Жорстока журналістика. Чому студенти відмовляються від обраної професії?

Сьогодні журналісти відзначають професійне свято: одні корпоративами в офісі,  інші – репортажами з гарячих точках. Однак більшість акул пера та мікрофону переконані: журналістика – не просто робота, а спосіб життя. І цей спосіб до смаку не усім.

Парадокс у тому, що журналістика сьогодні - одна з найпопулярніших спеціальностей серед абітурієнтів. Причини, з яких вони подають документи, часто відверто наївні: «я добре пишу твори», «кажуть, у мене непогано підв’язаний язик», «хочу стати відомим телеведучим». Однак розчарування може спіткати вже під час першої практики: виявляється, робота у полях не така романтична, якою її малювала підліткова уява. Чому ж так відбувається?

«Главком» поспілкувався зі студентами, які зреклися обраної ними професії уже на перших курсах журфаку. Кожному з них вистачило кількох спроб попрацювати у редакціях, аби зрозуміти, це – не їхній шлях. Мотивація для відмови у кожного різна, однак кожен з них вже усвідомив: журналістський хліб – нелегкий.

«Журналістика – це волонтерство, а я не можу назвати себе волонтером»

Іван Огойко, 19 років

студент Київського університету імені Бориса Грінченка

Я вирішив вступати на журфак, бо у старших класах навчався у медіашколі, де отримав базові навички з журналістики, PR, реклами. Я проходив практику на регіональному телеканалі, тому приблизно розумів, як все працює. Після початку навчання в університеті моє уявлення про професію не змінилося – на парах я просто слухав усе те, що вже знав з медіа-школи. В університеті я знайшов друзів – вже за це я вдячний вишу.

Розчарування прийшло під час першої літньої практики перед другим курсом, яку я проходив на одному з центральних телеканалів. Тоді я зрозумів принцип, за яким працюють серйозні телепроекти: по суті, заради рейтингів доводиться спотворювати інформацію. Інша проблема – телебоси не візьмуться висвітлювати важливу, болючу проблему, якщо з цього не можна зробити шоу, яке будуть дивитися люди, а отже, яке забезпечить високі рейтинги. Тож проблему не чіпають, бо турбуються не про людські потреби, а про рейтинги.

Ще одна причина, через яку я вирішив піти з професії, - низька заробітна плата. Журналістика – це волонтерство, а я не можу назвати себе волонтером. Абітурієнти, які вступають на журфак, не до кінця уявляють, з чим їм доведеться стикатися.

Я знайшов для себе інше захоплення – із суміжної галузі. На другому курсі викладачі зацікавили мене рекламою та маркетингом. Зараз я проходжу стажування в рекламному агентстві.

Повернути бажання займатися журналістикою мені б могло, можливо, відкриття якоїсь своєї справи - щоб робити програми, як то кажуть, по совісті. Однак для цього потрібні гроші, а їх можна заробити лише на високих рейтингах – і виходить замкнене коло. Краще вже займатися волонтерством.

«Мені набридло писати тексти, я втомився від натискання пальцями по клавішах»

Богдан Діордіца, 20 років

покинув навчання у Чорноморському державному університеті імені Петра Могили на першому курсі

Вийшло так, що коли я складав іспити ЗНО, то заснув під час тестування з історії України. Через це в мене не було вибору: з миколаївських вишів міг вступити або у «кульок» (Миколаївську філію Київського національного університету культури і мистецтв, - «Главком») на щось дивне, на кшталт готельно-ресторанної справи, або на новий напрям в Чорноморському державному університеті імені Петра Могили: журналістику. Шкільна вчителька казала, що у мене «непогано підв’язаний язик» і, можливо, з мене вийде нормальний журналіст. Я подумав, що вона має рацію, і подав документи на цю спеціальність. Після початку навчання у виші моє уявлення про професію не змінилися, а ось про освіту – дуже. Я сподівався, що отримаю одразу багато корисної інформації. Але навчання виявилося нецікавим, і тому я припинив ходити на пари.

Університетська освіта в Україні у напрямку соціальних комунікацій пасе задніх. Наприклад, у Миколаєві на журфаці чудові викладачі, однак із катастрофічно застарілими підходами. Вони буквально місяць тому дізналися про Telegram і почали вивчати його як спосіб просування медіа. І запізнюються вони не лише з цим.

Пізніше я переїхав у Київ. Там знайшов контакти головного редактора DTF Magazine (онлайн журнал культурного спрямування, - «Главком»), чесно сказав йому,  що у мене немає досвіду, але є бажання спробувати працювати у виданні. Після тестових завдань мене взяли журналістом-новинарем, потім я став редактором стрічки новин, ще через якийсь час почав поєднувати цю роботу із роботою випускового редактора.

Спершу я сподівався, що моя робота у виданні буде творчою, але, на жаль, усе виявилося зовсім не так. Місця для творчості у новинах немає. Та й навіть коли ти пишеш власну колонку, то все одно обмежений певними рамками. Я не знаю, чи є в Україні журналіст, який може дозволити собі вийти за ці рамки.

Під час роботи моє ставлення до журналістики змінювалися дедалі більше, тому я врешті пішов з професії. Мені просто набридло писати тексти, я втомився від натискання пальцями по клавішах. До того ж, з’явилося нове хобі – фотографія, а пізніше захопила і робота з відео.

Журналістика – невдячна професія. Часто трапляються невиховані люди – герої статті чи інтерв’ю,- які грубо з тобою розмовляють. У мене було дуже багато інтерв’ю з власниками бізнесів, і я не розумію, як ці люди заробляють гроші з такими серйозними прогалинами у комунікативних навичках. Водночас я навчився адаптуватися, підлаштовуватися під кожного співрозмовника.

Існує чимало інших причин, з яких мені не хочеться більше займатися журналістикою. Приміром, завжди є купа перепон, бюрократичних зокрема, які не дозволяють журналісту реалізувати його первинний задум. І ще, мені здавалося, що журналісти – це люди, які можуть прориватися, куди завгодно, з’ясувати, що завгодно. Але це не так, далеко не завжди можливо добитися правди.

Я, скоріше, практик, ніж романтик. Тому, навіть якщо відкинути складощі з творчою самореалізацією, натикаєшся на ще одну проблему – дуже низькі зарплати. Якщо б я заробляв в журналістиці у півтора раза більше, ніж зараз, мабуть, я би продовжував натискати на кнопочки і писати тексти.

«У студентів журфаку трохи романтизоване уявлення про професію»

Катерина Сусленко, 19 років

студентка Київського університету імені Бориса Грінченка

Я вирішила вступати на журналістику перш за все тому, що це багатофункціональна спеціальність: це може бути і PR, і робота в пресі, і на телебаченні, і на радіо, і в інтернеті, і просто блогерство чи фріланс.

У мене були досить романтичні уявлення про професію: я вірила, що журналіст - така прекрасна людина, яка несе всім інформацію і правду. Мої уявлення змінилися одразу після вступу до вишу. Я зрозуміла, що журналіст, першою чергою, має бути дуже обізнаною людиною в усіх сферах. Раніше я думала, що журналістів вважають вискочками, які бігають за усіма, працюють в жовтій пресі. Але ж насправді журналісти, які пишуть якісно, - це нормальні та розумні люди.

Я вже встигла попрацювати кореспондентом, і мені не дуже сподобалось. Мусила бігати з мікрофоном за людьми, ніхто не хотів давати мені інтерв’ю, усі боялися камери і відверталися.

У майбутньому хочу працювати у сфері, дотичній до журналістики, але точно не кореспондентом. Зараз я захопилася медіапсихологією та медіаосвітою. Як на мене, це дуже перспективний напрямок. В Україні тотальна проблема з критичним мисленням, люди все сприймають на віру, не аналізують інформацію.

У студентів журфаку трохи романтизоване уявлення про професію, всі думають, що журналіст має бути принциповим правдорубом. Але це не зовсім так. В Україні у друкованих та інтернет-видань, у телеканалів є власники, які можуть диктувати жорстку редакційну політику.

«Журналістика – це спосіб життя. Потрібно весь свій час віддавати професії»

Аліна Латанська, 18 років

студентка Київського університету імені Бориса Грінченка  

Коли мені було 14 років, брат розповів про свою знайому, яка працює журналісткою і подорожує Європою. Її робота полягала у тому, щоб супроводжувати українську збірну з футболу, брати в них інтерв’ю, коментарі тощо. Я подумала: «Вау, це ж те, чим я хочу займатися». Відтоді я мріяла про журналістику і робила все для того, аби вступити на журфак.

Після вступу я зрозуміла: журналістика – це не періодичне написання легеньких статейок у перерві між подорожами та власними справами. В університеті нам кажуть: «Журналістика – це спосіб життя». Потрібно весь свій час віддавати професії, я не знаю, чи готова йти на це.

Після проходження літньої практики зрозуміла, що не хочу працювати в цій професії. Журналіст - це людина, яка професіонал в усіх сферах, максимально обізнана в усьому; яка за короткий проміжок часу може знайти інформаційний привід, зняти сюжет, змонтувати його, знайти усіх потрібних людей, до того ж, зробити ще купу речей, якими, як я раніше думала, взагалі-то займаються програмісти, а цим, виявляється, теж займається журналіст. Тоді я зрозуміла, що не готова витрачати весь свій час на роботу репортером, за яку мені будуть платити досить небагато.

Я  охолола до журналістики. Вона викликає в мене глибоку неприязнь - мені прикро, що батьки витрачають такі гроші на моє навчання, а я зараз розумію, що це не те, чим я хочу займатися надалі. Журналістика - це невдячна робота. Журналіст робить все можливе, аби проінформувати людей, бореться за правду, а у підсумку сплачує за це особистим життям, вільним часом. Журналіст має «пахати», вибачте, як собака дикий, щоб чогось досягти.

Ще одна причина мого небажання працювати за спецільністю - це необхідність підкорятися комусь. Я не хочу, щоб хтось наказував, що мені робити, куди їхати, що писати. Я уявляла собі журналістику по-іншому: подорожую світом, поєдную це з роботою, тобто знімаю сюжети про те, що мені цікаво. Натомість мені потрібно було виконати редакторський план, поїхати шукати козу в центрі міста під палючим сонцем і таке інше. Можливо, якби мені за таку роботу платили 300 тис. грн, я б подумала: може, і варто працювати журналістом. Але сумніваюсь. Бо я дуже волелюбна людина.

Настя Шумілова, «Главком»