Василь Шкляр: Людина, яка розмовляє російською у нашій державі, завжди буде російським підданим

Російсько-українська війна – найактуальніша тема і для вітчизняного кіно, і для сучукрліта. Від документалок «Вавилон XIII» до художніх «Кіборгів», від «Аеропорту» Лойка до «Інтернету» Жадана. Та про цю війну писали і раніше, ще до початку бойових дій, вочевидь, їх передчуваючи. Письменник Василь Шкляр є одним із таких провидців, який свої передбачення виклав у романі «Елементал» («Самотній вовк»), що вийшов 17 років тому. Роман «Залишенець. Чорний ворон», мабуть, найуспішніший для Василя Миколайовича. Він також про російсько-українську війну, тільки між Червоною Армією і повстанцями Холодного Яру 20-х років минулого століття.

«Главком» завітав до Василя Шкляра додому. Письменник мешкає у сучасній багатоповерхівці на лівому березі Києва. Сивочолий чоловік виглядає трохи втомленим, але вельми гостинним. Шкляр радий спілкуванню. Говорить спокійно, повільно, зважуючи кожне слово. Видно, що Василю Миколайовичу болить війна України з Росією. «Жодного росіянина в Україні не вбили ні в Галичині, ні деінде навіть під час воєн тільки за те, що людина розмовляє російською мовою», - каже Шкляр, якого добряче критикували кілька років тому за гострі висловлювання щодо війни. 12 березня 2015 року під час презентації історичного твору «Маруся» у Волинському обласному театрі ляльок у Луцьку він недвозначно заявив, що не є прихильником України від Сяну до Дону, а також виступив проти того, щоби Україна відстоювала Донбас і Крим. «Навіщо мені російськомовний, до кісток просякнутий, кацапський Крим, де я завше відчував себе як на чужині? Навіщо мені Донбас, який підтримує Путіна? Мені кажуть, що там теж є кращі люди. Але ж кращі є й в Америці, і в Фінляндії. Я не хочу жити з такими людьми, які підтримують Путіна», - цитувало письменника видання «Таблоїд Волині». При цьому Шкляр симпатизує націоналістам і партії «Укроп», з’їзд якої він відвідав на початку березня.

У кімнаті, де ми спілкувалися, невеличка бібліотека. На поличках поряд з його романами різними мовами, книги і портрет Тараса Шевченка, над монітором комп’ютера статуетка-емблема «Національного корпусу», а біля робочого столу велика картина із зображенням Шкляра. «Це подарунок від депутата-«азовця» Олега Петренка. Він купив її на якомусь аукціоні і подарував мені», - ділиться письменник, і ніби виправдовуючись, додає, що збирається відвезти полотно в село. Не хоче тримати картини з власним зображенням у квартирі. «Це єдиний депутат, що дотримався передвиборчої обіцянки, перейшов з російської на українську», - зауважує Шкляр про Петренка.

Багатьох ваших шанувальників цікавить, коли нарешті буде знято фільм за романом «Чорний Ворон»?

Насправді з екранізацією «Чорного Ворона» вийшла ціла епопея. Було дуже багато спроб зняти цей фільм, однак проекти на різних рівнях захлиналися. Сьогодні, наскільки мені відомо, зйомки уже відбуваються. Наприкінці минулого року була презентація мого історичного роману «Троща» у Будинку кіно, де при велелюдді вийшов на сцену режисер Олег Туранський. Молодий, амбітний, талановитий хлопчина сказав, що цього року завершиться екранізація «Чорного Ворона». На жаль, я, як автор роману, ізольований від процесу екранізації. Я, власне і не наполягав на тому, щоби брати якусь участь. Бо знаю, що ніколи не буває екранізація адекватною, завжди кажуть, що написаний твір кращий, ніж знятий. Зрештою, автором фільму є не письменник, а насамперед режисер. Мені навіть не показали сценарій, що ухвалили, хоча умови контракту це передбачають.

Чому не показали?

Думаю, продюсери фільму побоюються, що коли я втручатимусь, багато чого мене не влаштовуватиме, доведеться знову переробляти і переглядати. І цей довгоочікуваний фільм знову буде відсунений в часі на пізніше. Але нещодавно мене знов запевнили, що триває серйозна робота над екранізацією і якщо каміння з неба не впаде, то до кінця цього року ми матимемо фільм. Мав різні пропозиції щодо екранізації роману «Елементал», до речі. Це, мабуть, найдинамічніший і найбільш гостросюжетний роман. Не знаю чому, але його поява була менш резонансною у порівнянні з «Чорним Вороном», з «Марусею». Можливо, назва відлякувала деяких читачів. Так от, ми з видавцями порадилися і зараз видаємо новий «Елементал», хоча раніше цей роман перевидавався мабуть з десяток разів. Та цього разу він вийде у красивому оформленні і під назвою «Самотній вовк». Там буде вказано, що це насправді той самий «Елементал», щоб не вводити в оману читача, але вже з новою назвою, привабливішою.

Роман «Самотній вовк» - це історія про українця, вояка французького іноземного легіону, який отримує завдання вивезти з окупованої Чечні дочку генерала. Цей роман вийшов ще у 2001 році, відносно давненько, він тоді отримав гран-прі «Коронації слова». Вже у ньому було певне передчуття російсько-української війни. І мій головний герой, цей супермен, легіонер, як ще їх називають: поглинач змій, солдат удачі, сильний такий український герой вступає у двобій з московськими спецслужбами. Роман динамічний, має несподівану кінцівку і все для того, щоб зняти добре кіно.

Де зніматимуть кавказькі ландшафти «Самотнього вовка», адже Крим тепер закритий?

У нас попередньо були розмови про локації. Очевидно, зйомки відбуватимуться в Грузії.

Повернімося до «Чорного Ворона». Окрім того, що ви мали право впливати на сценарій майбутнього фільму, які ще умови цього контракту?

Там, наприклад, є певні умови, які мене здивували. В сценарії фільму йшлося про те, що ворогів України: більшовиків, комуняк, чекістів не вішають, як у мене там «смачно» описано, а тільки розстрілюють.

У «Чорному Вороні» я наполіг, щоб знімали не за мотивами, а за романом. А от роман «Елементал» я дозволив знімати за мотивами. Це означає, що можливе зміщення подій, певні домисли в сюжеті. Це теж відносні речі. Можна зняти кіно за романом і воно буде далеке від першотвору.

Наприкінці 2016 року Державне агентство України з питань кіно уклало з компанією «ТЕТ-продакшн» контракт про надання кінопроекту «Залишенець. Чорний ворон» державної фінансової підтримки в розмірі близько 12 млн грн. Враховуючи, що загальна вартість фільму 23,7 млн, хто дає ще половину?

Фінансує «Студія 1+1». А вже потім, за теперішніми нашими законами, якщо проект виграє пітчинг, то держава додає ще половину суми від тієї, яку уже виділено. 24 мільйони – це теж не багато для історичного фільму, і я висловлював занепокоєння кошторисом, бо у фільмі чимало батальних сцен, там чотири пори року, там коні… Чи не замало грошей? Мене запевнили, що на все вистачить. Я також казав, що можу долучитися до збору коштів. До мене підходили люди, досить поважні, і казали, що можуть допомогти у разі, якщо будуть якісь проблеми з фінансуванням.

У 2010 році ви говорили, що починається збір коштів на цей фільм. Скільки вдалося зібрати, яка доля цих коштів?

Це не було системною роботою. Щоб збирати кошти, потрібно цим займатися, сидіти на телефонах, повноцінно працювати в режимі благодійного фонду. А тоді це була разова стихійна акція, коли я відмовився від Шевченківської премії і люди збирали мені й на кіно, й на Шевченківську народну премію. Всього вийшло близько 200 тисяч грн. Ці гроші підуть на екранізацію, хоча це чисто символічна сума. Але мені дуже приємно, що люди цим внеском засвідчили своє прагнення побачити «Чорного Ворона» на екрані.

У 2011 році ви відмовилися від Шевченківської премії. Не захотіли її приймати з рук Януковича. Зараз у вас немає бажання повернути свої гроші?

Мені здається, що це не етично, це не відповідає моїм моральним принципам йти і повертати гроші. Хоча до мене зверталися дуже авторитетні люди і представники ініціативної групи «Першого грудня», моральні авторитети, щоб я таки отримав цю премію від держави. Зверталися до мене академіки, які кажуть: «маємо вплив, влада в деяких гуманітарних питаннях до нас дослуховується, давайте зробимо подання». Я сказав, що мене хвилює це зараз найменше, тому що я не згоден, щоб хтось за мене ходив і просив. Я вважаю, що Шевченківську премію мені присудив комітет. Для мене це було важливо як визнання героїв Холодного Яру насамперед. І тут не йдеться про гроші.

Ви казали, що і Віктор Ющенко обіцяв посприяти в екранізації вашого роману. Чимось допоміг?

Йому дуже сподобався «Чорний Ворон»,ми зустрічалися. Він мав щирі наміри екранізувати роман, казав, що в нього теж є люди, які йому зобов’язані і які допоможуть у зйомках. Віктор Ющенко спілкувався з режисером Єжи Гофманом. Той тоді прочитав «Чорного Ворона» в оригіналі. За словами Віктора Ющенка і польського письменника Марека Вавжкевича, Гофману роман начебто сподобався, мовляв, це гарний матеріал для кіно. Але він мав бути художнім керівником, а знімати мав українець, бо Гофман тоді працював над «Варшавською битвою».

Гофман потім відмовився. Чому? Намагалися у нього особисто з’ясувати причину?

Ні, я з ним не контактував. Коли Гофман приїхав на кінофестиваль «Молодість» і в нього журналісти запитали про фільм, він відповів, що екранізовувати «ксенофобський, антиросійський роман» не буде. Тобто він вже говорив риторикою Табачника, Колесніченка, на нього вплинули. Це було доказом того, яка антиукраїнська пропаганда ведеться в усьому світі. Колись я скептично до такої пропаганди ставився,  думав, що це відбувається лише в якихось таких глобальних питаннях, де крутяться великі гроші, на рівні якихось геополітичних змін чи зламів. Але потім я побачив, що антиукраїнська пропаганда ведеться на всіх рівнях, вона є системною і повсюдною. Відстежуються всі наші явища більш-менш помітні. Я це відчув на перекладах своїх творів за кордоном. Буквально скрізь, де перекладали «Чорного Ворона», до моїх перекладачів чи видавців, які це робили, підходили якісь люди і застерігали: навіщо вам зв’язуватися з цією проблемною книжкою з України?

Наприклад?

Наприклад, у Бразилії, коли португальською переклали. Дуже красиве видання «Чорного Ворона» вийшло у Словаччині. І там, і  там з цього приводу були різні інсинуації.

Чи зніматимуть фільм за романом «Троща»?

Щодо «Трощі» ще ніхто не звертався. Знаєте, наше кіно нарешті розвивається, але все-таки повільно. Можна твердо сказати, що крига скресла. Але розвиненої кіноіндустрії, коли виходить якийсь свіжий роман і відразу тебе атакують щодо зйомок, ще немає. У мене раніше було більше пропозицій зняти кіно за моїми книжками, але тоді бракувало фінансових можливостей. Роман «Елементал» хотів екранізувати ще Роднянський. Це був початок 2002 року. Він мене покликав і сказав: «давайте зробимо чотирисерійний фільм в піку «Брат-2». А потім Роднянський поїхав у Москву, так все і затихло. Роман «Ключ» хотіли екранізувати відразу кілька режисерів. Серед них був тоді ще зовсім молодий Мирослав Слабошпицький. З ним дійшло до підписання контракту, який я потім розірвав. І чесно скажу, що й досі шкодую. Мирослав тоді був юним хлопцем, який не мав нічого в доробку, окрім короткого метру. І тут раптом Аркадій Микульський подзвонив і каже: «я зніму «Ключа», приїжджайте на студію Довженка, підпишемо угоду». Тоді ще Микола Мащенко був живий, очолював студію і підтримував цю ідею… Так от, я усім відмовив, бо ж підписував саме контракт з Мирославом. Потім Олег Бійма, тоді він був ще у розквіті сил, мені дзвонить і каже: «Я зніму і прокатний варіант, і серіал зробимо». Але, можливо, навіть не це мене збило з пантелику. Дуже малий бюджет був, Мінкульт давав, здається, $100 тисяч. Але все одно треба було братися і знімати, шукати додаткові джерела. Тоді ще не було у нас війни з москалями. Я запитував Мирослава, хто може зіграти Андрія Крайнього (мова йде про роман «Ключ» - «Главком»), головного героя? Він каже: «Може, Пореченков?». Я кажу: «Так не вистачить нашого бюджету на гонорар Пореченкова». Я тоді відмовився. Ще раз кажу, шкодую. На «Трощу», гадаю, ближчим часом хтось мусить звернути увагу, хтось із серйозних кіношників. Там така драма, є що знімати. І, до речі, не потребує вельми великого бюджету, виходячи з необхідних локацій.

Українське кіно попри останні успіхи залишається локальним, воно не цікаве поза межами України. Чому?

Для того, щоб у нас з’явилися шедеври, треба зняти сотні, сотні і сотні фільмів. Ми тільки стаємо на ноги, і у цих фільмах є свої недоліки, на яких я не люблю наголошувати. На деяких дуже хвалених фільмах я навіть засинав. У мене є такий недолік – засинати там, де занадто багато шуму.

На яких?

Не хочу називати. Давайте ми подивимося на такі фільми як, наприклад, «Гіркі жнива». Це кіно знімали канадійці українського походження, але фільм не став шедевром. У нас були перемовини з цими хлопцями, щоб вони знімали «Чорного Ворона». Вони обіцяли щонайменше дві голлівудські зірки задіяти в фільмі. Але перемовини не мали успіху через те, що бюджет зростав на порядок. І, зрештою, коли я подивився «Гіркі жнива», то не пошкодував, що у нас не склалося з канадійцями.

В Україні діють закони про мовні квоти на радіо і телебаченні. Ви помітили зміни, які спричинили ці нові правила?

Це квотування взагалі є принизливим для нас. Воно свідчить, що нація ще слабка. Не є дорослою. Повинна бути тотальна українізація без всіляких озирань і побоювань. Кажуть, що точиться війна, що нині це питання не на часі. Але я вважаю, що, навпаки, якраз під час війни з Росією ми маємо не тільки моральне, але й священне право стати самими собою, відновлювати історичну справедливість, повертати мову в абсолютно усі сфери життя. Звісно, до якихось певних зрушень квотування призвело. Можливо, я не такий спостережливий, але мені кажуть, що на радіостанціях відчутний зсув у бік свого, нашого, рідного. Завдяки тому ми знаємо більше співаків, молодих талановитих гуртів. Але в той же час, коли ми обираємо посланця на Євробачення і в журі сидить Данилко, то це мене щонайменше дивує. Щоб Данилко сидів і судив Kozak System та ще й повчав Івана Леньо, який закінчив дві консерваторії, як треба співати? Те саме ми бачимо і на отих всіх конкурсах, як «Голос країни». Все це відбувається з великим російським акцентом. Російськомовні співаки сидять в журі, так собі всміхаються, піджартовують, вкидають для колориту якесь українське слівце. Але все це російські підданці. Я не хочу образити так званих російськомовних патріотів, але людина, яка розмовляє російською мовою в нашій державі, завжди буде більшою чи меншою мірою російським підданим. І це треба мати на увазі. Будь-яке російськомовне середовище є плацдармом «руского міра». Ми можемо говорити про патріотів російськомовних, які стоять на передку. Але в цьому теж немає нічого дивного. Чому б їм не захищати території, на яких їм жилося краще, ніж україномовним? У нас був культ російськомовної людини, яка завжди мала переваги над україномовними. Російськомовним надавались всілякі соціальні переваги. Вчителям російської мови була доплата до зарплатні. Іншими словами, це була пряма дискримінація вчителів української мови. Я дуже добре пам’ятаю, що не можна було зробити у багатьох галузях кар’єри, не користуючись російською.

Окрім квот, в Україні нещодавно був ухвалений закон «Про освіту», який передбачає навчання у школах державною. Це спричинило конфлікт, наприклад, з угорською громадою.

Звичайно, я підтримую цей закон, який нікого не дискримінує. Українці не настільки відважні, щоб видавати закони радикальніші, ніж існують у всьому світі. Є ж і висновки Венеційської комісії уже, вони сказали, що там немає нічого такого, що когось утискає. Інша річ, що у нас слабка держава, слабка, не авторитетна у світі влада. І через це ми дозволяємо з собою говорити так, наче ми є меншиною в Україні.

Віктор Янукович попри усі свої недоліки вивчив українську, Микола Азаров попри насмішки не соромився розмовляти. А от деякі нинішні міністри, чиновники зовсім не розмовляють українською. І це після Революції гідності. Парадокс?

Це свідчить про безвідповідальність та слабкість влади і про велику залежність політиків від свого минулого, від своїх зв’язків. Вони усі, як то кажуть по-народному, «замазані». За кожним є гріхи, кримінал, і я думаю, що тут є прихована залежність між різними постатями в нашій політиці. Вони пов’язані спільними гріхами, компроматами і знають одне про одного щось таке, що дозволяє їм бути впевненими у своїй недоторканності. Саме тому вони так багато собі дозволяють, плюють на Конституцію, на закони, на судові ухвали. Вони впевнені у своїй безкарності. Закон не діє, що найбільше пригнічує наше суспільство. Конституція не діє. Адже навіть мовну конституційну норму вони не виконують.

За минулої влади був мовний протест біля Українського дому. Нині люди стали байдужими до цієї проблеми?

По-перше, це розчарування, в якому зацікавлена і влада. Так було і після Помаранчевої революції, а зневіра після Революції гідності є ще більшою. Практика, саме життя показують, що у нас може щось змінювати тільки Майдан. Я колись сказав, що Майдан взагалі має бути таким сталим явищем в Україні, і він не повинен розходитись. От Майдан поміняв владу і треба було стояти до тих пір, поки не ухвалять найнагальніші закони, той-таки закон про вибори. От бачите, процес із зміною ЦВК досі не завершений. Або як зараз познущалися над нашими воїнами, над цією акцією перед Верховною Радою. Людей на коліна ставили, а суспільство мовчить. Хоча це ж привід для того, щоб вийти масово. Але цього не відбувається. На превеликий жаль, масові великі акції потребують, в тому числі, матеріальної підтримки для вирішення організаційних питань, для налагодження координації.

Хто ці ідейні бізнесмени, хто міг би підтримувати Майдан?

Очевидно, що нині таких немає. Бо якби вони були, українці піднялися б на масштабні масові акції. Вочевидь, ті люди, які спроможні і готові підтримати протест, сидять на гачку. І тут мало одного чи двох бізнесменів. Тут треба, щоб збігалися інтереси кількох сил.

На початку березня ви виступили на з’їзді партії «Укроп». Підтримуєте цю політичну силу?

Так. Ще на початку війни, в 2014 році, коли ця сила тільки-но формувалася, коли Дніпро зупинив «рускую вєсну», я їх підтримував. І хай там що, а, погодьтеся, був час, коли ми всі були в захваті, якщо не в ейфорії від Коломойського, коли він там все це так красиво робив. І озброював наших хлопців, й інкасаторські бронемашини з написами «Приватбанк» мчали в самісіньке пекло. Він це робив щиро. Саме в той час багато хлопців прийшло в «Укроп» із середовища військових і волонтерів. І серед них у мене багато друзів. Вони попросили, сказали: «станьте з нами поруч». Хто б відмовився?

Можете їх назвати?

Звичайно. Це Євген Тєрєхов, Титановий Джексон, хлопець, якому витягли 87 осколків з голови. Залатали титановими пластинами. Тому й Титановий. Також Микола Колесник з Кривого Рогу. Я вам скажу, що в мене є особливий сентимент до хлопців зі Сходу, які виросли в російськомовному середовищі, але під час війни перейшли на українську. Стали не «російськомовними патріотами» Сходу, а духовними спадкоємцями всіх поколінь борців за волю України. І я уявляю як це було не просто Жені Тєрєхову, який виріс у Павлограді. Я неодноразово був у цьому місті, як і в Кривому Розі. Це ще ті міста, де є паростки чогось українського, козацького. Ви можете цього й не помітити поверховим поглядом, але воно є! Скільки б його не нищили, але ти відчуваєш все-таки там український дух. І от такі хлопці є носіями українства. І я собі подумав, що з ними, можливо, зможу зробити більше там на Сході, ніж у комфортнішому для мене середовищі Центру чи Галичини. Маю добрі взаємини і зі «Свободою», і з «Національним корпусом». А з багатьма хлопцями-азовцями, серед яких багато харків’ян, у мене давня дружба. Пишаюся почесним званням побратима азовського руху з правом носіння їхнього шеврону.

Вас не хвилює, що за «Укропом» стоять олігархи, у яких свої інтереси?

Я вам так скажу, що за кожною помітною політичною силою стоять олігархи. За кожною без винятку. Але я знаю, що час олігархату минає. І самі олігархи, певно, це вже знають. Та для мене важить і те, що у списку особистих ворогів Путіна під номером один стоїть Коломойський. Із сьогоднішньої влади там нікого немає. А Коломойський, у тому числі й «Укроп» - це ворог Росії номер один.

А раніше був Дмитро Ярош…

Дмитро Ярош був більше символом. Думаю, це не принизить чин і роль відомого провідника, коли скажу, що московська пропаганда свідомо ліпила з нього образ демона. Дмитро сьогодні робить не менше, ніж раніше, він і нині відстоює честь української зброї, хоча перебуває у відносному затінку.

У 2014 році під час зустрічі з читачами у Луцьку ви заявили, що не є прихильником України «від Сяну до Дону», не бачите України ні в Криму, ні на Донбасі. Натомість підтримуєте націоналістів, які віддають життя за Донбас і хочуть повернути Крим. Не бачите тут суперечностей?

Я ніколи не мав ні наміру, ні права закликати відмовитись від Донбасу чи Криму. Я письменник і моє завдання порушувати питання, а не відповідати на них. Я ще в 90-х роках казав: якщо ми не будемо проводити україноцентричну гуманітарну політику на Донбасі, то будуть дуже великі проблеми. Зовсім недавно я прочитав таку цитату: «Донбас - це ракова пухлина, киньте його в пельку імперії, нехай вдавиться». Це Олесь Гончар написав у щоденнику, здається, ще 1993 року. Письменникам завжди болить питання національної ідентичності, мови як основи нації. Коли приблизно те саме сказав Юрко Андрухович, на нього накинулися з усіх боків: «ти такий-сякий, чи міг би таке сказати Шевченко або Леся Українка?» А якраз Леся Українка повторювала, що нація повинна боронити свою мову більше, ніж територію. Це не її слова, вони належать ірландському письменнику-націоналісту, який жив у першій половині XIX століття, Томасу Девісу. Він передчував загибель ірландської мови, воно так і сталося. І що з того, що Ірландія заможна, але свою національну ідентичність втратила? Я цих хлопців-вояків, які хочуть України від Сяну до Дону, люблю і вони мене люблять, ми часто спілкуємось, і коли мені кажуть, що ми підемо заберемо Кубань, ми ще у Воронежі пошукаємо наші землі, то я питаю їх: «навіщо тобі той Воронеж? Вся Росія готова приєднатися до України, столицю зроблять у Києві і назвуть державу Українська Русь. Тільки від нас нічого не залишиться. Тебе це влаштовує?» Це, звичайно, грубе таке порівняння, але люди починають замислюватися. Тобто, коли я кажу про окуповані землі, то маю на увазі щось інше, а не зречення їх. Якщо ми хочемо побудувати успішну, заможну і сильну країну, з якою буде рахуватися світ, то можемо без втрачених територій досягнути успіху. Як це зробила Німеччина. Коли Україна буде заможна, сильна, приваблива, до неї потягнуться всі питомо українські землі. Можна мріяти про розвал Російської імперії, який сприятиме цьому об’єднанню. Але знаєте, скільки тоді посуне до нас біженців? Толерантні українці почнуть їх приймати, а вони в свою чергу вимагатимуть російських шкіл тощо, і ми знову опинимося в силовому полі «руского міра». Саме тому я вважаю, що певний час можна йти на окремі жертви. Тактично це виглядає по-капітулянському, але стратегічний сенс очевидний. Інша річ, що такий шлях не влаштовує не лише більшість українців, але й Росію.

Ви наводити приклад Павлограда, Кривого Рогу, де є ще Україна, є патріоти. Але такі ж патріоти є в Донецьку чи Макіївці. Чому одні міста слід відстоювати, а інші полишити?

Це дуже цікаве питання, настільки ж воно і складне. Я досить часто над ним думаю. Ну, по-перше, згадані вами міста самі себе відстояли. Нація матиме таку територію, яку вона спроможна засвоїти на рівні своєї ментальності. Так, на Донбасі теж є українці-патріоти, там є мої прихильники. До мене підходили юні хлопці з Донецька і казали, що вони перейшли на українську мову після того як прочитали «Чорного Ворона». Я знаю донеччан, які воюють, розмовляють українською. В одного з них і позивний – «Донеччанин». Там за певними підрахунками, можливо, десь 10% було громадян, які розмовляли українською. Може, лише вдома, може, переважно суржиком. Але вони точно не мали спротиву ні до чого українського, як те було з більшістю тамтешнього населення. Багато людей, що лишилися там, та й навіть на відвойованих нами територіях, мають просто фізіологічну ненависть до всього українського. І що з тим робити, я не знаю. Ми ж їх не перевиховаємо.

Я знаю, що позиція більшості українського населення, яке каже, що Донбас наш і він повернеться, збігається з прагненнями Путіна. Він не хоче забирати Донбас. Йому потрібна велика територія тут, яка буде агентом впливу на більшу частину України. Знаєте, я не можу пробачити людям, які за українську мову вбивали. Є один факт незаперечний: жодного росіянина в Україні не вбили ні в Галичині, ні деінде, навіть під час воєн тільки за те, що людина розмовляє російською мовою. А за те, що ти українець і хочеш ним лишитися, таких убивали мільйонами. Сьогодні менше, але досі вбивають. У тому числі і в центрі Києва, і в центрі Львова Білозіра вбили (у ніч з 8 на 9 травня 2000 року був жорстоко побитий двома п’яними росіянами славетний композитор Ігор Білозір, який помер від травм – «Главком»). Таких прикладів багато.

За опитуванням Київського міжнародного інституту соціології улітку 2017 року майже 70% українців назвали українську рідною, але на роботі і у навчанні нею користуються трохи менше 39%. З чим це пов’язано?

Є багато людей, які усвідомлюють свою приналежність до України і вважають мову державним символом, як герб чи прапор. Тому називають її рідною. Хоча мовою не послуговуються, і це величезна біда. Може, комусь важко перейти, але я цього не можу зрозуміти. Мова, даруйте за таке порівняння, це як велосипед, сів і поїхав. Розумній людині тут немає чого вчитися, головне – бажання. Надавати перевагу російській у спілкуванні - це така шкідлива звичка. Як казали римляни: «звичка - це друга натура». От звик, і я так буду говорити, а ви мене не вчіть. Впертість така, ница гординя замість шляхетної гордості. Біда в тому, що ці люди в родині ще й дітей навчають російською. Хоча є цікаві приклади, коли батьки розмовляють російською, а діти вже українською. Раніше частіше було навпаки. Загалом, звичайно, позитивні зрушення є. Хоча це не завдяки гуманітарній політиці держави чи влади. Швидше завдяки інстинкту самозбереження нації, яка знає, що без мови її не існує.

Михайло Глуховський, «Главком»