Дідівщина в школі

Досвід цькування в київських школах мають близько 40% дітей. При цьому в європейських країнах це явище на рівні 15%, бо саме там діють державні програми із запобігання дідівщини в навчальних закладах. Найбільше цькування розгортається в підлітковому віці як серед хлопчиків, так і серед дівчат, але існує воно вже з 5-6 років.

Ознаками нападів на дитину може бути пригнічений стан, подряпини, синяки, пошкоджені речі чи якщо вона їх часто «губить». Психологи радять батькам та вчителям звертати на це особливу увагу, тому що цькування як хронічний стрес може шкідливо впливати на здоров’я дитини та призводити до викривлень її розвитку. Більше того, дитина, яка потрапляла як жертва в стосунки цькування, вже дорослою приходить на роботу і потрапляє в аналогічні ситуації частіше за інших.

Про це в прес-центрі «Главкому» говорили заступник директора з наукової роботи Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Любов Найдьонова та голова Комітету сприяння захисту прав дитини Наталія Максимова.

Любов Найдьонова: «Переведення дитини в іншу школу може не вирішити проблему, тому що часто дитина цю проблему несе з собою»

Я б хотіла зосередитися на питанні цькування, яке часто розгортається в дитячому середовищі. В англомовній літературі воно називається мобінг - коли багато дітей нападають на одну дитину, намагаються її якось зачепити, психологічно шкодять. Це може бути як фізичне насильство, вербальні акти, коли вони обзивають чи дражнять дитину, так і непряме насильство, коли її, наприклад, виключають із заняття чи процесу, в якому інші діти беруть участь разом.

Ці аспекти надзвичайно шкідливі для розвитку дитини в ситуативному сенсі, якщо це повторювані акти. Ситуативна шкода, яка розгортається внаслідок цього – це погіршення настрою дитини, через свою пригніченість вона менше приділяє увагу шкільним заняттям, гальмуються соціальні стосунки. Навіть якщо дитина дуже здібна, вона потрапляє в ситуацію соціальної ізоляції, що впливає на розвиток її особистості. Загалом як хронічний стрес це може шкідливо впливати і на здоров’я, призводити до викривлень особистісного розвитку. Дитина, яка потрапляла як жертва в стосунки цькування, вже дорослою приходить на роботу і потрапляє в аналогічні ситуації частіше за інших.

Наші дослідження показують, що в Україні ця проблема зустрічається частіше, ніж в розвинутих європейських країнах. Наприклад, в Норвегії з 1980-х років є державна програма із цькування. Вона була запроваджена після того, як протягом невеликого проміжку часу чотири підлітки вчинили суїцид, і розслідування показало, що довело до цього саме ставлення однолітків. Зараз фактично у всій Європі є такі програми, тому там частота явища, яке ми називаємо цькуванням, десь на рівні 15%. Ми проводили дослідження у київських школах і виявили, що досвід мобінгу мають до 40% дітей. Це дуже тривожні фактори, тим більше, що у нас також трапляються випадки дитячих суїцидів.

Ця проблема якимось чином пов’язана в тому числі і з медіа. Стосунки, які складаються особливо в середовищі підлітків, дуже чутливі до того, що діти бачать в якості зразків із аудіовізуальних джерел, насамперед, телесеріалів та кіно. За останні три роки телебаченням по всій Україні користується на 10% менше молоді, більше вона іде в інтернет, але ж в інтернеті ще менше регулювання. За рахунок того, що зразки переймаються дітьми некритично, підлітки фактично починають тиражувати норми, які характерні для кримінального світу.

Минулого року була прийнята концепція медіа-освіти, згідно з якою ми розробили окремий курс для 10-го класу, і він зараз впроваджується в школах за вибором. В АР Крим, семи областях України та Києві по цій програмі вже почали працювати 82 школи. Вона спрямована на те, щоб навчити дитину критичніше сприймати зразки, які їй пропонуються, виставляти якісь фільтри і більш свідомо це робити. Проблема цькування не може бути розв’язана на рівні того, що ми будемо працювати тільки з жертвами або з переслідувачами, тут треба братися всією громадою.

Тетяна Максимова: «Вчитель має бути першим, хто припинить кепкування»

Якщо брати термін «дідівщина» в класичному розумінні, тобто коли старші або ті, хто довше перебувають в установі, починають тиснути, використовувати молодших і влаштовувати їм терор, то я б не сказала, що таке є в школах, принаймні, як масове явище. Дідівщина не виникає на пустому місці, по-перше, це має бути тривалий час перебування дітей без нагляду дорослих. В сучасних школах це досить рідко буває, особливо в тих, де навчаються діти батьків олігархічного рівня, де дітей на машині привезли на уроки і після уроків забрали, там їм нема коли робити цю дідівщину. По-друге, потрібно, щоб діти були не зайняті нічим корисним. По-третє, щоб були ворожі стосунки з вчителями, щоб вони не довіряли своїм батькам. Бо якщо з батьками і вчителями стосунки нормальні, то при перших проявах цієї дідівщини дитина розповість, буде обговорення, агресор пояснить свою поведінку і все буде вирішено.

Але, безумовно, цькування є, і тут все залежить від школи. Зараз дуже велике розшаруванням між рівнем шкіл, бо є школи елітарні, є гарні, де діти спілкуються, вчителі дбають про те, щоб у них були сформовані правильні моральні цінності. Водночас, є школи, де про дітей ніхто не дбає, вони покинуті напризволяще. Можливо, там і виникає цькування чи якісь елементи дідівщини. Але все ж таки це явище притаманне замкнутим структурам, насамперед, в’язницям, армії, інтернатам, де діти залишаються тривалий час самі, вони не мають куди дітися і немає дорослого, якому вони довіряють.

Всі явища і в школі, і в армії відображають те, що є в суспільстві. Якщо в суспільстві є толерантність, повага до слабших, прагнення допомогти тим, хто в меншості, та бажання вислухати думку іншого, то до цього підтягуються і школи, і всі інші інституції.

Чи часто цькування стає причиною переводу дитини в іншу школу? Це допомагає чи з дитиною продовжується те саме і в іншій школі?

Любов Найдьонова: Коли цькування продовжується, наприклад, більше року і батьки не знаходять можливості вплинути на ситуацію, коли вчителі не можуть нічим допомогти батькам, тоді дійсно одним із виходів є переведення дитини в іншу. Не можна сказати, що це завжди вирішує проблему, тому що цькування є комплексною проблемою, в яку є внески середовища і самої дитини. Якщо дитині характерна поведінка жертви, то вона і на новому місці буде провокувати таке ставлення до себе. Справа в тому, що дуже часто початок цькування розгортається як абсолютно нормальна ситуація, і все залежить від того, як дитина інтерпретує те, що з нею відбулося. Наприклад, дитину штовхнули, кинули портфель, або забрали книжку - це звичні явища, які часто не мають наміру нашкодити дитині. Якщо дитина сприймає так, що це їй робиться на шкоду, вона замикається, ображається і демонструє це, то сама провокує появу переслідувачів. Останні вважають, що вона неправильно реагує на речі, її треба виховати, тому починають її «додовбувати». Саме із складення таких картин з’являється це явище.

Переведення дитини в іншу школу може не вирішити цю проблему, тому що часто дитина цю проблему несе з собою. Важливо розібратися, який стан дитини в сім’ї, чи немає там передумов того, що вона поводиться таким чином. Потрібно дати їй відчути себе наснаженою, повноцінною, задоволеною, пояснити ситуацію, тоді вона сама зможе чинити спротив негативним ситуаціям.

Тетяна Максимова: Ключова фігура в цій ситуації - вчитель, тому що саме він може побачити, хто тут правий чи винуватий. Наприклад, клас дружній, діти звикли бути колективістами, поважати один одного, гарно вчаться. І раптом з’являється брутальна дитина, яка починає до всіх прискіплюватися, з когось знущатися. Цілком нормально, якщо вона отримає опір від всього класу. Така дитина може прибігти до мами, і сказати: мамо, мене цькують. Але такому випадку цей опір класу цілком нормальний, бо це правильні стереотипи, санкції за погану поведінку.

Але може бути і навпаки - якщо хороша дитина потрапляє до класу, де існують аморальні стосунки, її теж можуть цькувати. Якщо батьки бачать, що вчитель нічого не може вчинити, а найчастіше так і буває, то треба терміново переводити дитину в іншу школу.

Звичайно, є діти, у яких є ця віктимність. Але якщо в класі нормально побудовані стосунки, і є дитина слабенька чи з якимось вадами зовнішності, то вчитель має бути першим, хто припинить кепкування.

Любов Найдьонова: Я погоджуюсь з цим, бо саме вчитель може задати норми стосунків, які виступатимуть головною профілактикою цього явища, і насамперед - це небайдужість. Якщо вчитель, ще навіть не знаючи, що таке явище є в класі, розгортає програм нормалізації стосунків, то це спрацьовує як профілактика цькування.

Як правило, цькування - приховане явище, про яке можуть не знати ні батьки, ні вчителі. Тут важливо, щоб на ці профілактичні програми завжди звертали увагу. При цьому навіть якщо батьки вже стикнулися з тим, що конкретний вчитель нічого не робить для того, щоб захистити дитину, не треба відразу переходити в іншу школу. Треба піти до директора, обговорити ситуацію, прийти на педраду, виховну годину і т.д. Переведення – це вже крайній випадок, у ньому теж є негативні моменти, бо дитина тільки адаптувалася, і їй треба адаптуватися знову. Вона вийшла з негативним досвідом, що теж не є «плюсом» для неї.

Крім того, коли цькування розгортається, а всі інші байдужі, то це шкідливо не тільки жертві, а і насильнику, і навіть тим, хто звикає до того, що насильство є норма, тому що завтра в цю мішень може потрапити інша дитина.

Що робити в таких ситуаціях вчителям та батькам?

Любов Найдьонова: Вони мають налаштовувати дітей на дружні стосунки, розвивати толерантність, небайдужість до цих процесів, щоб вони протистояли імперативу, де правий тільки сильний.

Якщо дитина вже потрапила в таку ситуацію, то насамперед треба, щоб дорослі вміли це діагностувати по зовнішнім ознакам. Обов’язково потрібно звертати увагу, якщо дитина приходить додому з пошкодженими речами, щось часто «губить», є якісь подряпини, синяки і т.д., тому що це може бути ознакою того, що над нею може вчинятися цькування, але вона не розповідає. Крім того, якщо дитина пригнічена, не хоче іти до школи, чи вибирає до неї якийсь нелогічно довгий шлях, ходить кругами – це ознака того, що це може розгортатися по дорозі. Ці зовнішні ознаки мають стривожити батьків, потрібно розпитувати. При цьому дитина може не відповідати відразу, тому їй треба пояснювати.

Тетяна Максимова: Невже дитина настільки віддалена від батьків, що при перших проявах до неї цькування буде мовчати? Значить, в стосунках між батьками і дитиною щось порушено. Тому що діти, які довіряють своїм батькам і знають, що завжди отримають допомогу, не будуть нічого приховувати.

В якому віці цькування є найпоширенішим?

Любов Найдьонова: Найбільше цькування розгортається в підлітковому віці і серед хлопчиків, і серед дівчат також, але до цього готує весь попередній досвід. Як явище воно існує з 5-6 років, коли колектив відрегульовує себе тим, що починає витісняти іншу людину, яка не схожа за якимось ознаками – вона краще одягається чи гірше, вона активніша чи пасивніша, низька чи висока і т.д. Або, наприклад, у неї інша поведінка: всі люблять футбол, а приходить до класу новачок, який його не любить, тут дуже висока імовірність, що ця дитина буде отримувати нападки. Все залежить від самої дитини, чи буде розгорнуте цькування, чи вона обере такий шлях, який цього не дозволить. Насамперед батьки мають тримати це в голові як імовірність і бути компетентними, що робити в цій ситуації. Не просто казати: ти ж сильний, ти вже великий, давай сам розбирайся. Треба виясняти, а хто саме виступає ініціатором, порадити підійди і окремо поговорити і т.д.