Чому миротворці гинуть в Україні?

За всі роки незалежності у миротворчих операціях загинуло близько 50 осіб. Водночас після повернення додому, не отримавши належної медичної допомоги, за цей же період померло більше 200 осіб, з них за останні два роки лише в Києві пішло з життя 10 офіцерів. Миротворці досі не мають в Україні свого центру реабілітації, держава не цікавиться їх подальшим життям, не маючи навіть елементарного реєстру тих, хто відстоював колись її імідж за кордоном.

Якщо в Україні помирає державний службовець, його сім’я отримує щомісячну виплату за втрату годувальника 70% від його заробітку, якщо гине миротворець – тільки 30%. Чиє життя дешевше?..

Напередодні Міжнародного дня миротворця у прес-центрі «Главкому» про це розповіли представник Міжнародної асоціації «Солдати миру» в Східній Європі, член Громадської ради при Міністерстві оборони України Юрій Донський та глава Комітету з питань медико-соціальної реабілітації миротворців, учасник миротворчої операції в Сараєво Надія Новосельська.

Юрій Донський: «Наше суспільство ставиться до миротворців як до військових туристів»

День миротворців був започаткований Україною, бо саме за її зверненням Генеральна Асамблея ООН прийняла рішення, що цей день має святкуватися у всіх країнах світу.

Миротворчість – це бойова діяльність, тому що вона відбувається в регіонах, де точиться збройний конфлікт, або, де є угода про припинення вогню. Миротворчий персонал буває озброєним і неозброєним, озброєні – це військовий контингент, неозброєні – миротворчий персонал. Україна долучилася до цих операцій ще у складі Радянського Союзу в 1973 році, а як незалежна держава працює в операціях з 1992 року.

Наразі ми маємо 19 років активної участі в миротворчих операціях, більше 50-ти тисяч громадян України проходили службу в гарячих точках під прапором ООН та інших міжнародних організацій. Дуже багато українців сьогодні працюють на посадах в ООН, вони зробили свій вибір на користь професійної діяльності як штабні офіцери ООН.

В Україні є проблема підготовки персоналу, забезпечення участі в миротворчих операціях, і головна проблема – це адаптація людей після повернення з конфлікту. Різниця з іншими державами полягає в тому, що будь-яка операція за кордоном в іноземних арміях – це бойова операція, на яку пишеться план, вона має конкретну назву, і участь в ній розглядається як бойова діяльність. Українські ж парламентарі не розглядають цю діяльність як бойову, а суспільство ставиться до миротворців як до військових туристів. Це не так, тому що на миротворчий персонал має бути рішення Президента України, яке потім затверджує Верховна Рада, по кожному випадку існує рішення Ради національної безпеки.

За 19 років ми повернулися в початковий період визначення доцільності чи недоцільної участі, коли інші країни однозначно поширюють свою діяльність. Події, які відбувалися в Кот-д'Івуарі підтвердили, що треба приймати участь. Україна в цих операціях показала, що вона спроможна виконувати завдання по мирному врегулюванню. Не дивлячись на політичні суперечки в самій Україні, військові своє завдання виконали, вони підняли імідж держави і забезпечили реалізацію завдань, які поставило керівництво ООН.

Якщо направляти миротворців, то треба, щоб були гарантії і система безпеки для учасників операцій. Завдання миротворців – не допустити, щоб конфлікт перейшов в широкомасштабну війну. З точки зору світової безпеки, участь миротворців будь-якої країни в локалізації конфліктів і в мирному регулювання є надзвичайно важливою.

Є проблема, яка стосується Організації Об’єднаних Націй. Сьогодні більше 100 тисяч миротворців перебуває під її прапором, більше ста країн приймає у миротворчих операціях. Якщо така участь розширилася, то має бути єдина уніфікована система пільг і гарантій для миротворців, що Франції, що США, що України. Це не нормально, коли держава делегує свій персонал виконувати миротворчий обов’язок під прапором ООН, а після повернення у держави немає коштів на те, щоб забезпечити мінімальні соціальні гарантії.

Місія ООН – це конкурентне середовище, великий конкурс, на який країни подають заявки. Якщо ми будемо втрачати наш потенціал, то будемо втрачати економічно, політично і у всіх інших сферах.

На жаль, за українськими миротворцями в місії не йдуть наші економічні структури. Це все пов’язано, тому що за миротворчу діяльність ми отримуємо компенсації, частина яких держава використовує для забезпечення своїх громадян і розбудову власного потенціалу.

Я думаю, що оптимальна чисельність українського персоналу за кордоном не менше 2-х тисяч осіб, це як мінімум 3-4 контингенти, при цьому держава має лобіювати інтереси України.

Крім того, треба відходити від тактики застосування бойових підрозділів за кордоном, тому що це ризиковано. Більші привілеї в України були б, якщо б приймали участь інженерні, медичні, транспортні підрозділи, тому що це менш ризиковано, більший термін перебування, ширша участь в операціях по відбудові країни, де точився збройний конфлікт, і люди будуть більш захищені. В державі має бути соціальна, медична та інша інфраструктура, яка дозволяє готувати, брати участь і потім адаптувати та реабілітувати цих людей.

Надія Новосельська: «Перебування в місії, участь в бойових діях – це стрес, який активізує всі захворювання, що є в людини»

Я сама була в миротворчих місіях і відчувала на собі ці стреси. Люди зверталися в медичний пункт за допомогою з різними захворюваннями, які під впливом стресів виникали набагато частіше. Всі держави, які беруть участь в миротворчих операціях, мають систему по реабілітації. Україну знають не тільки по спорту, помаранчевих революціях, представника української держави пізнають ще й по миротворчих операціях. З одного боку, ми встигаємо показувати себе на міжнародній арені, а от коли людина повертається, не відпрацьовуємо. Якщо буде така система по реабілітації, а це може бути санаторій, про які ми подавали свої заявки на протязі багатьох років, то люди себе почуватимуть спокійніше, вони зможуть час від часу туди звернутися, матимуть психологічну підтримку. На сьогодні наші миротворці можуть потрапити в центр реабілітації для афганців госпіталь «Лісова поляна», але його місткість дуже маленька. На сьогодні є 50 тисяч учасників миротворчих операцій, невже не можна віднестися до цієї теми більш виважено?

Лікарі, які брали участь в миротворчих операціях, беруть участь в розробці цього плану. Уже є напрацювання по такому центру, потрібна тільки добра воля і політичне рішення.

Скільки миротворців не повернулося з місій?

Юрій Донський: На жаль, у нас дуже багато втрат. Більше 50 чоловік не повернулося з операцій. Близько 200-т людей ми втратили вже в Україні від того, що держава не надала допомогу учасникам операцій. За минулий рік тільки в Києві ми втратили 10 офіцерів, які захворіли саме під час участі в операціях. Неодноразово були звернення до керівних структур, щоб був Державний реєстр учасників операцій. Сьогодні ніхто не знає про учасника операції, медична і реабілітаційна система для нього не працює. Бюджет сьогодні не фінансує окремим рядком надання медичного забезпечення учасникам миротворчих операцій. Людина втрачає надію, і як наслідок ми втрачаємо людину.

Чи правда, що оплата праці у наших миротворців одна з найнижчих в світі?

Юрій Донський: ООН платить незалежно від звання військового 1028 доларів в місяць. Плюс 60 доларів компенсації за форму щомісячно. Ці гроші йдуть в державу і потім Україна певну їх частину платить миротворцям. Наприклад, мені в Лівані платили 525 доларів. Тобто, тоді держава нас обкрадала в два рази. Сьогодні ситуація змінилась і миротворці отримують набагато вищу платню, але ці події відбулись після наших публічних звернень. Водночас інші держави віддають всі гроші, які платить ООН, а також нараховують ще два-три своїх оклади. В Україні ж, якщо людина йде за кордон, то втрачає українську зарплатню на період відрядження. Але якщо участь в операціях йде по лінії не ООН, а НАТО, там держава сплачує все з власної кишені. Крім того, є ще індивідуальна система: якщо їде спостерігач-штабний офіцер, то платиться не державі, а безпосередньо на його рахунок. Тут виплати йдуть досить суттєві – 2-3 тисячі доларів, але ця людина має бути належно підготовлена: знати мову, водити машину, працювати в багатонаціональному колективі. Проте лише один спостерігач може представляти державу. Проблема в тому, що Україна не лобіює перед ООН створення штабних посад.

Скільки миротворців працює зараз за кордоном і в скількох країнах?

Юрій Донський: Міністерство оборони вчора опублікувало статистику про те, що 476 працівників Міноборони беруть участь в 11 місіях. Міністерство внутрішніх справ відправило більше 200 своїх представників до цивільної поліції ООН. Є індивідуальна присутність представників інших міністерств та організацій під прапором ООН. Але Україна втратила лідерство участі в миротворчих операціях.

Цей рік знаковий: 5 років тому бригада повернулася з Іраку, 5 років подій у Лівані, коли був виведений наш батальйон, але залишились українці у складі місії ООН як цивільні працівники. В липні буде п’ята річниця, як загинув персонал військових спостерігачів з Китаю, Австрії, Фінляндії та Канади. До речі, ми наполягали та ставили питання перед секретаріатом ООН, щоб було виведено цей персонал на основі наших оцінок ситуації у Боснії. Інші держави не реагували на те, що там відбувається.

Як держави компенсують загибель миротворців?

Юрій Донський: Це дуже тонке питання. Якщо в Україні помирає державний службовець, його сім’я отримує щомісячну виплату за втрату годувальника 70% від його заробітку, якщо гине миротворець – тільки 30%. Отже, на думку наших політиків, життя миротворця дешевше, ніж життя держслужбовця. Це неправильно, бо всі рівні перед законом, перед Богом та перед суспільством.

Щодо компенсації, то ООН платить страховку за загибель миротворця. Але держава не має системи соціальних гарантій і пільг та системи страховки для військовослужбовця, який їде в місію. Миротворець іноземної держави, окрім страхових полісів ООН, має ще додаткові можливості страхувати своє життя в компаніях, які спеціалізуються на таких ризиках. У нас, на жаль, події в Лівані засвідчили, що компанії, які приходять як страхувальники життя миротворця потім працюють як звичайні «чорні кидали», шукаючи будь-які підстави, щоб не виплачувати компенсацію і не розглядають поранення, контузію чи травму як страховий випадок. За двадцять років нічого не змінилося, бо як не було цієї системи страхування, так і немає. Сьогодні в Україні майже відсутня система страховок для військового персоналу, є лише одна незначна виплата за загибель чи поранення і все.

Який психологічний стан людини, яка повернулася з війни? Які найпоширеніші хвороби переносить людина, яка брала участь в місії?

Надія Новосельська: Перебування в місії, участь в бойових діях – це стрес, який активізує всі захворювання, що є в людини. Вони ускладнюються, їх набагато тяжче переносити. Тож ми говоримо про створення спеціалізованого центру, де б були професійні психологи, психотерапевти, досить часто потрібна допомога психіатрів. Від того, що людина знатиме, що їй є до кого звернутися, зменшаться і соматичні захворювання.

Від яких хвороб найчастіше помирають миротворці вже в Україні?

Юрій Донський: Як ви пам’ятаєте, після афганських подій різко виріс показник суїцидних настроїв, коли людина відчувала, що її спершу послали, а потім кинули напризволяще. Тоді ми втратили в Україні більше військових, аніж на війні. Багато таких випадків було і серед ліквідаторів аварії на ЧАЕС.

Щодо миротворців головна проблема не суїцидні випадки, а розлади сердечної системи – інфаркти та інсульти, інфекційні захворювання, які не діагностуються. Це й малярія, різноманітні віруси, які проходять, але дають потім негативні наслідки. Часто у місіях військовому не записувалося у медичну картку, що він перехворів. Зараз проблема в тому, що немає ні апаратури, ні діагностики, ні ліків.

Скільки буде коштувати будівництво такого реабілітаційного центру?

Надія Новосельська: Його не треба будувати, є достатньо існуючих санаторіїв Міністерства оборони, які або динамічно відбираються, або ледь зводять кінці з кінцями. В Криму є кілька санаторіїв, які багато років просто закинуті. Зокрема, такі є у Феодосії та в Судаку. Але нам сказали, що хтось вже на них «положил глаз», корпус стоїть «мертвий», але боротьба за нього вже йде.

Юрій Донський: З іншого боку, Україна може звернутись до країн-партнерів і створити спільно такий центр, щоб проводити на нашій території лікування ще й іноземних миротворців і за ці кошти лікувати українських. Ми ж маємо такі унікальні реабілітаційні ресурси. Там можна задіяти медичних працівників, які теж були в місіях, вони можуть реалізуватися як фахівці.

Так зверніться до Президента України…

Юрій Донський: 18 квітня ми подавали два листи до Адміністрації Президента України стосовно пам’ятника миротворцям у Києві, і стосовно нагородження особового складу, який був задіяний в Жепі. Жодної відповіді ми досі не отримали.