Закриття шкіл та лікарень: до чого призведе велика оптимізація?

Започаткована урядом оптимізація шкіл та лікарень вже докотилася майже до всіх областей. Загалом в Україні 20 090 шкіл, за останні 3 роки закрито порядка 900. Щорічно зникає 200-300 закладів середньої освіти, і така тенденція триватиме, бо зараз у 2,5 тисячі шкіл навчаються 10-100 дітей, і вони вже є кандидатами на закриття. Наразі у 14-ти тисячах сіл немає шкіл, і наслідки цього непередбачувані, адже вже на сьогодні в Україні 120-150 тисяч неписьменних дітей.

Ситуація з лікарнями є неоднозначною. З одного боку, медичні заклади, в яких не робиться хоча б 1200 операцій в рік, де не родять 400 жінок, є ризикованими для пацієнта. З іншого боку, в селах для одиноких людей лікарні завжди відігравали соціальну роль. Вони можуть бути перетворені на соціальні центри або заклади сестринського догляду для хронічних хворих. В зв’язку з цим існує ризик, що відсутність якісної освіти та медичної допомоги може перетворити сільські райони у безлюдні території.

Про це на прес-конференції в «Главкомі» говорили екс-міністр освіти і науки Станіслав Ніколаєнко та екс-міністр охорони здоров’я Василь Князевич.

Станіслав Ніколаєнко: «Питання збереження шкіл, дитячих садків, профтехучилищ - це тест на духовну та інтелектуальну зрілість нинішньої влади»

Це надзвичайно болюча тема для України. У нас 28,5 тисяч сіл, і на сьогоднішній день приблизно в 14-ти тисячах сіл взагалі немає шкіл. Зараз педалюється питання продажу землі, ці всі негаразди економічні і т.д., ми можемо дійти до того, що у нас будуть великі безлюдні території.

Сьогодні в Україні 20 090 шкіл, я ще пам’ятаю, коли їх було 22 300. За останні 3 роки закрито порядка 900 шкіл, в 2008 році найбільше – 400. Кожного року зникає 200-300 шкіл, і така тенденція триватиме. Сьогодні 605 початкових шкіл, де менше 10-ти дітей, 1461 «дев’ятирічок», де менше 40-ка дітей, і 2400 середніх шкіл, де менше 100 учнів. Тобто, майже 2,5 тисячі шкіл, на жаль, є кандидатами, на закриття. Це дуже прикро.

Україна прийняла від Радянського Союзу 1230-1250 професійно-технічних навчальних закладів, сьогодні їх порядка 900. Десь в сільських районах та селищах училища закрили, десь об’єднали, десь вони прийшли в склад комплексів, десь ми їх просто втратили. В Києві було 46 технікумів, сьогодні - 29, і вони закрилися не через демографічні причини, а тому що так треба було бізнесу і владі, їх нахабно позакривали, позабирали. Якщо профтехучилища десь ще є на окраїнах, то гуртожитку, щоб дитину сироту поселити, не знайдеш. І те, що ми сьогодні завозимо будівельників з усього світу, є реакцією на ту недолугу політику 1990-х років.

Те, що Верховна Рада не прийняла урядовий законопроект про передачу в управління місцевих органів влади системи профтехосвіти, вона зробила мудро, бо не можна на перехідному етапі цього робити. Але передали систему профтехосвіти на фінансування з державних бюджетів через місцеві, а це півкроку. Наступний крок, якого не можна робити, - це передача у власність, бо як тільки це станеться, думаю, 200 училищ закриють за рік-два, тому що вони розташовані в дуже гарних містах, де є земля, майно і т.і.

Сьогодні у нас 854 навчальні заклади, які можна віднести до системи вищої освіти. Але фактично в Україні всього 349 вузів. Справа в тому, що у світі такого навчального закладу, як середній професійний навчальний заклад, не існує, тому їх віднесли до вищої освіти. Тому я не би в сполох, що у нас їх так багато. Корінне питання не в кількості, а в якості.

Медичних вузів є 19, аграрних – 20, оборонка – 3, Міністерству внутрішніх справ підпорядковано біля 20, і інші 22 міністерства та відомства мають в своєму підпорядкуванні навчальні заклади. Звичайно, це нонсенс. Я вважаю, що Міністерству охорони здоров’я в принципі повинні підпорядковуватися вузи, бо це складна галузь, а решту спокійно могли б передати в управління одного центрального органу виконавчої влади. Тоді, коли ти бачиш всю мережу, можна аналізувати, де філію відкрити, де закрити. А якщо на цю систему дивляться з трьох десятків кабінетів, то тоді кожний панок починає дбати про свій хутір.

Освіту дикими ривковими механізмами регулювати не можна, вона потребує державного впливу. Освіта є соціальним стабілізатором, адже коли ми беремо дитину з бідної сім’ї, допомагаємо їй вийти, то вона освіту використовує, як ліфт, що дає їй майбутнє. В цьому зацікавлений і бізнес, і держава, і проста людина, тому що ми даємо реалізуватися розумним людям, тоді країна буде багатшою. Коли я чую по телебаченню: в цій школі дитина коштує 8 тисяч, а по району всього 6… Що це за аргументи? Та навіть якщо одна дитина, її вчити потрібно. При Тарасу Григоровичу Шевченку наші прадіди кріпаки по копійці збирали, щоб запросити вчителя, давали сільську хату, топили, щоб дитину вчили і не рахувалися з коштами. А нам сьогодні, бачите, нерентабельно. Тому питання збереження шкіл, дитячих садків, профтехучилищ - це тест на духовну та інтелектуальну зрілість нинішньої влади. Потрібно, щоб вона її витримала.

Що робити? По-перше, потрібен план подолання демографічної кризи в Україні, який повинен передбачити зміну до Закону «Про освіту», перш за все необхідно зменшити наповнюваність. Сьогодні мінімальна наповнюваність 5 осіб, максимальна – 30. Закон про пріоритетний розвиток села передбачає, що в малонаселених селах не може бути такої чисельності. У нас з 2015-2017 років почнеться ріст населення. Ми закриємо школи на п’ять років, а тоді відкриємо? Нічого не буде, так як від тракторних станів залишилися одні фундаменти.

По-друге, потрібен комплекс заходів для відродження малонаселених сіл, виплачувати підйомні тим, хто їде в село, і не тільки кому 20 років, а кому 30 і 40. Мучиться людина в Києві, дамо кредит, хай будує чи ремонтує будинок і живе там. Потрібно визначити в Україні ці 10 тисяч сіл і вдвічі більше платити як вчителю, так лікарю. І за дитину, яка народиться в такому селі при умові, що вона там буде жити, треба платити вдвічі більші підйомні. У нас сьогодні є зони навколо атомних станцій, де немає людей. Давайте дамо пільгову електроенергію для обігріву, хай там селяться люди. Для держави це копійки.

Крім демографічних причин закриття шкіл є ще і соціально-економічні причини, не вистачає бюджету. Давайте дозволимо місцевим радам вводити спеціальний освітянський податок на багатство, на придбання дорогих автомобілів, на продаж валюти. Ні в кого рука не затремтить заплатити для дітей.

Я вважаю, що більшість шкіл закриваються об’єктивно. Я сам розбирався з такими ситуаціями, адже була школа в Луганській області, де на 10 класів одна чи дві дитини. Але у деяких закриттів є і політичні причини. Той же самий Донецьк, школа №136, де 574 дитини і ще 52 «п’ятирічок», разом 626 дітей. Ну навіщо таку школу закривати? З свого досвіду скажу, що найкраща школа, де приблизно 500 дітей. Навіть видатний класик Сухомлинський казав, що найкраща школа та, де директор знає в обличчя і по прізвищах всіх дітей, тоді вона керована і добра.

При закритті школи в сільській місцевості стаття 11 Закону «Про освіту» передбачає обов’язкову думку громади, але для міста такого положення немає. Тому в плані подолання демографічної кризи потрібно додати пункт, що і в місті треба рахуватися з думкою батьків.

Цій темі потрібно постійно приділяти увагу, систему профтехосвіти потрібно рятувати рішучими змінами законодавства. Потрібно збирати підприємців і пояснювати, що без робітників країна жити не може. Необхідно розробити закон про індивідуальну підготовку робітництва: теорію і соціальний захист дає держава, а робочі місця, практику, виробничі лабораторії обладнує виробництво. Є десять осіб – одне місце на практику, 30 осіб – умовно 2-3 місця для практики. Вузи, профтехучилища сьогодні повинні отримати нове дихання за рахунок змін до законодавства, де бізнес має право вкладати в собівартість витрати на освіту та науку. Це мінімум 10-15 мільярдів додаткового фінансування.

З 349 вузів 222 державні. Потрібно коня ставити попереду воза, а не навпаки, починати потрібно не з кількості студентів, а з якісного підходу. Перш за все сьогодні треба проатестувати всі вузи і подивитися, де якісна підготовка, а де ні. Тоді, коли вони всі збираються під крилом одного міністерства, створюються державні громадські органи управління на місцях. Громадськість разом із бізнесом та освітянами беруть аналіз якості випускників, дивляться, успішно чи ні працює вуз. Ці рейтинги друкуються в засобах масової інформації, за грубі порушення забирається ліцензія. По поганим вузам людям повідомляють, що до нього не йдіть, бо він дає мінімальні знання. І частина вузів буде закрита, бо демографія на них також тисне.

Таким шляхом ми могли б оптимізувати нашу мережу. Якщо ставиться мета зекономити кошти, то це не вірно. Закон передбачає 8-10% валового продукту на освіту, в цьому році буде трошки більше 6%. Куди ще економити, потрібно збільшувати витрати. 1% ВВП – це приблизно 11 мільярдів, якби додали ще 2%, то це ще 22 мільярди – вистачило б і на школи, і на дітей, і на харчування і т.д.

Василь Князевич: «Не треба поспішати закривати, потрібно зрозуміти, кого в цьому окрузі потрібно обслуговувати»

Ми проводимо зміни заради реформ чи для того, щоб наше життя покращилося, в тому числі і в медичній галузі? Що виграє від цього пацієнт? Якщо це питання буде головним і стоятиме в кожного чиновника та в того, хто розробляє ці реформи, ми отримаємо нормальний результат. Якщо є проблеми з фінансуванням, це вже інше питання, треба думати, як забезпечити ті чи інші види допомоги. Головний принцип змін в системі охорони здоров’я - забезпечити якісну і доступну медичну допомогу.

В скороченні лікарень дійсно можна наламати багато дров, але наводити порядок треба, і лікарня повинна бути лікарнею, де надається якісна медична допомога. Не секрет, що у нас біля 10% народу їде закордон отримувати якісну допомогу. А решта не може їхати, бо нема за що, їм тут треба створити нормальні медичні умови, реформувати медичну галузь.

Кажуть, що ми виділяємо багато коштів. Ми проводили аналітику, взяли 1990-й рік, перейшли на обмінний курс, бо тоді були радянські рублі, і вияснили наступне. В 2008 році порядка мільярда в доларовому еквіваленті недофінансовували порівняно з 1990-тим ще при радянській Україні. Попри те, що потрібно вливати в економіку медичної галузі, її треба оптимізувати, встановити відповідні правила гри.

В постанові № 208 від 17 лютого 2010 року ми розкладали всю концепцію реформування, де вкладалася «первинка», скільки потрібно сімейних лікарів. Ми маємо 7,7 тисяч працюючих сімейних лікарів, потрібно 30 тисяч, тоді зніметься дуже багато питань. Потрібна зміна законодавства (у нас хворий шукає напряму лікарню, а він не прикріплений до цього дільничного сімейного лікаря), зміна профілю лікарень та підходів до них.

У 1984 році мене направили в село, де я починав свою діяльність в дільничній лікарні, і за цей період ситуація тільки погіршилася. В селянина забрали все, що тільки можна. Якщо розглядати реформування системи, то треба розглядати все в купі – освіту, медицину, господарство, всі системи координувати і таким чином рухатися до певного знаменника.

Ми почали вперше робити інвентаризацію з тим, щоб визначити, скільки у нас закладів, де вони і т.д. Також потрібно провести диспансеризацію, тоді ми зрозуміємо, скільки закладів та персоналу нам потрібно. Це можуть бути лікарні сестринського догляду, або вони можуть бути перетворені в медико-соціальні центри, а просто так бездумно чи указом зверху ліквідовувати ті чи інші заклади є серйозно і небезпечно. З іншого боку, потрібна серйозна інформаційна політика, роз’яснення для того, куди ми рухаємося. Необхідна система комунікації, інформатизації лікаря, забезпечення його відповідними сучасними умовами для того, щоб він міг мати знання. Лікар в селі відстає по заробітній платі і від вчителя, туди направити лікаря на «первинку» надзвичайно складно. Охорону здоров’я потрібно вдосконалювати, це всі розуміють, але яким чином, куди рухатися, треба розкласти і правильно йти, тоді будемо мати європейський ефект і результат.

Пане Василю, чи покращиться якість обслуговування від скорочення лікарень?

Василь Князевич: Ні. Ми розробляли кодекс законів про охорону здоров’я, в тому числі ми поставили питання про «первинку», розвиток сімейного лікаря, а також про створення системи екстреної медичної допомоги, де в селі до вас приїде допомога за 20 хвилин, а в місті за 10. Ми говорили про об’єднання лікарень в округи на обласний бюджет для того, щоб спеціалізувати, тобто не просто закривати, а використовувати ефективно те, що є. Для цього є всі передумови, але треба рухатися.

Скільки лікарень може бути закрито?

Василь Князевич: Ми маємо вполовину більше лікарень, ніж в Європейському Союзу. Є звичайні стандарти: в лікарнях, де не робиться хоча б 1200 операцій в рік, де не родять 400 жінок, є ризикованими для пацієнта, бо кваліфікація лікарів і вся система повинна працювати по іншому. В медицині зараз високі технології і вони дуже дорогі, тому потрібно концентрувати свою діяльність.

Зараз дуже мало говориться про диспансеризацію населення і про третинний рівень. Я дякую колезі, який підтримав невіддачу медичних вузів в загальну сітку. Ми повинні йти шляхом створення університетських лікарень – це комплекс університет і обласні клініки - третинний рівень. Там повинна надаватися вся можлива допомога, тоді це нормальний розвиток.

Станіслав Ніколаєнко: В 1995-1996 році наклали на Україну європейський досвід, комісія відпрацювала і вирішила, що нам стільки лікарів не потрібно, скорочуємо держзамовлення в медичних вузах. На сьогоднішній день у нас скільки вакансій, Василю Михайловичу?

Василь Князевич: Третина.

Станіслав Ніколаєнко: Там хмарочос, і лікар може всіх знайти за п’ять хвилин, а у нас цей хмарочос розкладається на один сільський район – 30 кілометрів з кутка в куток. Як доїде до лікарні за 30 кілометрів бабуся, у якої проблеми з тиском? От і все, своєчасно людину не обстежили і померла, не дай Бог. По вчителям ми відстояли держзамовлення, і сьогодні в освіті кадрова проблема не стоїть так гостро, як в медицині. Це був державний промах, коли ми піддалися закордонним сиренам.

Пане Станіславе, якщо в селах будуть закриті загальноосвітні заклади, як це вдарить по системі освіти?

Станіслав Ніколаєнко: В селі повинна бути хоча б початкова школа. Не можна шестирічну дитину голодну і холодну вести за 15-20 кілометрів автобусом. Там по дорозі одне з двох: або автобус поламався, або водій напився. «Шестирічка» повинен спати, відпочивати і т.і. Тому наслідки непередбачувані: зникнення українського села, обезлюднення, Україна стане просто територією, «плюс» немає робочих місць і т.д. Тому в комплексі заходів на відродження села крок №1 виробництво, №2 – школа.

Василь Князевич: Ще може виникнути проблема, якщо у дітей не буде можливості вчитися, то вони будуть виростати без освіти.

Станіслав Ніколаєнко: Друге явище, яке зараз набуло величезного значення, - це повторна неграмотність. Тобто, людина, яка здобула початкову, середню чи іншу освіту, за 10-20 років, не читаючи і не працюючи над собою, вертається назад «на круги своя». Ці неписьменні діти, а їх сьогодні 120-150 тисяч, ніде не навчаються, бомжують, а це пожива для злочинного світу та всяких соціальних конфліктів. Це нестабільна держава.

Пане Василю, якщо дільничні лікарні, в який не роблять 1200 операцій на рік, є ризикованими, то який вихід?

Василь Князевич: Їх не треба поспішати закривати, потрібно зрозуміти, кого в цьому окрузі потрібно обслуговувати. Там може бути заклад сестринського догляду для хронічних хворих: пацієнта подивився лікар в амбулаторії чи діагностичному центрі в районі, дав призначення, і сестричка в селі лікує.

З іншого боку, ці лікарні завжди відігравали соціальну роль для одиноких людей з сіл, які взимку гинуть. Я очолив Українську лігу сприяння розвитку паліативної та госпісної допомоги, і подивився, як помирають одинокі, забуті люди. Умов абсолютно немає, це страшна трагедія. Для таких людей лікарні можуть використовувати, як соціальні центри.

Що заважає впровадженню страхової медицини? Коли ви працювали, була концепція реформування медицини в Україні?

Василь Князевич: Ми писали концепцію на п’ять років. Перше, що потрібно зробити, розібратися, що у нас є. Потрібно провести загальну інвентаризацію і тоді рухатися, її досі не зробили. Друге: виписати законодавчу базу, ми це зробили. Зараз допрацювали, я вважаю, що концепцію, яку ми залишили в попередньому читанні, зараз практично і розвивають. І тільки після проведення структурних змін, можна накладати страхування. Сьогодні є так зване страхування, тільки страхує держава без порядку, не захищаючи нікого, і ми бачимо, що робиться в системі охорони здоров’я.

Станіслав Ніколаєнко: Я як голова району чи області сідаю і починаю дивитися по кожному селу. Я вважаю, що закриття кожної школи повинно обговорюватися на засіданні уряду, а керівник області по кожному селі повинен все знати. Я працював міністром, ввів практику, щоб мені доповідали по кожній школі, і знаходив в кожній другій школі неправильні підходи до закриття і т.д.

Сьогодні, якщо немає підвозу і в селі є семеро дітей, до кожної дитини вчитель приходить і індивідуально займається по п’ять годин. Що таке сьогодні п’ять годин в тиждень на дитину, у якої батько на заробітках в Італії, а мати ще в якійсь країні, а з дитиною сидить 70-річна бабуся? Сьогодні є проект «Школа-родина», за якою чоловік і жінка вчителі їдуть в село, і їм платять подвійні ставки. Згідно цієї програми діти щодня ходять і навчаються. Є ж школа Монтесорі, де діти до 7-го класу навчаються з одним вчителем.

Скільки шкіл було закрито останнім часом?

Станіслав Ніколаєнко: За моїми підрахунками, за останні три роки закрито майже 900 шкіл, 390 з них були в 2008 році. Темп – 250 шкіл в рік. Коли я працював в Міністерстві було закрито десь 80 шкіл, але, як правило, там була одна-дві дитини на школу.

Василь Князевич: За моє керівництво в Міністерстві з 2007 по 2010 рік ми не закрили жодної лікарні. Зараз у Президента правильні рішення, програма написана хороша, але відповідальні міністри – це шлях в нікуди.

Станіслав Ніколаєнко: Не потрібно, щоб суспільство ставало на позицію крупного бізнесу і «властьдержащих». Сьогодні 27% внутрішнього валового продукту іде на людину, тобто перерозподіляється через бюджет. В той же час міністр фінансів говорить: а от Росія відстає від нас, у них 32-33%. А чому Франція 46% валового продукту витрачає на людину – освіту, медицину, пенсіонерів, дороги? Ми не повинні погоджуватися на ліберальний, жорстококапіталістичний, дикобуржуазний підхід до розвитку України. Так не можна, що тут в центрі все блищить, всі випендрюються один перед одним, а в селі лампочки та вугілля немає, школа закрита.

Навіть при царю Пеньку кожний вчитель, лікар, ветеринар отримував вугілля, дрова і безкоштовне житло, коли приїздив працювати в село. Примусити випускника їхати в село не можна, бо Конституція забороняє, але можна підготувати договір, де сказано, що я як керівник району даю житло, з опаленням, теплою водою, даємо комунальні доплати. І туди поїдуть, бо держава їх вивчила і вони відпрацюють. Я якщо ви його в степ вивези, штовхнули: ти якось попрацюй, може щось знайдеш собі. Знаходять: дві третини вчителів після першого року тікають з села в місто. Підйомні треба платити. Колись довелося мені пробити ініціативу, щоб дати вчителю 5 окладів підйомних. А чому молодому лікарю не заплатити? І не 5, а 10. Та хай хоч ковдру купить та холодильник. Поїхало подружжя вчителів, дати їм по 10 окладів, купили котла, холодильника, якесь обладнання та хоч людьми себе відчують.

Все куплять, і поїдуть в місто…

Станіслав Ніколаєнко: А там договір підписаний.

Василь Князевич: Вчитель, лікар і священик – це свого роду інтелігенція, ядро, на якому буде триматися село.

Віктор Федорович фактично визнав, що немає кому реформи проводити, немає кадрів…

Василь Князевич: А звідки їм взятися? Кадрами треба займатися.

Станіслав Ніколаєнко: Зараз один за одним виникають конфлікти в різних галузях. В освіті то правила вступу, то зовнішнє оцінювання, то чисельність університетів. Стратегії немає, не прокладений курс і весь час ідемо десь у манівці, наступаємо в темноті на політичні граблі. Треба стратегію прокласти!