рейс і так далі. Мені пояснили, що підписати документ - це єдина умова для того, щоб я міг покинути територію РФ. Я підписав, не дивлячись. Вони мене провели і я виїхав. Я до останнього не вірив, що мені вдалося виїхати. Повірив лише тоді, коли злетів літак.

Яким був ваш план дій після реабілітації в Іспанії?

Я консультувався з експертами з безпеки щодо того, як мені діяти. Ми обговорили «пакет Ярової» (два законопроекти, задекларовані авторами, серед яких була російська депутатка Ірина Ярова, як такі, що мають антитерористичну спрямованість, були прийняті в Росії в липні 2016 року. Перший законопроект доповнив кримінальний кодекс Росії трьома новими складами злочину - неповідомлення про злочин терористичного характеру, сприяння екстремістській діяльності і вчинення акту міжнародного тероризму – «Главком»), в якому йдеться про екстремізм і сепаратизм. Згідно з цим пакетом мої поетичні вечори та фактично вся моя активна діяльність схожі на екстремізм і сепаратизм. Мені рекомендували перечекати. Мовляв, раптом цей пакет не приймуть,  і я зможу повернутися, але у мене закінчувалася віза, і мені запропонували приїхати в Україну. Тут я маю дуже серйозну підтримку. До того ж, в Україні три місяці можна знаходитьсь без візи.

У вас була можливість виїхати до Західної Європи, де найбільш толерантно ставляться до ЛГБТ. Чому все ж таки обрали Україну?

Складне питання з можливістю. Коли я «евакуювався» з Росії, я це робив не з позиції біженця. Я говорив: «Побуду місяць і повернуся». Потім колективно було вирішено, що треба перечекати. Зробити це краще за все було в Україні. Я подумав: якщо вже тут знаходжусь, то можу включитися у процеси, які відбуваються тут, щоб не сидіти просто так. Потім у мене закінчився термін перебування в Україні, і я виїхав з країни на три місяці, поїхав до Киргизстану. Там думав, що таки настане момент, коли я повернуся в Росію. Та вже стало зрозуміло, що зараз він не настане, і я вирішив повернутися в Україну: у мене тут багато друзів і підтримки. Я повернувся, поговорив з кількома адвокатами. Вони сказали: «Ви біженець, немає іншого варіанту – просіть притулок тут».

Я розумію, що в європейських країнах ставлення до ЛГБТ краще. Я тут уже півтора року, займаюся активістською діяльністю. Я бачу, що рух кримських татар на території окупованого Криму дуже схожий на те, чим ми займались у Росії. Це – таке протистояння режиму. Раніше воно у мене було всередині країни, зараз я це роблю ззовні, з України. Тепер я активіст Amnesty International Ukraine, одна з головних наших кампаній – захист кримських татар. Свої ресурси ми спрямовуємо на деокупацію.

Ви сповідуєте іслам. В мечеть ходите?

Я не ходжу туди з табличкою «трансґендер». В Корані не написано: «Давайте спалимо трансґендерів» або те, що треба їх вбивати.

До мене в київській мечеті ставляться добре. Я думаю, що люди не підозрюють, що я трансґендер. На Лук'янівці у Києві досить сильне мусульманське співтовариство. Колись жінка в хіджабі повз мене проходила і сказала: «Я читала вашу статтю, спасибі».  Йдеться про статтю щодо трансґендерства та ісламу. Той, хто читав ту статтю, впізнає мене. Але коли я в мечеті, на мене ніхто не дивиться.

В Омську не ходили в мечеть?

Там можна провести публічну акцію, але в мечеть краще не ходити.

«Я давав їм звіти різних міжнародних організацій, а вони обрали «Лукоморье»

Розкажіть про ваші намагання отримати статус біженця в Україні та проблеми з Державною міграційною службою…

Я «люблю» міграційну службу, у нас з нею «теплі» відносини. Любов і ненависть. В мене було три інтерв'ю в міграційній службі, одне з них тривало шість годин. Я називаю ці зустрічі трьома днями безкоштовного тренінгу з прав людини. Говорили про права людини, ситуацію в Україні і про те, що таке трансґендерність. Одне інтерв'ю було присвячено ісламу. Я вклав дуже багато ресурсів у ці три інтерв'ю, намагався пояснити все просто і зрозуміло, без термінології. Про побиття говорити було дуже складно. Крім того не було якоїсь конфіденційності. Ти сидиш, розповідаєш, як тебе б'ють, а хтось заходить до кабінету, щось запитує і все зупиняється. Це така дрібниця, яка постійно повторювалася. Крім того, що мені відмовили у статусі біженця, мене ще вразило як одним пальцем забивають текст. Ти відповідаєш 15 хвилин на запитання про те, чому вибрав Україну, а вони пишуть «заявнику Україна близька душею». Це одне речення, яким вони описали все, хоча я перераховував факти, чому я тут. Два перших інтерв'ю вела співробітниця, яка всю інформацію набирала одним пальцем, дуже погано говорила українською. Був випадок, коли зайшла людина з Туреччини, а співробітники ДМС не говорять по-англійськи, я починаю перекладати слова людини з Туреччини, а потім знову повертаюся до свого оповідання про побиття. Це були два інтерв'ю у форматі «доведи, що ти трансґендер». Третє інтерв'ю було хорошим, бо змінили співробітника ДМС після моєї статті в одному з журналів. Новий співробітник був ультраввічливим і запитав, в якому роді до мене звертатися. Його чомусь найбільше цікавила моя активістська діяльність в ОБСЄ. Він сказав: «Ви говорите, що робили доповідь в ОБСЄ, ви можете надати докази?» Я відповів: «Може вам листи підтримки потрібні або факти про те, що мене били?» Він каже: «Ні, мені потрібні докази, що ви були в ОБСЄ». Тому мої відносини з міграційною службою складні. Співробітниці спізнювалися на годину. Вони були в приміщенні, але то вона фарбувалася, то з кимось спілкувалася, то виходила курити.

Я думав, що після третього інтерв'ю вони прочитають мою історію, подивляться листи підтримки і що-небудь вирішать на мою користь. Проте вони відмовили. В Україні мігрантам дуже часто відмовляють. Я подивився, чому вони відмовили, там сто з гаком сторінок тексту. Основним доказом того, що мене виявляється не били в Омську в ДМСУ наводять сайт проекту «Лукоморье». Дуже шкода, що моє судове засідання перенесли, я хотів принести прочитати статтю з цього джерела про Україну. Це нацистська проросійська стаття. Чому ж вони її не цитують? Вони цитували статтю про «Окупай Педофіляй». Це все одно, що суд над євреями будуть вести нацисти, ця стаття у такому ж дусі. В мене був культурний шок, бо «Лукоморье» було використане як офіційне джерело. Я давав їм звіти різних міжнародних організацій, а вони обрали «Лукоморье». У мене є навіть лист підтримки депутата Європарламенту, проте на нього не звернули уваги.

Хто ухвалював рішення щодо відмови вам у статусі біженця?

Ухвалювали рішення люди, які зі мною проводили інтерв'ю. Це така гомофобна відмова. Ти її читаєш, а вона алогічна. Наслідком закону про пропаганду вони назвали сам закон. Також є якийсь лівий, підставний російський сайт про права людини. Там говориться про те, що ЛГБТ в Росії живеться добре.

Також вони посилаються на ФСБ. Коли я біг з РФ, то я не взяв всі документи, які у мене є. Я взяв паспорт, одяг і гітару. Я не взяв запрошення до ФСБ, які в мене були. ФСБ, судячи з відмови ДМСУ, це ідеальна структура в РФ, яка не порушує закон і нікого не переслідує. Після цього у мене було судове засідання. Стоїть працівник міграційної служби, я його запитую, чи читав він відмову. Він мені відповів, що не читав. Я порадив йому почитати і запитав, чи знає він що головне джерело відмови, на яке спирається ДМСУ – це сайт «Лукоморье». Тоді він сказав: «Боже, це ми написали?»

Якою буде ваша боротьба далі?

Чергове судове засідання – 19 березня, тому що ДМСУ втратили мою медичну довідку з діагнозом посттравматичний синдром. До того ж, ми надали багато доказів, яких вони не очікували.

Відсоток відмов шукачам притулку дуже високий. Ви знаєте когось із ЛГБТ-спільноти, кому вдалося отримати статус біженця?

Ні. Мені здається, питання не в ЛГБТ, а у мігрантофобії міграційної служби. Я ж ні на що не претендую, крім папірця про те, що я біженець,і 17 грн, які виплачуються державою людині, яка отримала статус біженця… Це ж не значить, що я сидітиму на їхньому утриманні. Я лише отримаю папірець на право навчання і роботи.

Як діятиме, якщо таки програєте суд?

Все може бути, судячи з того, що ФСБ є «хорошою структурою» для ДМСУ. Якщо я програю суд, то справа піде на апеляцію. Якщо я програю всі суди, то мене відправлять в центр для мігрантів. Це така елітна в'язниця на півтора року. І якщо за півтора року мене не депортують, то випустять і дадуть дозвіл на проживання. За те, що ти борешся з режимом Росії, тебе садять в тюрму.

Розумієте, протистояння з ДМСУ - це вже принципове питання, вони знущаються наді мною. Бо їхня відмова - це найгірше, що мені доводилося читати.

Що чекає вас у випадку повернення в Росію?

Відкритих справ про мене немає, але є багато обставин: про мене питає ФСБ в університеті, на роботі. До того ж мені обіцяли, що мене вб'ють.. Я відкрито висловлювався з приводу тортур у Чечні, я відкритий мусульманин-трансґендер... Я за деокупацію Криму, я сприяю цьому. Думаю, що я не доїду до Росії…

Зі свого боку, я докладу максимум зусиль, щоб мене не депортували. Добре відомо, що станеться у в'язниці з трансґендером, у якого жіночі документи.

Якісь баталії з ДМСУ - ніщо порівняно з тим, що відбувається у Чечні.

Юлія Тунік, «Главком»