Вірменський дисидент Вардан Арутюнян: Чвари з сусідами почались, коли прийшли росіяни

«Україна й Вірменія далекі не через географію. Вони йдуть у різні боки: ви – до Європи. Я радий за вас, бажаю вам великих і швидких кроків. Але Вірменія – навпаки: в найкращому разі тупцює на місці, а в найгіршому – йде на схід», – говорить вірменський дисидент і політв’язень радянського періоду, правозахисник, керівник Центру прав і свобод Вардан Арутюнян. До України він приїхав на зліт дисидентів, організований Українським католицьким університетом у Львові з нагоди сорокаріччя Української гельсінської групи. Розмова з ним – спроба зрозуміти причини й наслідки, спрогнозувати вихід зі становища, в якому опинилась Вірменія сьогодні.

Пане Арутюнян, нам зараз важко уявити все, що відбувалось у 80-ті. Що змусило вас тоді відкрито виступити проти системи, яка видавалась непереможною?

Я думаю, що дисиденти тих часів дадуть одну й ту саму відповідь: бажання жити вільніше. Не в комфорті, але вільніше. Я й мої друзі почувалися вільнішими в тюрмі. Проводжаючи когось із тих, хто виходив на волю, жартували, що він переходить у суворіший режим. Бо «на волі» не можна було говорити що хочеш – знову посадять. А в політзоні можна: у нас була демократія.

Ми боролися, щоб зруйнувати цю тюрму народів, якою був Радянський Союз. А здобувши волю, почати будувати наш світ: ви – свій, ми – свій.

Чому ж дисиденти не змогли стати новою політичною елітою?

Дисиденти – люди епохи, що минула. Зараз новий час. Багато з дисидентів не змогли перейти до нового часу, тому, залишаючись живими, вони стали історією.

Тим часом нові хлопці – партійні діячі, комсомольці – змінили свої значки і стали демократами, не будучи такими насправді. Коли в країні змінюється режим, вони міняються разом із ним. Політики часів Ющенка стали політиками часів Януковича. Це люди, що пристосовуються до режиму й не гають момент. Вони не могли допустити дисидентів до влади.

Дисиденти не такі спритні. Вони мають інші цінності, інші ідеї. Дисиденти не винні в тому, що вони зараз на другому плані. Я впевнений: прийде час, коли у Вірменії їх переосмислять і цінуватимуть більше. В Україні до своїх дисидентів ставляться краще: пам’ятають, читають, дають звання героїв.

Один чоловік, який переїхав з Вірменії до Грузії п’ять років тому, якось сказав, що не хоче повертатись через монополізм і відсутність перспектив у Вірменії – і, на його думку, змінити це все можна за рік. Що може стати переломним моментом, початком великих змін?

Справді, наша країна маленька, і все в ній можна змінити швидко. Добрий приклад – Грузія.

2008 року у Вірменії був Майдан: такий самий духовний, такий самий красивий, як у вас в Україні. Він був відповіддю на сфальсифіковані результати президентських виборів. 1 березня 2008 року в мирних демонстрантів стріляли, десятеро людей загинули, було чимало поранених. Лідер опозиції тоді запропонував припинити кровопролиття. Ми зупинились. А ви пішли далі.

Я впевнений, що змінити все у Вірменії можна лише шляхом чесних і прозорих виборів, які можуть відбутись лише на тлі великих громадянських протестів.

Зрозуміти проросійські настрої вірмен можна через розуміння того, що тісні зв’язки з Росією практично неминучі – ця країна на відстані простягнутої руки. Що могло б стати альтернативою альянсу з РФ для Вірменії?

Вірменія повинна відмовитись від Росії. Іншого шляху немає. Бути з Росією означає залишатись такою країною, яку ми бачимо зараз. В аналогічному становищі перебувають сусіди Росії в Середній Азії, одначе приклади Грузії, Вірменії та Азербайджану є особливо показовими. Росія підтримує вірмено-азербайджанський конфлікт: загибелі людей не видно краю. Так само вона підтримує конфлікти між киргизами та узбеками в Киргизстані, сепаратизм в Абхазії, Придністров’ї, на Донбасі…

Проблема не в Путіні. Проблема в Росії, в її імперському мисленні. Так вона діяла і п’ятдесят, і сто, і двісті років тому, набуваючи важелі тиску. І вірменська влада пристосуванців, обраних нечесно, віддано служить Росії. Це не партнерство – вони просто допомагають імперії.

Коли я нещодавно була у Вірменії, мені здалося, що геноцид залишається лейтмотивом усього – від сучасного мистецтва до кухонних розмов. 2006 року ви говорили, що трагедія 1915 року – візитівка вашої країни. За цей час нічого не змінилося?

Геноцид – це злочин проти нашого народу, вбивство цілої нації. Його неможливо забути. Це було не так давно – ще живі люди, яких особисто зачепило це лихо. Це потрібно пережити, але дуже важко, особливо коли вбивця не хоче визнавати свою провину. Це частина кожного вірменина. Хоч ким він є – комуністом, злочинцем, філософом, поетом – у кожному це є. Бо це вбивство не брата чи сусіда, а кожного з нас.

Рік тому вірменські дипломати звернулись до України з проханням визнати геноцид 1915 року. Водночас Вірменія визнає Крим частиною Росії. Це схоже на шизофренію…

На початку 90-х мій друг телефонував мені до Єревана й говорив: я не розумію, чому Вірменія не хоче мати такого доброго друга в особі України. Я думаю, наша дипломатія мала від початку хибно сформульоване завдання. Україна не сприймалась як країна, з якою треба будувати дружні відносини. Тим часом Азербайджан працював над цим, тому сьогодні його відносини з Україною ближчі. Я не проти цієї дружби, але хотів би, щоб відносини України з Вірменією теж були близькими.

Позиція вірменської влади щодо українсько-російського конфлікту не дала змоги Україні визнати геноцид. Але наша влада сьогодні не висловлює думки вірмен. Вона навіть свою думку не висловлює. Її змушують відстоювати позицію Росії, не залишаючи простору для маневрів. Якщо Росія оголосила Крим своєю частиною, отже, Вірменія повинна це визнати. А якби Кремль зажадав зробити якусь заяву щодо Сирії, наша влада б це зробила. Але настане час, коли Вірменія заявить, що всі ці рішення не є рішеннями народу.

Триває війна з Азербайджаном. Це рішення влади чи народу?

Я й зараз спілкуюся з азербайджанцями. Багато пишу з цього приводу, даю інтерв’ю азербайджанській пресі. Головний наголос роблю на тому, що турки, азербайджанці й вірмени мають довгу спільну історію. Було всяке – й конфлікти, і завоювання, – та загалом ми співіснували мирно. Чвари з сусідами почались, коли до Закавказзя прийшли росіяни.

Ми століттями жили в одних і тих самих селах, ховали предків на одних цвинтарях. І якщо я захочу навідати їхні могили, я поїду туди. Звісно, Вірменія боролась за незалежність від Туреччини, інакше бути не могло. Але такої ворожнечі, яка є зараз, не було.

Шлях мирних переговорів можливий, коли влада обиратиметься законно. Тільки обрані правителі мають право говорити від імені народу й вирішувати питання миру. Зараз і в Азербайджані, в у Вірменії при владі люди, породжені війною. Колишні комуністи, чекісти, що прийшли до влади завдяки війні, живуть завдяки їй та багатіють. Річ навіть не в тому, що їм це вигідно – вони не уявляють свого існування інакше.

Якщо влада не готова, то чи готові народи?

Я не можу говорити про всіх людей, але ті, з ким я спілкуюся – журналісти, правозахисники, – готові.

В одному зі своїх текстів ви кажете, що вірмени – народ, який застряг у минулому. Яким ви бачите образ сучасної Вірменії?

Цей мій текст – обурення моїм власним народом. Я як вірменин маю право критикувати свій народ, не лише владу.

Ми співаємо пісні часів султана Гаміда. Дотепер хизуємося тим, що ми – перший народ, який прийняв християнство. Це красиво, про це варто сказати один раз. Але не жити цим. Жити треба майбутнім. І в ХХІ столітті наш народ повинен представити законно обрану владу. Якщо в тебе забирають можливість утілити свою мрію, своє майбутнє, ти починаєш жити минулим: співати давніх пісень, розповідати легенди.

Сучасний вірменський композитор Тигран Амасян досі грає Комітаса…

Але Комітас – це майбутнє. І Кобзар також.

Катя Глущенко, для «Главкома»

Фото: Катерини Москалюк