Світязька самітниця. Чим живе 97-літня баба Ганя з Волині

Фото: volyn24.com

Бабі Гані з хутора Гірка – 97. Майже стільки років стоїть на Гірці і її стара хата

Подекуди з-під покрівлі ще виглядає солома. Вікна навіть літом утеплені хвоєю. Причілки підперті жердами…

Здається, ледве тримають ті жердини старезну хату в самісінькому серці курортного краю. Але тримає її, направду, баба Ганя. За паспортом – Ганна Цвид. Ще зовсім недавно вона так і жила – під соломою. Коли вже геть стала немічна, пошкодували її земляки: вкрили старезну домівку шифером. 

Хутір Гірка (тепер просто урочище) – один із багатьох хуторів, які колись були розташовані довкола села Світязь Шацького району. 

Коли польську владу на цих окраїнах Волині змінила радянська, селян з хуторів стали зганяти у село. Старожили досі згадують, як тим, хто нехотів переселятися зі свого місця, зривали солом’яні дахи з хат… Щоб хоч так змусити. Як «пережила» всі ці події хата Ганни Цвид, можна тільки здогадуватися.  97-літня господиня хутірської оселі цього вже пригадати не в силі. 

Ганна Цвид народилася десь поміж війнами. 1920-й. Стихла Перша світова. Друга - ще нікому й не снилася… Сюди, на Гірку, Ганна з батьками переселилася у 1930-му. Ще пам’ятає, як малою переступила поріг цієї оселі. Каже, хата пахла хвоєю і свіжою глиною.

- Чому - Гірка? – запитую у неї.

- Чи ви не бачите? - піднімає старечі очі до полотняної фіранки. – Тута хвоїна гіркою росте…

За вікнами, дійсно, - піщаний пагорб і сосни. 

Давно сама.

- Сестра була, брат був. Мати була. Всі повмирали. Мати - в 75-тім. Сестра у 89-му. А брат уже пусля, - каже. – Як до Шацька їхати, там з лівої сторони кладбіще. Там і поховані. Але то – далеко.

«Далеко» для неї – то трохи далі за подвір’я своєї хати. Ледве-ледве ходять ноги. Без палиці, бідкається, нікуди. А був час, коли тими ж ногами топтала спориші навіть на німецьких подвір’ях. 

Прошу бабу Ганю згадати, як жилося. 

- Живу-живу. І думаю, кєб-то вмерти, - каже. 

І - одразу про остарбайтерство і «Германію». З 1942 до 1951-го Ганна Цвид працювала в Німеччині. 

- Ой багато роботи робила... Що казав хазяїн. То ж не в руского була, а в хазяїна. В 49-му прийшли совєтські войска, нас освободили. Але я ще пуслє того там була трохи. Там же бидла назбирали всього, треба було ухажувати. А в 1951-му приїхала додому, - згадує хуторянка.

Чи ходила до школи? Чи була заміжня? 

На все у неї коротке: «Ай нє». 

Грубка з кількома алюмінієвими каструльками. На столі - такі ж алюмінієві миски. Нехитрі наїдки. Під рукою - розгорнутий перекидний календар (з ним, певне, бабі Гані рахувати прожиті дні легше). 

…Наче з іншого світу тут – коробка з-під портвейну.

Дрова під грубою. Підлоги ніколи й не було – глиняна долівка. 

Ікони в закутках. У старезних рамах – світлини родичів і самої господині. Два століття - у чорно-білих барвах. Поруч - вишиті картини. Вицвілі, правда. 

- Було й таке. Вишивала… Тепер і вслепла, і вглохла.

Баба Ганя бере палицю, щоб провести мене за поріг. Присідає на лавку, що підпирає її хату. От він, хутір Гірка, просто у неї під порогом. Усе, що від нього лишилося – її хата, підперта жердами. 

Запитую, чи не страшно самій у лісі жити. 

- Чого лісу боятися? – по-філософськи відповідає світязька самітниця. – Не страшно. Та й жінка одна приходить. Із Підманево (певне, соціальна працівниця, - авт.). Води принести. Дров. Чи хату побілити. Купити що треба. Вона купить, а я готовлю. 

Тепер за сусідів бабі – галасливі туристи. А довкола хати, що мало не вгрузла у піщану світязьку землю своїми вікнами, виросло кілька котеджів для відпочивальників. 

І поки за вікнами щоліта смажать шашлики, розпивають пиво чи гріють боки в гамаках, за синіми віконницями з полотняними фіранками тихо шамкотить «Отче наш» баба Ганя. 

97-й рік на світі шамкотить…

Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото Віталії САХНІК.