Сталін, Довженко і баби. Шевченківський лауреат Сергій Тримбач про велич і трагедію українського кіно

Коли Іванові Миколайчуку було 15 років, він раптом захотів побачити Довженка і подався зі свого села на Буковині до Києва. З вокзалу до кіностудії йшов по шпалах, щоб зекономити гроші на трамвай. На дверях кіностудії висіло повідомлення: «Вчора, 25 листопада 1956 року, в Москві помер Олександр Петрович Довженко»…

«Цю історію Миколайчук розповів мені у 1980 році. Припускаю, це вигадка, магічне мислення, на яке здатні великі, – тоді Довженка у школі не викладали і взагалі він був майже в опалі. Але це свідчить про те, що для Миколайчука і загалом для покоління шістдесятників Довженко був «іконописним іменем», – розповідає науковець і кінокритик, головний довженкознавець країни Сергій Тримбач. Днями він став першим в історії Шевченківської премії кінокритиком, який отримав цю премію.

Цікаво, що премією відзначена не «довженкіана» Тримбача, а дослідження, викладені в книзі «Іван Миколайчук. Містерії долі». Проте лауреат доводить: знакові постаті українського поетичного кіно пов’язані невидимими нитками. Можливо, магічними.

«Кожен з великих художників так чи інакше формує свій персональний міф – Довженко, Параджанов, Миколайчук, Юрій Іллєнко. Кожен фантазував, розповідав байки, інколи їх складно відділити від фактів біографії, – каже Тримбач. – Довженко вмів просто заворожувати слухачів. Мабуть, заворожував і Сталіна».

Ви здивуєтеся – найменше документів збереглося щодо Миколайчука. Натомість про Довженка є багато документальних свідчень, проте понині, через 70 років після смерті режисера, лишаються не до кінця з’ясовані, інтригуючі факти. Чи мав Довженко сина? Які свідчення містили щоденники 1930-1940 років, цензуровані його дружиною Юлією Солнцевою, і які таємниці Довженка зберігає архів КГБ у Москві?

«Коли в Москві стригли нігті, то в Києві за це відтинали пальці»

Ви почали досліджувати українське поетичне кіно у 1970-х. Невже тоді можна було збирати матеріал і публікувати статті на цю тему?

Та де там! То були кошмарні часи. Фільм Миколайчука «Вавилон ХХ» зняли якимось дивом. В УРСР секретарем ЦК з ідеології був Валентин Маланчук, який душив усе українське. І от так сталося, що його скинули з посади у 1979 році, потому і з’явився «Вавилон ХХ». 

Я тоді закінчував аспірантуру в Інституті мистецтвознавства, фольклористики і етнології, й отримав замовлення з Москви, від поважного журналу «Искусство кино» – зробити інтерв’ю з Іваном Миколайчуком. Невдовзі подзвонив головний редактор Євгеній Сурков і каже: ми вирішили про «Вавилон ХХ» влаштувати дискусію в журналі, прохання до тебе зробити велику статтю про фільм і про українське поетичне кіно. Я кажу: «І як це можна зробити, якщо Параджанов сидить в таборах, про «Тіні забутих предків» не можна згадувати? Про що ж говорити?». Він затнувся, потім сказав: «Ну, Параджанова, звичайно, згадувати не варто – все одно викреслять, а про «Тіні…» давай». Це був 1980 рік. 

Тодішній директор мого інституту Сергій Зубков, побачивши цю публікацію в «Искусстве кино» і, певно ж, отримавши «наганяй» з ЦК, викликав мене і дуже кричав: «На чортового батька тобі це треба?! Ти що не знав, чим це може скінчитися і для тебе, і для мене?».

Пізніше я дізнався, що це той самий Зубков, який вигнав Стуса з аспірантури Інституту літератури. Зубков тоді працював там заступником директора. (На прем’єрі фільму в 1965 році Іван Дзюба, Василь Стус та В'ячеслав Чорновіл публічно виступили проти арештів української інтелігенції, після цього Дзюбу і Чорновола вигнали з роботи, Стуса – з аспірантури, «Тіні» було заборонено до показу – «Главком»).

А далі мені сказали, що я в списку неблагонадійних і з захистом дисертації доведеться почекати. Йшлося і про виключення мене з інституту. Не вигнали завдяки москвичам. З редакції «Искусства кино» подзвонили в ЦК КПСС і сказали, що так і так, «хлопець помилився, звісно, але ж молодий, хай поки поживе». 

Київські номенклатурники завжди перестраховувалися: те, за що в Москві стригли нігті, в нас за це рубали пальці. 

Кармічна історія. І ви після цього захопилися Миколайчуком?

Так. Коли Миколайчук помер (у 1987 році – «Главком»), я був тією людиною, яка почала збирати першу книжку про нього. Я був членом комісії з творчої спадщини Миколайчука. Книжка вийшла у 1991-му. До чого це я згадав?  З'ясувалося, що архів Миколайчука досить невеликий. 

Наприклад, про «Тисячу снопів вітру» (нереалізований задум фільму – «Главком») Миколайчук багато розповідав, але не записав жодного рядка. Добре, що Юрій Гармаш, оператор, який працював з ним над «Вавилоном ХХ», запам'ятав і записав. Ці записи допрацювали, і вже є сценарій, зараз йде пошук режисера, продюсера.

Миколайчук, як і Довженко, Параджанов, Юрій Іллєнко, – це люди передусім усної культури, фольклорної, сказати б, карнавальної, майданної. Кожен любив розігрувати всілякі історії, вигадуючи на ходу оповідки, байки. 

Але ж Довженко – письменник. Чомусь думається, що багато своїх рефлексій він занотовував.

Він якраз багато записував, але передусім був людиною усної культури. За спогадами, коли він говорив, то заворожував слухачів. Говорив монологами, не давав нікому «п’ять копійок» вставити. Кажуть, у ньому була така, знаєте, сила пророка. 

Кожен з великих художників так чи інакше формує свій персональний міф. Відомий факт, про який згадано в «Зачарованій Десні»: в один страшний день померло четверо маленьких Довженкових братів, а Сашко, найменший, вцілів. Пізніше Довженко натякав: це трапилося не випадково, а тому що він – обраний. Для чого обраний?

Моє пояснення: когорта талановитих людей, які прийшли в українське мистецтво на початку ХХ століття, інтуїтивно розуміли, що їм дано дуже мало часу на те, аби встигнути сотворити Ренесанс, відродження української культури.

Згадаймо, Довженко прийшов у кіно в певному сенсі випадково. Спочатку планував кар’єру художника. У листі з Берліна до Затонського, комісара (міністра) освіти, просив надати стипендію для навчання графіці. Він пише: «Вважаю, що за 10-15 років я стану справжнім професіоналом-художником». А незабаром, у 1926-му – от рівно століття тому, приходить у кіно і за три роки стає класиком.

Звичайно, не зовсім випадково він прийшов у професію, бо дружив з Юрієм Яновським, котрий став фактичним художнім керівником Одеської кінофабрики і дав Довженкові можливість заробити – перекладати субтитри до іноземних фільмів, малювати кіноплакати. А потім Довженко пише сценарій дитячого фільму «Вася-реформатор», знімає комедію «Ягідка кохання» і фільм «Сумка дипкур'єра» і стає автором трьох великих фільмів, які ввійшли до «іконостасу» світового кіно: «Звенигора», «Арсенал» і «Земля». Всього за три роки! Дивовижна швидкість.

«Стус мав право кинути камінь у Довженка. Але не кинув»

Миколайчука «світ ловив, та не впіймав», а Довженко став здобиччю режиму і співпрацював з режимом. Певною мірою, це колаборація. Хіба ні? 

Від Миколайчука я колись почув: «Нормальне положення шлагбаума – закрите». І Довженко, і Миколайчук жили в умовах заблокованої культури. Тобто шлагбаум завжди було зачинено. Звичайно, Довженкові випали страшніші часи. 

Треба розуміти: він воював у війську Петлюри, був затриманий чекістами і засуджений до концтаборів… Документів про перебування його в таборі немає, але цей досвід читається у фільмі 1927 року «Сумка дипкур’єра».

Події фільму відбуваються в замкненому просторі, на кораблі, де за пасажирами і командою ведеться тотальне стеження. На мій погляд, тут авторським є саме те, що весь час за персонажами стежать, а Довженко знав, що це таке – жити під постійним наглядом. 

Він розумів, що його минуле можуть використати проти нього в будь-який момент. Але ні, він не був колабораціоністом, який служить режиму. 

Ми ж повинні оцінювати не по тому, чи служив радянській владі, а по тому, що зробив для України. Ну, добре, Довженка б знищили, Бажана, Рильського, інших… То ми б сьогодні це не обговорювали, бо не було б України – ми були б отакі, як Білорусь, декоративна, напіввимерла нація. Ці митці утримали український корінь, і наше дерево не впало. Значить, вони вціліли не тільки задля себе, вони вціліли задля України. 

От Василь Стус міг би кинути камінь у Довженка? Міг. Він мав право це зробити, але не кинув. Згадаймо його вірш «Останній лист Довженка». Для покоління шістдесятників Довженко був одним із символів українства. 

Народжені в СРСР розуміють, наскільки складно, а іноді й неможливо було чинити спротив. Це вибір між життям, смертю і тюрмою. Сьогодні легко бути сміливим.

Участь Довженка в армії УНР документально підтверджена? Раніше це базувалося на спогадах кількох свідків про те, як він розповідав знайомим, що з куренем Чорних гайдамаків штурмував завод «Арсенал». 

Є усні спогади, але знайдено й документ – протокол його затримання чекістами і засідання суду. Є також доноси на Довженка, що він націоналіст, петлюрівець. Все це зберігалося в архівах СБУ. 

Очевидно, коли на рубежі 1919-1920 років УНРівці в Польщі готувалися до Зимового походу, Довженко (і не тільки він) вирішив, що це все вже не вартує того, і пробирався додому. І його затримали. З табору його витягнули боротьбісти (партія українських лівих, яка невдовзі влилася в Компартію більшовиків – «Главком»). Вони збирали українських інтелектуалів під знамено комуністичної України. 

І сам Довженко ж щиро вірив у комунізм. 

Так, до останнього був комуністом за світоглядом, але не членом партії. Він вірив у цю утопію, як і переважна більшість тодішніх інтелектуалів у СРСР і в Європі. 

Довженко бачив страшні виразки системи, писав, що куди не поглянеш – бідні села, голод, люди убогі, повний жах, морок. І разом з тим в його душі світились ідеали комунізму, він вірив, що ці світоглядні установки неодмінно переможуть. У Новій Каховці, вже після смерті Сталіна, коли працював над сценарієм «Поеми про море», Довженко записував, що от люди не просто будують гідроелектростанцію – вони себе перебудовують на кращий лад. Є запис у щоденниках приблизно такого змісту: «Мимо мене пройшла зграйка дівчат у червоних платтячках. Я заплакав. Це люди нової формації, це прекрасні дівчата, які будуть жити при комунізмі, а я вже не доживу». 

З доносу: «Во сне говорил на украинском языке»

До 2014 року вам вдалося попрацювати в Москві з архівами КГБ? 

Я намагався туди потрапити, але москвичі-науковці сказали: можеш не потикатися, навіть ми не маємо доступу. Але я працював з архівом Довженка і Солнцевої – документами, матеріалами, які були в митця та його дружини. 

Юлія Солнцева в 1959 році здала архів у ЦГАЛИ (Центральный Государственный архив литературы и искусства, від 1990-х прейменований на РГАЛИ, Російський архів – «Главком»). І я його добре пропрацював, хоча й не до кінця.

Окрім того, я брав участь у підготовці повного видання щоденникових записів Довженка, які побачили світ 2013 року у видавництві «Фоліо».

І можу посвідчити: опубліковано всі щоденникові нотатки, які знаходились у РГАЛИ. Але є виїмки з документів – очевидно, щось знищили раніше або сам Довженко, або Солнцева.

Деякі документи, як я вже казав, збереглися в архіві СБУ в Києві. Головним чином це доноси на Довженка. На нього «стукали», звісно, що у примусовому порядку, навіть Микола Бажан, Юрій Смолич. Ці матеріали розшифровані і прокоментовані істориками Романом Росляком та Юрієм Шаповалом. 

Довженко, вірогідно, знав про доноси. Бажана він у пізні свої літа не любив, але дружив зі Смоличем.

Подружитися зі своїм стукачем, так виходить? 

Моя версія проста: товаришував, тому що Смолич нічого, що компрометувало б Довженка, не доносив. От пили чай, Довженко говорив про те-то, якісь буденні розмови, нічого такого… 

Сам режисер співпрацював з КГБ?

Упевнений, що ні. Була підозра якраз щодо Солнцевої, що це вона «стукала». Головний доказ – в якомусь донесенні згадано: «Во сне говорил на украинском языке». Хто це міг посвідчити, як не дружина? Одначе ж про це йдеться в донесенні іншої людини, яка посилається на слова Солнцевої. 

«Сталін був генеральним продюсером совєтського кіно»

А ви встигли зустрітися з Солнцевою? Яке враження вона на вас справила?

Один раз зустрічався. Після того більше не хотілось. Кошмарна жінка, жовч з неї так і бризкала. 

Я зараз, до речі, пишу п'єсу «Довженко і баби». За заповітом Івана Драча. Колись я смішив Драча всякими історіями з листування Довженка з родичами із «Мацкви», де він писав, що «страшніше бабів нічого не буває». Не жінок, а саме бабів…

Драч сміявся, а потім якось каже: «Слухай, давай напишемо п'єсу «Довженко і баби». Пізніше я приніс йому матеріали з листування, кажу: вивчайте. Через тиждень Драч помер. Недавно я вирішив повернутися до цієї ідеї. 

Основна дія відбуватиметься на кухні московської квартири. Кухня, стіл, Довженко і четверо жінок. Коли в 1943-му Довженко з військами потрапив у Київ, він з'ясував, що батько помер під час окупації, тому забрав матір до себе в Москву. Через тиждень записує: тепер я зрозумів, чому батько інколи брав у руки сокиру й ганявся за матір’ю.

Мати, дружина... А ще двоє жінок на Довженковій кухні – це хто?

Теща – кошмар суцільний. І хатня робітниця. 

У п’єсі буде й Сталін. 31 січня 1944 року. Довженка викликають на політбюро ЦК розпинати за сценарій «Україна в огні». Оці, вибачаюсь, баби відчули, що сокира нависла над Довженком, але не розуміють чому, а от Солнцева добре розуміла, що все може скінчитися трагічно. Одначе Сталін залишив Довженкові життя. 

В «Україні в огні» Довженко робить річ дивовижну: підводить до думки, що є окрема Україна і що не тільки Совєтський Союз воює з Німеччиною, а й Україна воює, згораючи у пекельному вогні війни як окремий суб’єкт історії. 

Сталін врятував режисера і в роки великого терору, чи не так?

Думаю, у 1933-му Довженко вцілів великою мірою завдяки зв’язкам Солнцевої. Він же був у тому «розстрільному» списку, де й Лесь Курбас, Микола Куліш, інші. Солнцева була знайома з московською партійною елітою, в тому числі «міністром кіно» Шумяцьким… У 1933-му Довженко і Солнцева виїжджають в Сухумі в будинок творчості –власне, ніби ховаються. І тут лист від Шумяцького: приїжджайте в Москву, постараємося зустріч з товаришем Сталіним організувати, але не заїжджайте ні в Київ, ні в Харків, там можуть арештувати. 

Вони приїжджають, і того ж дня Довженка приймає Сталін. Ну, ми ж розуміємо, що це така гра була: от в УРСР влада ненавидить режисера, навіть хоче знищити, а товариш Сталін його приймає і рятує від смерті.

І тоді ж народилася ідея з «Аероградом». Довженко говорив Сталіну про «град земний і небесний», який належить спорудити во славу комунізму на просторах Далекого Сходу. Сталін схвалює, і Довженко розуміє, що треба писати сценарій. 

Насправді Сталін був генеральним продюсером совєтського кіно. Він замовляв теми, стежив за кінопроцесом. Якось я опублікував сценарій фільму «Щорс» з правками особисто Сталіна. 

Проте Довженко більше ніколи не зняв роботу рівня «Землі», бо належало виконувати волю «генпродюсера». Тільки під час війни він самочинно повертає собі авторське право, написавши кіноповість «Україна в огні». І потрапляє під «монарший гнів»…  

До речі, щось подібне можна спостерігати і в долі Сергія Параджанова. До «Тіней забутих предків» він був доволі посереднім режисером. І раптом в «Тінях» – геній. Як це можливо? А тому, що доти він працював над замовними стрічками, йому давали сценарій і визначали рамки, а «Тіні…» були його вільним простором.  

Але ж «продюсер» добре платив режисерові. Не довелося бідувати і жити в комуналці, чи не так?

За радянськими мірками, не бідував. Родина Довженка мешкала в квартирі на Кутузовському проспекті, у престижному будинку. Але в останні роки життя режисер не поставив жодного фільму, статки були доволі скромними. Коли помер, з’ясувалось: на банківському рахунку практично немає грошей, тож похорон був за державний кошт.

Геній і тиран. Про що вони говорили, окрім кіно? Щось про це відомо?

Відомо, що Сталін кілька разів, у другій половині 1930-х, приїздив вночі до Довженка, коли той був у Москві, і вони прогулювалися. Колись мені Григорій Зельдович – був такий редактор, який стукав на Довженка, – казав про це. Потім те саме переповідав зі слів Довженка й Олесь Гончар. У Гончара було оповідання «Двоє вночі», саме про ці прогулянки. 

Ми не знаємо, скільки таких прогулянок було, але небагато. 

Іван Дзюба, пишучи свою останню статтю, називалась вона «Довженко і Сталін», консультувався зі мною. І теж питав: «Про що вони могли говорити?». Я відповідав: «Іване Михайловичу, говорив Довженко. Сталін, як відомо, був неговірким, пихкав люлькою й іноді вставляв своє «золоте слово». 

Якщо Довженко мав дар впливу на співрозмовника, то чому не лобіював якийсь власний задум? От зараз зніму ваш «Аероград», «українського Чапаєва» – фільм «Щорс», і зроблю своє кіно? 

Та ні, це неймовірно. «Щорса» він дуже довго робив – чотири роки, в 1939-му тільки здав. А потім почалася війна. Потім – сценарій «Україна в огні». І все, доступ до «вождя» було закрито. Довженко йому писав, але марно. 

«Йду до Хрущова проситися на Україну»

Який власний фільм Довженко мріяв зняти і не зміг?

До війни планував поставити «Тараса Бульбу». 

Коли «Звенигору» показали в Москві (1928 рік), Ейзенштейн (титулований радянський кінорежисер – «Главком») написав відгук: «Я зрозумів тільки дві речі – що автор дуже талановитий і що тут є щось гоголівське».

Це міфопоетичне кіно. Недарма Довженко повертався до Гоголя. До речі, в моїй книжці є розмова Довженка з матінкою Гоголя. Ясно, що вигадана. Але діло в тому, що в селі Яреськи на Полтавщині, де знімалася «Земля» і де Довженко думав знімати «Тараса Бульбу», народилась і виросла мати Гоголя. Дивовижне місце, що має велику притягальну силу. Там є Бутова гора, де була дача академіка Вернадського, він там жив під час Першої світової війни, там сформулював ідею ноосфери…

Довженко мав внутрішню потребу зробити «Тараса Бульбу», фільм про козацьке лицарство. У всіх автобіографіях він підкреслює, що його родина – запорозького козацького походження, тобто вони не знали покріпачення, вони вільні люди.

За кілька років до смерті Довженко хотів повернутися в Україну. Дати дозвіл на це міг тільки Хрущов, але він ігнорував режисера ще від часів «показового побиття» у Сталіна за «Україну в огні». Гончар розповідав мені, що у 1954-му зустрів у Москві Довженка, і той сказав: «Йду до Микити проситися на Україну». За два дні потому коментар щодо аудієнції з новим керівником СССР: «Микита був холодний, як лід». 

Москва не хотіла відпустити Довженка в Україну ні живим, ні мертвим. Він же просив, щоб його поховали в Україні. Пам’ятаю, в перші роки незалежності говорили про те, щоб перевезти прах Довженка в Київ. Чому це не вдалося?

У 1993 році був створений комітет з відзначення сторіччя Довженка, я був його секретарем. І Микола Вінграновський – він же був учнем Довженка – почав говорити, що Олександр Петрович хотів бути похованим в Києві; треба ініціювати перепоховання. Але постало питання: а що робити із прахом Юлії Солнцевої (померла 1989 року і похована поруч з чоловіком – «Главком»)? Значить, ми їх розлучаємо? Це негарно. 

Вже пізніше вийшли мемуари Солнцевої, в яких вона писала, що коли Довженко помер, першим ділом подзвонила голові Спілки письменників України Миколі Бажану – щоб клопотати про поховання чоловіка в Києві. Бажана не було вдома, і він не передзвонив. Та що міг зробити Бажан? Схоже, Довженка і мертвого боялись, його могила в Києві могла стати об’єднавчим символом для українців. 

Коли я прочитав ці спогади Солнцевої, зрозумів, що якби в 1994 році ми про це знали, то можна було б прах перенести. 

«Троїстий роман. Ні, Довженко не був бісексуалом»

Чи був Довженко бісексуалом? Зараз критики і про це говорять, посилаючись на роман Яновського «Майстер корабля», де є натяки на «кохання на трьох».

Це в книжці «Танжер» Івана Козленка (ексдиректор Довженко-центру – «Главком») є таке припущення. Дійсно, був троїстий роман з танцівницею Ідою Пензо, в яку був закоханий Яновський, а потім і Довженко. Припущення будуються на кількох епізодах і враженнях, які можна винести з «Майстра корабля», і нічого більше. Моє переконання: ні, не був бісексуалом. Як і Яновський… Той був трепетним, романтичним, так любив свою дружину.

Чи правда, що ви оселилися в будинку Роліт у квартирі, де жив раніше Юрій Яновський, спеціально для того, щоб відчути атмосферу, адже там часто бував Довженко?

Ні, не спеціально. Я там просто жив, бо одружився з Тетяною Шумило, дочкою письменника Миколи Шумила. На той момент, у 1972 році, це була п'ятикімнатна квартира: за нашою сім'єю (дев’ятеро людей!) було три кімнати, а ще дві належали матері Яновського. В одній із них був кабінет Яновського, з його речами, вітрильником. Я спав на тому самому дивані, сидів за його столом і писав... Настільки це мене пронизало, що я подумки трошки щось домальовував, наприклад, нібито чую чоловічі голоси, голос Довженка. Це була така собі одержимість образами людей, які заволоділи моєю свідомістю... 

Пізніше всі ті меблі ми здали в Архів-музей літератури і мистецтва.

Сусідом за стіною був Олесь Гончар. Він, правда, більше в Кончі-Заспі жив, але інколи лишався тут ночувати. Іноді ми розмовляли з ним, про кіно здебільшого.

«Навіщо ти надіслав гроші чужій дитині»?

В архіві Довженка і Солнцевої ви знайшли якісь несподівані дані? 

Були деякі відкриття. 

Довженко був жонатий на вчительці Варварі Криловій. У 1926 році в неї розвинулася хвороба кісток, вона ходила з костурами. Шлюб розпався. У 1928 році Довженко зійшовся із Солнцевою, котра, вже на початку 1950-х, зажадала, аби він розірвав офіційний шлюб з Криловою. Довгий час я, як і інші, вважав, що до 1950-х Довженко і Солнцева жили у цивільному шлюбі, без його юридичної фіксації. І раптом виявляю в архівах довідку, що вони розписалися ще в 1928 році. Значить, Олександр Петрович був двоєженцем.

Хто там перевіряв у ті часи, має чоловік посвідку про одруження чи ні! Тоді нерідко траплялася свідома і несвідома плутанина з фактами в біографіях. Наприклад, я знайшов в архіві фотографію Солнцевої: маленька Юля, років зо два, фото атрибутовано 1898 роком. А скрізь записано, що вона 1901 року народження. Значить, у молоді літа вона записала неправдиві дані, «зменшивши» свій вік років на п’ять. 

У Довженка не було дітей. А з вашої книжки випливає, що це не безсумнівний факт. Розкажіть про це.

Дивіться, Варвара Крилова мала сина 1933 або 1934 року народження, Вадима Чазова. У село Демидів на Київщині, де вона вчителювала з 1937 року до самої смерті в 1959-му, приїхала вже з сином. Є версія, що Крилова зустрічалася зі співробітником НКВД Чазовим, якого репресували у 1930-х, і народила хлопчика. Але в селі вважали, що Вадим є сином Довженка. І цю думку обстоював літературознавець Микола Куценко. Як на мене, його аргументи не дуже переконливі. 

Тим не менше свого часу мене загітував поїхати в Демидів літературознавець Володимир Панченко. Місцеві люди, вчительки переконували нас: подивіться ж на фото, подивіться, яка схожість з Довженком, та ще й художник! Мовляв, у батька вдався. (Вадим Чазов вчився в Косівському художньому училищі, потім викладав в Івано-Франківську в художньому училищі). 

Одна із учительок сказала, що їй хтось переповідав, начебто в 1933 році Варвара з Олександром Петровичем зустрічалися в Ірпені. Мовляв, поїдьмо в Ірпінь, розпитаємо людей. Загітувала. І я з тією учителькою поїхав в Ірпінь. Але з цим питанням треба було їхати хоча б у 1960-ті роки, зараз вже ніхто нічого не пам’ятає. 

Є лист Вадима Чазова Довженку. Хлопцеві тоді було 14 років. Він пише, що разом з мамою подивився фільм «Мічурін», котрий якраз вийшов на екрани, вони в захваті. І далі просить гроші на велосипед. Довженко відповів через кілька місяців. Але як відповів? Не просто прислав гроші Криловій, а попросив про розлучення. Зберігся лист-відповідь Варвари. Вона пише: «Так виглядає, начебто ти мені платиш за розлучення, але я б і так його тобі дала». І далі: «Зачем ты чужому ребенку прислал деньги?». (Все листування Довженка з Криловою велося російською мовою – «Главком»).

Цей лист – він є в моїй книжці «Олександр Довженко. Від пекла до раю» – свідчить, що у Крилової з Довженком були дуже дивні стосунки, а головне – ніяк не підтверджує версію про те, що Вадим був його сином.

У 2019 році, помираючи в лікарні від онкології, Володимир Панченко дзвонив мені й казав: «Сергію, коли зі мною щось станеться, я вас дуже прошу знайти дочку Чазова». Тобто ймовірну онуку Довженка. Через знайомих я знайшов цю жінку в Івано-Франківську, але поки що вона не хоче зустрічатися зі мною. Може, у неї справді є якісь докази? Тобто ця інтрига все ж лишається…

Олена Зварич, для «Главкома»