Віктор Ющенко: Куди обвалиться гривня, нікого не цікавить, головне – «виконати завдання перед фронтом»

Рівно 20 років тому – 2 вересня 1996 року – українці почали міняти знецінені купоно-карбованці на гривні. Так стартували грошова реформа в Україні та введення національної валюти – гривні. Започаткуванню реформи передувала величезна робота Національного банку та уряду, спрямована на стабілізацію національної валюти. Метою реформи було зупинити шалену інфляцію початку 90-х. Стабільний курс гривні мав стати стимулом для притоку інвестицій, зростання економіки та благополуччя пересічних українців.

За ці 20 років гривня знецінилася в 15 разів (з 1,76 до 26 грн за долар), зазнавши особливо різкого падіння в останні 2,5 року війни, за які економіка та населення зазнали нищівного удару,.

Як реанімувати гривню? Із цим питанням «Главком» звернувся до третього президента України, колишнього голови Національного банку Віктора Ющенка (з січня 1993-го по 1999 рр.). Саме він впровадив одну з найуспішніх реформ за роки незалежності – грошову. Варто нагадати, що за часів його головування в НБУ, вдалося успішно запобігти фінансовій кризі, яка охопила сусідню Росію в 1998-му році і була серйозною загрозою для нашої національної валюти.

Вікторе Андрійовичу, в інформаційному просторі мусуються чутки, що ви можете знову стати головою Національного банку України. Чи робили вам таку пропозицію?

Я це питання не обговорюю.

Ви б погодилися на цю посаду, якби вам запропонували?

Я це не обговорюю. Тому що не хочу бути «простофілею», якщо візьмуся легко коментувати ті речі, які мене зараз не стосуються.

Гривню за останні роки знецінили більш ніж утричі, і ось вона тепер знову відновила падіння. Народ зубожіє, економіка в стагнації. Чи можна щось зробити для того, аби здати назад?

На мій погляд, сьогодні є підстави говорити про можливість у рази збільшити темпи економічного зростання порівняно з тими, що ми сьогодні маємо. Нам потрібно мати фінансовий ресурс для бюджету, потрібен ресурс соціальний – для забезпечення виплати пенсій, зарплат і таке інше. Цей ресурс можна знайти через три-чотири фундаментальні речі.

Річ перша. Ми сьогодні маємо 2,2 трлн грн валового внутрішнього продукту, зростання якого прогнозується на цей рік на рівні 0,5-1%. Але це рівень статистичної похибки! Можна вважати, що ми даремно проживаємо цей рік, адже це не зростання.

Для того, щоб ми мали приріст економіки від 5%, нам треба в національну економіку щороку вкладати приблизно $15 млрд, тобто щомісяця $1-1,2 млрд. Де їх взяти? Почнемо з того, що фінансовий ресурс у $70 млрд ходить поза банком.

Ці гроші на руках у людей?

На руках. Цей ресурс не задіяний в економіці.

Експерти називають цифру від $70 до $100 млрд, я беру мінімум. Для прикладу: протягом  2014-го і 2015 років з фінансової системи тільки вкладів було виведено відповідно $7 і $8 млрд. Це сума, яку ми просимо в МВФ. Її було виведено з банків протягом двох років, а $15 млрд – це немало, адже щомісяця можна було б вкладати по одному мільярду доларів в нашу економіку.

Друге. Половина, тобто 50% нашої економіки, в тіні. Уявіть собі, що 1 трильйон 100 мільярдів нашого ВВП виробляється в тіні – це гроші, з яких не платяться податки та не здійснюються соціальні відрахування. Це гроші, які циркулюють, як правило, в готівковій формі. Частина з них – я так думаю, до 5% – кримінальні.

Очевидно, нам треба все зробити для того, щоб ці десятки мільярдів доларів, які сьогодні ми не бачимо, повернулися в легалізований обіг. Це щороку приблизно $17-18 млрд. Це великі кошти, які в нас є.

Щороку з України вивозять по $12–15 млрд в офшори, і не повертають. Лише 1-1,5% повертаються, а решта залишається в офшорних зонах.

Давайте розберемося, які причини спонукають бізнес так працювати.

Є частина кримінальних тем – я їх не коментую, а є частина тем, які очікують належних економічних реформ. Очевидно, ми повинні прийти до якоїсь дискусії щодо амністії (капіталів. – «Главком»), до якоїсь легалізації. Потрібно зробити так, як це зробили десятки інших країн. Один раз відрізати цей хвіст, перейти на нові правила гри і сказати, що віднині наші відносини мають продуктивний характер.

Про який потенційний ресурс ідеться?

Я думаю, про $40–50 млрд – це той ресурс, який ми можемо мобілізувати. І я сказав би: це відповідь на те, що не $17,6 млрд у вигляді позик від МВФ врятують економіку України, бо це гроші не для розвитку. Це гроші для стабілізації, ми їх не використаємо, вони лежатимуть у резервах і триматимуть у нормі психологічний фактор. Сьогодні резерви НБУ – $14 млрд. Це послання, що ми маємо більшу стабільність, але ми їх нікуди не використаємо. А коли я кажу про ті $40–50 млрд, які під нашими ногами, – це українські гроші, українського бізнесу, що не потрапляють до публічної системи лише через те, що бізнес не приймає правила. Мені здається, що це гарний порядок денний для втілення тих реформ, яких потребує бізнес і влада.

Повернімося до сьогоднішньої дати. Чому почали грошову реформу 2 вересня 1996 року?

Грошова реформа спонукає до наведення ладу в державних фінансах. Перед започаткуванням реформи було зроблено багато справ. Спочатку ми скасували державні закупівлі зерна, які щоліта держава здійснювала за рішенням парламенту, не маючи на це ресурсів. Ми цю справу віддали до приватних рук і припинили перед реформою купувати 8 млн тонн зерна. Перед реформою припинили покриття дефіциту бюджету за рахунок емісії. Ми започаткували фондовий ринок – його спочатку впроваджував НБУ. Можна дуже багато говорити про те, які нові податки вводилися, це вважалося ключовою частиною податкової реформи.

Треба було багато справ зробити, щоб вийти на систему більш збалансованого торговельного балансу країни. Збалансувати платіжний баланс як держави, так і корпоративних суб’єктів. Якщо нормалізувати ці відносини, тоді грошова реформа стає успішною. І на все це пішло три роки (з 1993-го по 1996 роки тривала підготовка до грошової реформи. – «Главком»).

Чи підтримував уряд ініціативи Національного банку?

Мені пощастило, що тоді прем’єр міністром був Євген Марчук – він був відданим концепції грошової реформи, яку запропонував Національний банк. У нас були великі суперечки з групою радників президента України – вони мали інші погляди на характер реформ, термін їх проведення. Але нам вдалося під час дискусії вийти на той концепт реформи, яка була прозорою, наперед задекларованою, з достатнім періодом обміну грошей. За підсумками її проведення вона віднесена до найбільш успішних грошових реформ післявоєнної Європи. 

Яка ваша оцінка того, що відбувається з курсом гривні? Чинна влада увімкнула станок для друкування грошей?

В Україні війна, бюджет має колосальний дефіцит, нам потрібно покривати витрати. Тому «включаємо станок», «друкуємо стільки грошей, скільки потрібно владі». Куди обвалиться гривня, нікого не цікавить, головне – «виконати завдання перед фронтом».

Насправді ж стабільні гроші і стабільні ціни – це м'язи війни, це, по суті, другий фронт. Якщо ти його не втримаєш, тоді перший точно програєш. Тому ані за часів Сталіна, ані за часів Миколи II, ані за часів Рузвельта ніхто не бавився девальвацією. Ніхто. Сталін взяся за грошову реформу лише в 1946 році – не в 42-му, не в 43-му, тому що треба було зберегти найкращі мотивації для виробника, для економіки. Фінансова стабільність – це вимога, яка не піддається політичній ревізії. У нас же сталося все навпаки – жертвою стала гривня.

Коли імператору Миколі II потрібні були гроші на війну, він випустив військову позику – всі грошові доходи, які має власник цієї облігації, скасовуються від оподаткування. Стояли черги тих, кого можна було назвати олігархами, зокрема Сава Морозов, щоб купити облігації імператора і профінансувати війну. А у нас було введено податок на війну, який платить проста людина, але не платить український олігарх, бо це податок на зарплату, а олігархи зарплату не отримують. Зарплату отримують пересічні громадяни, але це дуже скромна платня.

Ми переплутали природу ресурсів: сьогодні є ресурси там, де влада нічого не розробила для їхньої мобілізації. І це призвело до того, що, списуючи все на війну, ми допустили глибоке падіння стабільності грошей та цін. На це відреагувала економіка – вона одразу впала на 13%, промисловість – на 17%. Ми отримали найбільше в історії безробіття. Коло замкнулося. Щоб покривати витрати, держава залазить в емісію через парламент.