Рік без опозиції

Українська опозиція за минулий рік стала диванною, розсівшись на ток-шоу і забувши про поїздки по регіонах. Вона не запропонувала жодного альтеративного конкретного плану дій для виходу країни з кризи, а жодний із створених тіньових урядів так і не проявив себе. Після року діяльності довіра населення впала не лише до влади, а й до опозиції, бо ні та, ні інша не чує його. Тож не дивно, що перспективи сьогодні є саме у вуличної опозиції, проявом якої став Податковий майдан. Крім того, рух спротиву набирає обертів в соціальних мережах, де політикам поки що немає місця.

Про це в прес-центрі «Главкому» говорили політолог Ігор Попов та директор Агентства моделювання ситуацій Віталій Бала.

Ігор Попов: «Україні потрібен свій Талібан, свій аналог Братів мусульман або хоча б польської «Солідарності» зразка 80-х років»

Про опозицію можна говорити як про життя на Марсі, тому що його особливо немає. Сьогоднішня влада виявилася не гіршою, ніж вчорашня по ефективності роботи, а сьогоднішня опозиція виявилася гіршою, ніж вчорашня опозиція. Між нинішньою владою та вчорашньою, яка стала опозицією, відмінностей мінімум. Це ставлення до НАТО, Путіна та статусу російської мови. В економічних питаннях різниці, на жаль, практично немає. Можна порівняти той же Меморандум з МВФ, підписаний Тимошенко і Азаровим, - вони були ідентичні.

Головна проблема, що опозиція за рік так і не презентувала альтернативної програми розвитку країни, яка б була зрозуміла для всіх громадян. Протягом останнього року влада та опозиція грали в різних вагових категоріях або, по-футбольному, в різних лігах. Опозиція в основному змагалася між собою якраз за право ввійти у вищу лігу і там на виборах опонувати владі. А влада конкурувала всередині себе за доступ до першого тіла, до ресурсів.

Щодо загальних тенденцій, то опозиція стає диванною. Лідери сидять як правило на диванах на ток-шоу і, на жаль, вважають це єдиною формою своєї роботи, а серйозних системних альтернативних рішень, зрозумілих для експертів, не виробляється. Зв'язок з областями у опозиції практично втрачений. Якщо влада вибудувала повну вертикаль керування державою, то опозиційні політики практично не їздять в обласні центри, а депутати, які від опозиції пройшли у місцеві ради, тихенько собі співпрацюють із владою.

Є кілька видів опозицій. Парламентська опозиція розчинилася, і це пов’язано частково з тим, що у нас загалом роль Верховної Ради нівелювалася в державній політиці. Але зараз у парламенті немає навіть 150 депутатів, які б назвали себе опозиційними. Там періодично збираються якісь підписи, але 150 ніяк не можна зібрати. Хоча парламентська трибуна – це одне з не багатьох місць, де ще можна почути альтернативну думку.

Вулична опозиція у нас лише формується. Податковий майдан показав певну перспективу у цьому напрямку. Але на його прикладі стало очевидно, що вулична опозиція є сильна до того часу, поки на майдан не прийдуть політики з парламенту і все не зіпсують. Спроби очолити антиподаткові протести політикам не вдалися, а от розвалити все у них вийшло. Після Податкового майдану не залишилось організаційних структур саморегуляції українських підприємців. А спроби організувати вуличні акції під знаменами опозиції провалюються навіть якщо в них вкладаються досить серйозні кошти. Громадяни ніяк не бажають захищати чиновників, які вже кілька місяців сидять в СІЗО, і виходити на масові протести проти цього явища.

Інститут тіньових урядів у нас теж ніяк не приживається. Минулий склад не дуже ефективно працював, а в діючому тіньовому уряді половина членів підтримали владу. До того ж слідів діяльності тіньових урядів, яких було задекларовано кілька, зараз не помічено.

Досить цікава кібер-опозиція, яка тільки формується, вона дуже сильно роз’єднана. Події в північній Африці повинні були показати нашим політикам, що кібер-опозиція (люди, які активно присутні у соціальних мережах у віртуальному просторі) буде серйозним ресурсом. Треба працювати через соціальні мережі, це дешево, ефективно і на сьогодні інтернет-спільнота налаштована дуже опозиційно до діючої влади. Але наші політики ліниві та нещирі, а це одразу помітно в соціальних мережах, блогосфері, тому їх робота в інтернеті буде дуже неефективною.

Опозиція працює реактивно до влади, незграбність якої породжує радикальну опозицію, тому що проти катка м’якими методами не попрацюєш. Коли було допущено багато помилок в гуманітарній сфері, це дуже посилило радикальних націоналістів. Якщо зараз буде провалена соціальна сфера, це може посилити дуже радикальні ліві рухи, і таким чином з’явиться нова опозиція, яку зараз ми ще не бачимо.

Причин слабкості опозиції декілька. Одна з них - влада не пускає, ігнорує навіть регламент Верховної Ради України, проте якщо ти стильний, то треба не шукати причини, а переборювати це. Друга причина – це невміння працювати в довгі ігри. Наші бізнесмени не готові чекати більше, ніж рік-півтора для того, щоб повернутися у владу і мати доступ до ресурсів та преференцій. Якщо вони не бачать такої короткої перспективи повернення у владу, то перебігають до чинної влади негайно. Ще одна причина – відірваність всіх наших політиків від народу, незважаючи на те, перебувають вони в опозиції чи у владі. Політики не розуміють, чим реально живе народ. Вони не їздять у громадському транспорті, а на базар ходять лише перед виборами, нічого не купують. Дуже часто ми спостерігаємо кумедні випадки, коли вони не орієнтуються ні в цінах на повсякденні товари, ні взагалі в тому, чим живе народ України. Ще одна причина – це те, що ми не маємо традиції провести серйозний аналіз після виборів, в тому числі поміняти лідерів тих партій, які програли вибори.

Що нас очікує і що можна рекомендувати? Ті партії та політики, які сьогодні заявляють про свою опозиційність, не можуть перемогти цю владу ніколи і тому поступово відійдуть від політичної арени. Об’єднання політичних карликів якщо і вдасться, то це буде один великий карлик, але з нього не вийде один серйозний гравець. Якщо провалиться програма реформ, а все до цього йде, і буде падати рівень добробуту населення, це приведе до появи вуличних лідерів, справжніх польових командирів і тоді може сформуватися серйозна вулична опозиція. У нас фактично не зайнята ніша серйозної базової мережевої опозиції. Україні потрібен свій Талібан, свій аналог Братів мусульман або хоча б польської «Солідарності» зразка 80-х років. Я вивчав досвід Братів мусульман. Це мережений рух, який працює кілька десятків років в кожному селі. Люди чесні, працюють власне для людей роками, і лідери цього руху не крадуть із партійної каси гроші собі на Мерседес. Це помітно і користується підтримкою населення. У нас поки що таке не створено.

Ще один прогноз: чистки у владній команді приведуть до створення нової багатої опозиції, яка матиме представництво в парламенті, запас фінансових ресурсів, вплив на ЗМІ, тощо. Ці вигнанці можуть скрито влитися в один із діючих партійних проектів, посилити його і таким чином це буде номенклатурна опозиція у вигляді нового технологічного проекту.

Якщо ж влада проведе хоч якісь ефективні реформи, змінить гуманітарну політику і не буде драконити половину України, якщо покращить інформаційну політику і народ зрозуміє, що влада хоче зробити із своєю країною, то опозиція так і не висуне достойного противника, а лише поставлятиме час від часу зручних спаринг-партнерів.

Віталій Бала: «Цей рік опозиція в Україні існувала суто віртуально»

Щоб бути опозицією, треба мати певну позицію. Пам’ятаєте, що 9 березня 2010 року Тимошенко збирала Віче біля пам’ятника Шевченку заради об’єднання всіх опозиційних сил. Згодом вони оголосили, що будуть створювати Опозиційний уряд. Потім Яценюк оголосив, що створюватиме такий самий уряд. 10 травня 2010 року створено Комітет захисту України, багато партій підписались під цим, інші були присутні, підтримали та не підписали документу. В цьому сенсі за перший рік не було створено ніякого підґрунтя і фундаменту, бо до того часу, поки у влади високий рейтинг, говорити про якісь радикальні заклики абсолютно безпідставно і це не несе після того ніякої дії. Збиралися майдани, та в результаті нічого не відбулося. А треба просто було оголосити порядок денний і під нього підлаштовуватися.

Влада своєю «цікавою діяльністю» дає можливість опозиції тим чи іншим чином проявити себе. Але комунікація і у влади, і у опозиції із громадянами фактично відсутня. Це їх об’єднує. Вони через телебачення звертаються до українського народу, фактично ми бачимо спаринги влади та опозиції, але у віртуальному світі. До появи Податкового майдану такого спілкування з громадянами не було.

Не дивлячись на те, що загальна опозиційність виглядала у вигляді «а Баба Яга проти», я б все-таки хотів відзначити, що останнім часом якісь конкретні пропозиції намагається робити Яценюк, та ж Королевська, яка очолила Раду підприємців при Верховній Раді, той же Гриценко, менше Катеринчук. Говорячи про їхні спроби об’єднатися, я б не називав їх карликами, а політичними силами, які втратили певну довіру від громадян.

Мені видається, що не тільки погіршення соціально-економічного стану в Україні принесе радикалізацію. Насправді це шанс для соціал-демократів в класичному вимірі, бо соціальний захист населення в цій ситуації буде дуже чутливий для громадян. Але це має бути не соціальний популізм, а чіткий план дій. Я не виключаю того, що якщо вони дійсно почнуть спілкуватися з громадянами, то ці більше 40%, які розчарувалися і в опозиції, і у владі, можуть дослухатися до них. Не дивлячись на всі песимістичні прогнози, вірю в український народ. Мені видається, що все таки питання купівлі гречки, заправки автомобіля і т.д. об’єднають і захід, і схід. Але просто виступати на майданах і закликати до радикальних дій зараз насправді не на часі. Мені дуже не хотілося б, щоб саме вулиця сказала своє слово, бо хаос, який може від цього виникнути, не дасть нічого хорошого Україні.

Політичні діячі мають запропонувати конкретний план дій, прийде час і вони все-таки візьмуть певну ідеологію. Бо навіть говорячи про об’єднання опозиції, ніхто не каже, яку ідеологію вони будуть сповідувати. Хоч би якось визначилися, що вони будуть робити. Мені хотілося б, щоб політичні діячі другого ешелону зрозуміли, що прийшов час для нових діячів, нових політичних проектів. Я погоджуюсь з Ігорем, що у всьому світі політична сила, яка програла вибори, міняє лідера для того, щоб не консервувалася ситуація. Щоб Україна рухалася, нам потрібна конкуренція. Судячи з того, що зараз відбувається в країні, ми є свідками побудови модернізованої феодальної держави, хоча і Туніс, і Лівія показали, що коли є сюзерен і всі йому підкоряються, це не веде ні до чого хорошого для країни.

В цій ситуації опозиція має реформуватися у вигляді альтернативи. Вона не може бути опозицією, яка проти всього, щоб влада не зробила. Хто б що не говорив, деякі закони є зовсім не поганими, а єдина проблема, що їх ніхто не виконує. Вертикаль, про яку так багато говорили, не спрацьовує. Владі треба зрозуміти, що вони втрачають ситуацію над країною і тут може з’явитися якийсь Дуче і тоді мало не здасться ні опозиції, ні владі. Надіюсь, нас ця доля омине, бо всі чутливі реперні точки, які є, вже були заторкнуті нинішньою владою. І щастя для влади, що зараз немає харизматичних лідерів для вулиці, які б могли цим скористатися. Якщо вони не змінять свої підходи і не почнуть працювати в напрямку інформаційної політики, яка дуже слабка у влади, то нічого не відбудеться. Якщо в Адміністрації Президента ще намагаються щось робити, то в уряді взагалі ніяких пояснень, все відбувається кулуарно. Небажання чи неможливість пояснювати експертному середовищу, журналістам та суспільству, що вони робитимуть, це дуже погано і є помилкою для влади. Які б красиві слова не говорив Тігіпко, поки вони не приймуть антикорупційний закон і не почнуть хоча б його втілювати в життя, нічого не вийде.

Опозиція могла б цим скористатися, але таке враження, що вона живе в якомусь своєму 2004-2006 році, не розуміючи, що на носі вже 2012 рік і ситуація насправді змінилася. Ні влада, ні опозиція цим шансом не скористалися для того, щоб запропонувати Україні той алгоритм вирішення наших проблем. При тому, що агропромисловий комплекс міг би стали зараз тією соломинкою, яка б дала можливість нашій країні вилізти із тієї прірви, в яку ми сповзаємо. Виграє той політичний лідер чи партія, які запропонують і реально покажуть, що треба зробити і які наслідки це дасть. Ми дійшли до тієї точки, коли здоровий глузд в українця починає брати гору, він розуміє, що рятувати треба себе і свою сім’ю. Для цього треба йти і вибирати тих, які ще не були при владі і дати їм можливість себе проявити.

Повторю ще раз, що я не вважаю нинішній політичний клас політичною елітою країни. Зараз їхні дії ще раз підкреслюють, що вони не здатні запропонувати Україні шляхи виходу з кризи, а думають тільки про себе. Візьміть хоча б ту саму оновлену систему оподаткування, яка дає переваги крупному бізнесу. В 21 сторіччі виходити за рахунок крупного бізнесу - це просто смішно, враховуючи що десять кланів управляють всією економікою. Якщо в одного почнуться проблеми на зовнішніх ринках, то нашому ВВП просто буде капець. Це треба розуміти, але абсолютно нікого не хвилює, що треба розвивати середній та малий бізнес, щоб була якась гнучкість і можна було вирулити в цій ситуації.

Єдиний плюс для команди Януковича та його персонально – він зумів зламати ту систему, яка нам залишилася у спадок від радянських часів, і побудувати свою нехай недосконалу систему влади.

Яким цей рік був для Юлії Тимошенко? Рік тому вона програла президентські вибори, пішла у відставку з поста прем’єра і досі залишається найрейтинговішим лідером опозиції…

Віталій Бала: Я вже жартував про те, що є якийсь агент «Батьківщини» в Адміністрації Президента і Юлію Тимошенко тягають на ці допити, все телебачення її показує. Вони самі дали їй можливість набирати певні бали і відсотки. Сьогодні провідні європейські політики та американські сенатори вже відкрито звертаються на її захист, це говорить про те, що влада так і не навчилась використовувати владу для того, щоб щось робити.

Політична еліта відсутня, бо і опозиція, і влада, прийшовши до влади продовжують за неї боротися. Вони намагаються знищити свого опонента, таким чином піднімаючи його на свій рівень. От вийшло так: Юлія Володимирівна, заходьте до нас на ринг і будемо спаринг-партнерами. Хоча розумні люди кажуть, що вони хочуть зробити собі зовсім іншого спаринг-партнера для того, щоб поставити націоналіста проти мудрого державника. Якщо вони так вчинять, то в них нічого не вийде.

Ігор Попов: Погоджуся. Ще на середину осені побутувала думка, що пісня Юлії Володимирівни проспівана і вона сходить із політичної арени, проте початок карних справ, політичних переслідувань зробили її ньюсмейкером і це пішло в різкий дисонанс із європейською та американською політичною культурою. Там дуже не прийнято переслідувати тих, хто програв на виборах. У всіх філософських трудах та підручниках написано, що цього робити не можна. Той, хто це робив, той програвав. Таким чином у неї з’явився шанс, як вона його використає…

Можете назвати якусь конструктивну ініціативу, запропоновану опозицією, з якою б влада погоджувалась чи ні?

Ігор Попов: Не можу. Ідучи сюди, я намагався згадати, і нічого не вийшло.

Віталій Бала: Вони приєдналися до Податкового майдану і вносили якісь пропозиції. А так, якщо розібратися, то ні, по великому рахунку, немає нічого. Цей рік опозиція в Україні існувала суто віртуально, і це основна її проблема. Якщо вони не зрозуміють цього, то у них немає майбутнього.

Ігор Попов: Минулого року головною опозиційною партією в Україні, мабуть, була Європейська народна партія.