Забута мелодія для консорціуму

Що ж насправді привіз Віктор Янукович із Москви? Україна стверджує, що Росія погодилася на створення компанії (консорціуму), яка управлятиме газотранспортною системою України. Росія впирається і визнає лише факт переговорів щодо ставки транзиту газу територію України.

« - І вони посиділи ще трохи.
А потім ще трохи… і ще трохи…
поки, на жаль, зовсім нічого не залишилось!»

Прем’єр Азаров поспішив озвучити результати переговорів: згода росіян переглянути газовий контракт і залучити до управління ГТС третю сторону, якою Україна бачить Євросоюз. «Газпром» в паніці оперативно спростував все разом сказане і обмежився обтічною фразою про зближення позицій сторін та продовження переговорів.

У всій цій ситуації тішить слух одне. На відміну від часів Кучми і Ющенка сьогодні чи не вперше вже Росія наздоганяє Україну в інформаційній війні, а не навпаки. І єдино точний висновок після останнього раунду україно-російських зустрічей – газові переговори продовжуються.

Власне, другим важливим висновком, який є дуже близьким до істини, стала згода Росії на реанімацію проекту майже десятирічної давнини щодо спільного управління газотранспортною системою України.

Не будемо себе тішити думками, що це заслуга особисто Януковича. Адже все таки росіяни залишаються вкрай задоволеними діючим контракт. І це була вже наша проблема, як домовлятися із Росією про зменшення обсягів закупівлі газу і де брати гроші для оплати спожитого газу. Проте, факт залишається фактом – Москва нарешті вийшла з підпілля, припинила клянчити про Митний союз і шантажувати Україну «білоруським» варіантом.

Головне ж тепер, щоб газові переговори принесли корисний результат для України, а не завершилися для нас як у розповіді про Вінні-Пуха: «…Поки, на жаль, зовсім нічого не залишилось!»

-- Консорціум-2002: летаргічний сон

« - Ти що, застряг?!
- Ні, я просто відпочиваю!»
(«Вінні-Пух і всі, всі, всі…»)

Для початку зробимо те саме, що і Віктор Янукович. Струсимо шар пилу із газотранспортного консорціуму, який «застряг» в україно-російських відносинах, і поглянемо на нього через призму минулих дев’яти років.

Перші кроки у напрямку створення газотранспортного консорціуму були зроблені у червні 2002 році під час переговорів у Санкт-Петербурзі тодішніх президента Леоніда Кучми, канцлера Німеччини Герхарда Шредера (нині – голова комітету акціонерів «Північного потоку») і президента Росії Володимира Путіна. Від німецької сторони потенційним учасником вважали компанію Ruhrgas.

Восени 2002 року спершу Кабмін України та уряд Росії, а вслід за ними «Нафтогаз України» і «Газпром» юридично оформили свої наміри створити консорціум. І буквально через два місяці у січні 2003 року «Нафтогаз» і «Газпром» реєструють ТОВ «Міжнародний консорціум з управління газотранспортною системою України», у якому кожній із сторін належить 50%.

Тоді здавалося, що німці ще не дозріли до входження у газовий консорціум. Але погляд через роки дає іншу однозначну відповідь. Такий очікуваний в україно-російському консорціумі німецький Ruhrgas у 2003 році постав перед серйозним вибором – зміна власника. Тому у німців, кажучи просто, не дійшли руки до східноєвропейських проблем. У тому ж 2003 році новим власником Ruhrgas стає найбільший енергетичний концерн Німеччини EON.

Проте, Україна і Росія не втрачали надію залучити у консорціум німецьких партнерів. Переговори тривали увесь 2003 р. і у травні 2004 р. навіть було оголошено, що Ruhrgas все-таки візьме участь у консорціумі на особливих умовах. На цьому переможна хода консорціуму завершилася і він впав у тривалий летаргічний сон аж до його реанімації у 2010-2011 рр. Проте, для кончини консорціуму знайшлися й інші причини.

І тут не оминеться без згадки всюдисущого газового посередника RosUkrEnergo AG. На фоні переговорів про консорціум тодішній голова «Нафтогазу України» (а нині міністр палива та енергетики) Юрій Бойко вів інші переговори про створення компанії-посередника для постачання середньоазійського газу до України. У грудні 2002 р. була створена компанія Eural Transgas (праобраз RosUkrEnergo), яка вже з 2003 р. розпочинає поставки туркменського газу. З 2004 р. Eural Trangas «передав» цю функцію RosUkrEnergo. Однією із благородних цілей як Eural Trangas, так і RosUkrEnergo була модернізація і реконструкція магістральних газопроводів, якими транспортується газ із Середньої Азії до України і ЄС. Звичайно, насправді це виявилося лише пустопорожніми обіцянками.

Варто згадати і політичну складову. У 2002-2003 рр. ідею консорціуму підтримував тодішній віце-прем’єр Віталій Гайдук, який був запеклим опонентом Юрія Бойка у внутрішньополітичній боротьбі за вплив на енергетичну політику. Поява компанії-посередника Eural Trangas (неодноразово названою у ЗМІ корупційною) означала, що російська і українська сторони надали перевагу простому і надійному варіанту «зашибать бабло», ніж спробувати створити компанію для розширення потужностей газотранспортної системи України і заробляти гроші на збільшенні транзиту газу.

Інша справа, що формально консорціум припинив свою діяльність через ніби то розбіжності між Росією і Україною щодо його цілей. Москва хотіла здійснювати повноцінне управління ГТС України, а Київ бачив Росію лише як «співвласника» нових проектів, які повинен був реалізувати консорціум.

Власне, із технічного боку проект консорціуму як у 2002 р., так і у 2011 р. виглядає бездоганно. Тоді Україна та Росія планували побудувати новий російсько-український газопровід «Александров Гай - Новопсков – Ужгород». Це дозволило би збільшити постачання газу у Європу до 40 млрд. куб. м. За нинішніми цінами вартість цього проекту не перевищила би 5 млрд. дол.

До речі, німецька сторона «заходила» у консорціум із конкретною ціллю – їх цікавив виключно проект розширення ділянки «Богородчани – Ужгород» (як складова газопроводу «Александров Гай - Новопсков – Ужгород»). Лише ця 230-кілометрова ділянка могла гарантувати збільшення транзиту російського газу до ЄС на 19 млрд. куб. м. газу. І сьогодні його вартість не перевищує 1 млрд. дол.

Якщо порівнювати із вартістю «Північного потоку» (12-14 млрд. дол.) та проектованого «Південного потоку» (до 25 млрд. дол.), то консорціум щодо ГТС України є супер-економним проектом. І так воно є насправді.

Зараз через українську ГТС транспортується до країн ЄС 100 млрд. куб. м газу. Іще Україна має незадіяний нині «запас» у 40 млрд. куб. м. Якщо до цього додати запроектований обсяг у 40 млрд. куб. м за рахунок побудови газопроводу «Александров Гай - Новопсков – Ужгород», то лише через Україну можна збільшити постачання газу у ЄС на 80 млрд. куб. м газу. У такому випадку «Південний потік» можна і не починати будувати.

-- Консорціум: український інтерес

«- Вінні, тобі що намазати - меду чи… згущеного молока?
- І те, і друге! І можна без хліба!»
(«Вінні-Пух і всі, всі, всі…»)

Повернення української влади до проекту «консорціуму» із Росією є цілком закономірним. Зважаючи на наявність діючого і не дуже вигідного для України контракту єдиним активом залишається газотранспортна система України. Бажання Києва повторити трюк 2002 року і залучити до «консорціуму» європейську енергетичну компанію є правильним.

От тільки політична і економічна ситуація у Єврозоні давно вже змінилася. Перша черга «Північного потоку» ось-ось почне качати газ для ЄС. А ЄС стоїть не краю фінансової прірви і задумано дивиться у нескінченну глибину. На такому фоні домовлятися із німецьким EON, італійським ENI чи французьким GDF-Suez про участь у «консорціумі» буде не то що тяжко, а майже не можливо. Тому стверджувати про домовленість України та Росії щодо остаточної реанімації ідеї консорціуму ще зарано. Скоріше, ми станемо свідками ви будови нової конфігурації управління українською ГТС.

Формально не буде перешкод для входження у компанію з управління ГТС України, наприклад, німецького EON. Проте, і Україна, і Росія очікують від європейської компанії насамперед грошової участі у проекті. От саме із цим і можуть виникни проблеми.

Проте зважаючи на те, що в України більше нічого не залишається, окрім ГТС, то варто не розбазарювати цей скарб, а підійти до справи по-діловому. На даному етапі оптимальна конфігурація консорціуму – це спільне управління підземними сховищами та розвиток двох проектів «Александров Гай – Новопсков» і «Богородчани – Ужгород» у рамках трикутника ЄС-Україна-Росія. Європейські країни, до речі, насправді зацікавлені виключно у підземних сховищах України, які гарантують стабільні поставки газу до ЄС у випадку холодних зим чи інших природних катаклізмів.

Головне, щоб у всіх проектах за Україною було збережено 50%. Магістральні газопроводи повинні залишитися під контролем України на 100%. Саме із цією ціллю під час реорганізації «Нафтогазу України» буде виокремлена компанія «Укртрансгаз», що і стане суб’єктом можливого консорціуму.

Якщо дивитися реалістично, то Україна хоче багато – «і меду, і згущеного молока». І Євросоюз у консорціумі, і перегляду ціни на газ від Росії, і грошей від потенційних учасників консорціуму для реалізації проектів. З іншої сторони, якщо вже продаватися, то головне – не продешевити. Наразі залишається відкритим питання наскільки Януковичу вдасться досягнути всіх цілей, що дозволить йому не лише понизити ціну на газ, а й вберегти свій політичний рейтинг.

-- Консорціум: російський інтерес

«Ну, якщо ви більше нічого не хочете…
- А хіба ще щось залишилося?»
(«Вінні-Пух і всі, всі, всі…»)

Нарешті перестати «ламатися» і звернути увагу на «консорціум», - який уже більше року Янукович возить до Москви, - росіян змусили економічні негаразди з обхідними «потоками». Зовсім скоро потрібно буде віддавати кредити за «Північний потік», а борги «Газпрому» перевалили за 25 млрд. дол. Щодо фінансової участі у «Південному потоці», то Євросоюз дав Росії зрозумілий сигнал: грошей не буде. Європейці більше зосереджують свою увагу на проекті «Набукко», який є конкурентом «Південного потоку».

Насправді такий розвиток подій абсолютно не на руку «Газпрому», якому слід виконувати у майбутньому зобов’язання щодо поставок газу європейським компаніям і для цього потрібні транзитні потужності. Тим більше Росія не хоче втрачати майже третину газового ринку Євросоюзу, який «Газпрому» довелося так тяжко завойовувати.

Саме тут і став у пригоді газовий консорціум, дешевизна реалізації побудови газопроводів через Україну і, головне, можливість здійснити давню мрію Росії – офіційно увійти у структуру власності української ГТС. Росію, як і Євросоюз, також цікавлять виключно підземні сховища газу України. Власне, у цьому аспекті інтереси ЄС, України та Росії можуть співпасти.

Тепер головним завданням для Януковича залишається не уступити в інших питаннях. Це стосується і тарифу на транзит газу, і кардинальної зміни газового контракту, і, не менш важливе, не обмінювати «газове питання» на інші об’єкти промисловості України в суднобудуванні, авіабудуванні, атомній енергетиці чи хімічній галузі (Одеський припортовий завод).