Українські православні: хто кого?

За останні двадцять років кількість релігійних громад в Україні зросла вп’ятеро, було відкрито сотні монастирів, сотні місій та братств, заборонених в радянський час. Проте досі не вдалося створити єдину помісну українську церкву, як це зазвичай буває, коли країна здобуває незалежність. Спроби двох гілок Української православної церкви - Московського та Київського патріархатів сісти на стіл переговорів вже на початковій стадії були зупинені втручанням російського патріарха Кирила і навряд чи найближчим часом будуть відновлені.

Наразі в Україні кількість тих, хто говорить про свою належність до УПЦ МП десь 23-25%, до УПЦ КП – 15-18%, і до УГКЦ стабільно 7-8%. Водночас чверть опитаних вважають себе просто православними, бо не можуть визначитися зі своєю юрисдикційною належністю.

Про це в прес-центрі «Главкому» розповідав президент Української асоціації релігійної свободи Віктор Єленський.

Віктор Єленський: «Стоїть переді мною західний проповідник з красивою краваткою, а я поважаю нашого попа з заяложеною чуприною»

Напередодні Дня Хрещення Русі та 20-ліття Незалежності України розповім про ті тенденції, які відбуваються зі світовим християнством та українським зокрема. Головний підсумок останніх двадцяти років у християнському світі – це те, що християнство вижило взагалі, тому що дуже багато експертів та культурологів пророкували, що воно не доживе до кінця 20 століття і вже точно не перейде у 21 століття. По-друге, християнство стало по всьому світі брати більш активну роль в громадському, суспільному та політичному житті. Більшу, ніж це було в середині 20 ст., тож можемо говорити про так зване велике повернення релігії у публічну сферу. По-третє, християнство у світі перестало бути суто європейським, тобто повністю втратило європейську ексклюзивність. Адіс-Абеба, Кіншаса, інші африканські, азійські, особливо латиноамериканські міста зараз є набагато важливішими центрами християнства, ніж Париж та Лондон.

Щодо України, то упродовж цих двадцяти років, по-перше, не справдився прогноз, який формулювали багато цілком притомних західних експертів, про виникнення релігійної війни у нашій країні. Дуже багато було залишено історією мін уповільненої дії. Вважалося, що якщо вони по справжньому і вибухнуть, то це буде на західній Україні. Там дійсно були серйозні зіткнення між православними та греко-католиками, між православними різних юрисдикцій, але війни і кровопролить не сталося.

По-друге, християнство в Україні зараз виглядає принципово інакше, ніж 20 років тому. Хоча Україна не була релігійною пустелею до горбачовських реформ, але за цей час кількість релігійних громад в Україні зросла вп’ятеро, було відкрито сотні монастирів, сотні місій та братств, заборонених в радянський час. Релігія стала поважним аспектом суспільно-політичного життя. Ви бачите, що інтерес до відставки патріарха Української греко-католицької церкви перевищує інтерес до переміщень в якихось великих промислових корпораціях. Візит Патріарха Кирила в Україну також викликає постійний інтерес медіа. Так чи інакше свою релігійну політику та свої переваги в релігійній сфері формулювали всі українські президенти. В Україні немає скільки-небудь помітної постаті в культурі, науці чи спорті, яка б вийшла та сказала, що вона атеїст та не вірить в Бога. Навпаки, всі декларують відданість своїй вірі, будують храми…

Більш-менш регулярно (щомісяця) близько 20% наших співгромадян відвідують церкву. Пересічний західний українець відвідує церкву десь 22 рази на рік, киянин – 11-12, а на сході 7-8. Тобто, людина 21 століття так само потребує віри, як і 200-300 років тому. Інша справа, що ця віра інколи набуває нових нецерковних форм, але це вже питання до церкви.

Дослідження Центру Разумкова свідчать про те, що кількість людей, які говорять, що вони є віруючими, зростає. Кількість тих, хто говорить про свою належність до УПЦ МП десь 23-25%, до УПЦ КП – 15-18%, і до УГКЦ стабільно 7-8%. Водночас десь чверть опитаних в Україні говорять про те, що вони є просто православними. Це ті люди, які не можуть визначитися зі своєю юрисдикційною належністю.

За двадцять років незалежності Україна так і не спромоглася створити єдину помісну церкву. Чи взагалі реально це зробити?

Віктор Єленський: Україна як держава не має створювати помісну церкву, хоча може цьому сприяти. Всі президенти до тепер так чи інакше намагалися це зробити. Але проблема полягає в тому, що частина українців говорить про те, що не може повернутися під юрисдикцію Московського патріархату. Частина не може розірвати молитовної єдності з МП навіть організаційно. Тобто, те, що відбувається з церквою, це віддзеркалення того, що відбувається у суспільстві.

Крім того, новий імпульс переведення відносин між православними в ще більш гостре політичне русло надало патріаршество шістнадцятого предстоятеля Російської православної церкви патріарха Кирила, який висунув доктрину «Русского мира», від якої частині православних в Україні дуже некомфортно. Це дуже серйозний виклик. По суті патріарх Кирило обирає час, коли в суспільстві наростала соціальна апатія, розчарування всіма політичними діячами, і більшість українців вважали, що країна йде не туди. Він говорить, мовляв, давайте знову йти разом, тоді ми будемо дуже сильні, перетворимося з «ведомого на ведущего» і тоді будемо цікавими світу. Хоча багатьох це просто обурило. Що таке «український проект»? Це рішення іти в світ самостійно, а не через Варшаву, Петербург, Відень чи інші столиці. Патріарх Кирило говорить, мовляв, не йдіть у Європу, тому що там бездуховність, а повертайтесь до нас і разом ми створимо проект, який матиме велике геополітичне значення. Звичайно, йдеться не про Ісуса Христа, не про Божу Матір, не про Спасіння, це суто політична доктрина.

Останнім часом патріарх Кирило приїздить в Україну і вирішує тут різні політичні питання. Цього разу йдеться про майбутнє Абхазії та Осетії…

Віктор Єленський: В мене немає таких відомостей, що патріарх Кирило зараз вирішує тут це питання. Мені здається, що питання Абхазії та Осетії, церковних одиниць в цих республіках, для патріарха Кирила зараз вирішене. Він не буде ніяким чином брати їх під свою юрисдикцію, тому що якщо він відірве їх від грузинської церкви, то це буде дуже серйозний прецедент і буде дуже протирічити його ж словам.

На одному із соборів ще нерозділеної церкви було вирішено, що кордони церков відповідають кордонам цивільним. Наприклад, Греція етнічно така сама як константинопольський патріархат, але коли вона здобула незалежність, то захотіла мати свою автокефальну помісну церкву. А коли держава втрачала свою незалежність – вона втрачала і свою автокефальну церкву, так було із сербами, грузинами. Коли постала українська держава, стало очевидним, що у неї теж має бути така помісна церква, а Кирило говорить, що ні, у вас є помісна церква з центром у Москві і ви не маєте цьому журитися. Мовляв, моя церква має наднаціональний характер, до неї входить Україна, Казахстан, Молдова і т.д. Якщо він вважає, що церковні кордони не є порушеними, то тоді в грузинську помісну церкву входять Абхазія та Осетія, які оголосили себе незалежними. Інакше вони можуть сказати: раз ми незалежні, то хай у нас і церква буде або незалежна, або ми змінимо своє підпорядкування. Але Кирило не може на це піти, бо тоді виявиться, що і Україна має на це право.

Як ви ставитеся до того, що Україна стає буфером для переговорів російського та грузинського патріархів? Як ви оцінюєте сам факт проведення такої зустрічі на території України?

Віктор Єленський: По-перше, очевидно, що Ілля не може приїхати в Москву, а Кирило не може поїхати в Тбілісі, тому зустрітися в Києві є більш-менш природним. По-друге, це не єдиний привід для приїзду патріарха Кирила до України. Головне для нього - зберегти Україну в складі Російської православної церкви. Він постійно говорить про духовну єдність братніх народів росіян, білорусів, українців і т.д., яка забезпечується православ’ям. Те, що між цими народами може бути і має бути духовна єдність, сумнівів не викликає. Сумнів викликає те, що ця єдність відбувається за рахунок духовної розділеності з іншими українцями. Тобто, він говорить, що ви маєте бути єдиними з росіянами та білорусами, а з українцями, які не є в складі Московського патріархату, вам не треба бути єдиними, мовляв, вони мають покаятися і повернутися до нас, тоді ми з ними будемо говорити.

20 років вмовлянь, що ці розкольники (тобто Київський патріархат) через покаяння мають повернутися, ні до чого не призвели. Очевидно, треба було б шукати якусь іншу модель. Інша модель у Московського патріархату існує, і він продемонстрував її в 2007 році, коли відбулося об’єднання Російської православної церкви Московського патріархату і Російської православної церкви закордоном. В цьому процесі велику роль відігравала російська держава і безпосередньо її президент. До речі, в той час коли президент Російської Федерації в Нью-Йорку вів переговори з представниками зарубіжної церкви, в Москві лаяли Ющенка за те, що він втручається у внутрішні православні справи. 90 років ці церкви були роз’єднані, вони виклинали один одного, але все-таки об’єдналися, що було дуже потужним символом російського єднання і закінчення громадянської війни. Для них патріархи Кирило і Олексій знайшли потрібні слова, а для Київського патріархату вони їх шукати не хочуть.

В Українській православній церкві Московського патріархату є крило, яке не задоволене частими візитами Кирила і виступає за свою автономію. Інше крило всіляко підтримує єднання з Російською церквою. Чи не призведе це до чергового розколу в УПЦ МП?

Віктор Єленський: На чому базувався баланс Української православної церкви Московського патріархату? Одна частина говорила: ми дійсно знаходимося в єдності з МП, бо він канонічний, ми не розриваємо з ним єдності, але користуємося дуже великою автономією, нам ніхто не забороняє вести богослужіння українською мовою, нам ніхто не заважає проводити українізацію (рушники і т.д.), висувати свої концепції, які стосуються українського православ’я. А інші казали, що «святая Русь неразделима». Але вони жили разом в одній церкві, і причащалися з однієї чаші, що є вищим виявом християнської любові.

Коли патріарх Кирило висунув доктрину «Русского мира», та частина, яка вважає себе українцями, почувала себе дискомфортно. Тоді він змушений був дещо пом’якшити свою риторику, і зараз він постійно підкреслює, що його доктрина ніяким чином не торкається державності України. А слово уже сказано, і те, що не договорив патріарх Кирило, говорять зараз так звані політичні православні в Москві та Києві. В Українській православній церкві Московського патріархату є крило, яке вважає, що цій церкві треба рухатися до автокефалії, але для початку їм треба юридично закріпити ті вольності, які вона має у складі Московського патріархату. І є крило, яке вважає, що УПЦ не треба не тільки автокефалії, а треба ще більшої єдності з Московським патріархатом.

Розкол може відбутися, але вже в такий спосіб, що частина перейде під пряме підпорядкування Московського патріархату, а частина вимушена буде йти в Київський патріархат. Але це дуже гіпотетична ситуація, і думаю, що такого розколу не буде.

До призначення Кирила Московський і Київський патріархати сіли за стіл переговорів, де йшлося про створення помісної церкви. Багато експертів говорять, що саме активне втручання Кирила зупинило всі спроби об’єднання, і, очевидно, надовго…

Віктор Єленський: Переговори були в зародковому стані, але сам факт переговорів кращий, ніж зіткнення. Після виборів Кирила цей діалог дійсно почав згортатися, але все ж таки київська митрополія зробила кілька символічних кроків на підтримання діалогу, за що їх критикують промосковські сили в самій УПЦ. Наприклад, було звернення, де їх називали братами і сестрами. Тобто, є сили, які ідуть на такий діалог.

Чи не відштовхують вірян розбіжності Української православної церкви КП і МП? Чи може статися так, що після приходу Святослава до греко-католиків, який на фоні цього всього виглядає більш сучасним, до греко-католиків потягнеться молодь?

Віктор Єленський: Закони, які діють в економіці, не завжди діють в релігії та культурі. Якщо говорити дуже просто, то глобалізація призводить до того, що ви можете облетіти весь світ, і в кожному аеропорту вам дадуть кока-колу з гамбургером. Ця уніфікація, здавалося б, незворотна і має покрити собою все, але в культурі та релігії вона не діє, і не призводить до створення якоїсь єдиної церкви. Люди кажуть, що світ перетворився на глобальний супермаркет, в тому числі на релігійний супермаркет, де можеш обрати православних, католиків, п’ятидесятників (до речі, серед християн найбільш активно зростають п’ятидесятники).

Але люди поводять себе в цьому релігійному супермаркеті не так, як на Бесарабці. Стоїть переді мною західний проповідник з красивою краваткою, а я поважаю нашого попа з заяложеною чуприною. Тут діють інші закони, я відчуваю себе належним до мільйонів людей, які пройшли цією землею переді мною. Не можна сказати, що так легко можуть відбутися переорієнтації людей з одного на інше.

У нашому суспільстві найбільший рівень довіри належить церкві. Так, здебільшого люди йдуть в церкву тому, що вона українська або російська. Один блогер писав, що ходить до УПЦ МП не тому, що вона канонічна, а тому що «она русская и наш Бог русский, и говорит он на русском языке». Але коли людина йде до церкви і зустрічає там священнослужителя на Мерседесі, який думає більше про гроші, а не про спасіння, то це може більше відштовхнути вірянина.

Але йдеться про молодь, для якої в глобалізованому світі прив’язка до певної території вже не грає важливої ролі…

Віктор Єленський: Після падіння берлінського муру весь простір від Одера до Камчатки став відкритим для нових релігійних рухів, місій і т.д. Був колосальний сплеск, але він пройшов. Казали, що через 10 років Україна буде повністю протестантською, тут будуть тільки євангельські церкви і до старих церков ходитимуть лише бабці. Ці слова не справдилися.