65-ті роковини Куренівської трагедії: як радянська влада намагалася приховати загибель сотень киян

13 березня 1961 року у Києві сталася Куренівська трагедія, одна з найбільших техногенних катастроф в історії столиці, коли селевий потік із Бабиного Яру крізь прорвану дамбу затопив Куренівку й призвів до численних жертв. За лічені хвилини стихія знищила будинки, транспорт і підприємства, поховавши під товщею бруду сотні, а за неофіційними даними – тисячі людей. Цю трагедію радянська влада намагалася приховати, а її справжні масштаби стали відомі лише через десятиліття. Про це повідомляє «Главком».

Історія катастрофи почалася задовго до 1961 року – у березні 1950 року виконком міської ради ухвалив рішення фактично знищити природний яр, заповнивши його відходами цегельного виробництва. З навколишніх заводів у яр почали подавати пульпу – суміш води, піску та глини, яка утворювалася під час видобутку глини для цегли.

Для утримання цієї маси спорудили дамбу. Однак вона була земляною і не розрахованою на величезний обсяг відходів, то ж за десять років у ярі накопичилися мільйони кубометрів рідкого ґрунту. Система дренажу працювала погано, вода просочувалася через дамбу, а її стінки поступово втрачали міцність. Про небезпеку неодноразово попереджали інженери та робітники, але керівництво міста не реагувало.

Що сталося 13 березня 1961 року

У понеділок, 13 березня 1961 року, ранок у столиці починався звичайно: люди поспішали на роботу, діти – на навчання, вулицями снував громадський транспорт. Та близько 8:30 ранку з дамби почала витікати вода, а вже о 9:20 дамба не витримала навантаження. У Бабин Яр зірвалася гігантська хвиля пульпи – приблизно 14 метрів заввишки. Вона рухалася зі швидкістю до п'яти метрів за секунду, зносячи все на своєму шляху, глиняна лавина ринула вниз до Куренівки і за кілька хвилин під нею опинилися житлові квартали, трамвайне депо, промислові підприємства, транспорт, десятки будинків і гуртожитків, повідомляє Український інститут національної пам'яті. 

Площа руйнувань сягнула близько 30 га

Люди, які пережили катастрофу, згадували, що все сталося майже миттєво. Очевидці розповідали про автобус, заблокований на дорозі, на який упала опора електролінії – транспорт загорівся, і лише кільком пасажирам вдалося врятуватися. Інші бачили, як хвиля підняла трамвайний вагон і понесла його разом із рейками.

У трамвайному депо того дня працювали десятки людей. Багато хто загинув просто на робочому місці. Коли пізніше почали розбирати завали, судмедексперти встановили: деякі люди залишалися живими під шаром бруду ще кілька днів.

Скільки людей загинуло

Точна кількість жертв трагедії невідома досі. Радянська влада офіційно повідомила лише про 145 загиблих. Проте історики та дослідники вважають, що реальна цифра могла бути значно більшою – приблизно 1–1,5 тисячі осіб, а за окремими оцінками навіть кілька тисяч. Але під товщею глини опинилися не тільки люди. Потік виніс із ярів також останки з кладовищ і поховань.

Радянська таємниця

Після катастрофи влада зробила все, щоб інформація про Куренівську трагедію не поширювалася. У перші дні було обмежено міжміський телефонний зв'язок із містом, журналістам заборонили писати про трагедію, родичам загиблих не повідомляли справжні причини смерті. У газетах з'явилася лише коротка замітка про «аварію». Прокуратура УРСР у режимі суворої секретності порушила кримінальну справу. На закритому судовому засіданні покарали шістьох посадовців. Причиною трагедії назвали «помилки у проєкті гідровідвалів та дамби». Вищого керівництва заводів та партійців ніхто не чіпав.

Лише після розпаду СРСР історики змогли отримати доступ до архівів і частково відновити картину подій.

Довгі роки про катастрофу майже не говорили публічно, лише у 1990-х роках у Київ почали з'являтися перші меморіальні знаки жертвам трагедії. Один із перших пам'ятників встановили працівники Подільського трамвайного депо на честь своїх колег, які загинули того дня. Сьогодні річницю катастрофи щороку згадують історики, дослідники та мешканці міста.