Газові «козирі» України

Подробиці газових переговорів у Москві досі лишаються невідомими. Від того лише виникає підозра, що загальні фрази про «перемир’я» та досягнутий «компроміс» розраховані лише на те, аби заспокоїти Європейський Союз. Тож позиції Росії, схоже, не змінилися, зазнала змін лише тактика досягнення результату.

При цьому експерти переконують, що досі є три можливості в України, як вийти з цієї проблеми. По-перше, послухати Євросоюз, який запропонував Україні і Росії оцінити, наскільки ці контракти нормальні, а ціни ринкові. По-друге, піти правовим шляхом, який лежить через Арбітражний суд Стокгольму, як це зробили партнери «Газпрому». По-третє, якщо росіяни не хочуть розмовляти на рівних, весь час тиснуть, тоді 51% акцій залишати у себе, 49% продати європейським потужним компаніям і всі контракти укладати на російсько-українському кордоні. І взагалі Україна має перед Росією ставити вимогу повернення у формат Європейської енергетичної хартії.

Про це в прес-центрі «Главкому» говорили директор енергетичних програм центру «Номос» Михайло Гончар та експерт із енергетичних питань Центру Разумкова Володимир Омельченко.

Михайло Гончар: «Позиція російської сторони не зазнала змін, хіба що змінилася тактика»

Позиція російської сторони не зазнала змін, хіба що змінилася тактика. Традиційно російська сторона рідко вживає сполучення «компроміс», «баланс інтересів», і то тільки у відносинах з більш потужним партнером, ніж вона. В даному випадку те, що стосується відносин з Україною (а тим більше в газовій сфері), то позиція російської сторони, яка полягала в тому, що має відбутися об’єднання, а фактично поглинання активів «Нафтогазу» «Газпромом», не була дезавуйована. Себто, питання просто перенесено в іншу площину за принципом: все нове – це добре забуте старе. Активізована тема газотранспортного консорціуму.

Тема газотранспортного консорціуму на порядку денному стоїть з червня 2002 року, коли була підписана відповідна спільна заява канцлера Шрьодера, президента Росії Путіна і президента України Кучми в Петербурзі. Більше, того існує підприємство під назвою «Міжнародний консорціум з управління і розвитку газотранспортної системи України», створений в жовтні того ж 2002 року. Підприємство є, консорціуму немає, тому ситуація є такою, що спонукає цю тему знову проексплуатувати.

З якою метою? З тристороннього формату трансформувати в двосторонній, що власне відбулося в жовтні 2002 року, коли назване підприємство було зареєстровано як двостороннє російсько-українське, а не українсько-російсько-німецьке. Зараз готується можливий повтор подібного сценарію, якщо, звичайно, мова взагалі дійде до практичної сторони питання - створення газотранспортного консорціуму. Деякі тези вже озвучені в різних форматах, з різними пропорціями, але це поки що не більше, ніж варіації на тему. Базова ж позиція російської сторони залишається незмінною, їм не важливо, як це називатиметься (спільне підприємство, консорціум чи злиття активів), їм важливо отримати контроль над газотранспортною системою України. Цифра, яка прозвучала, що за українською стороною може залишитися 20%, означає повну втрату контролю.

Що стало спонукальним моментом, який підштовхнув сторони на певну демонстрацію готовності до компромісу? Тут зіграла позиція третьої сторони, яка не була учасником переговорів, але протягом останніх тижнів чітко нагадувала обом сторонам, що третя газова криза матиме плачевні наслідки для обох сторін. Мається на увазі позиція Європейського Союзу. Враховуючи наслідки другої газової кризи для Росії і «Газпрому», в Москві були зроблені висновки і продемонстрована певна налаштованість на уникнення будь-яких ускладнень. В російському розумінні вирішення цієї проблеми фундаментально полягає в тому, щоб «Газпром» вийшов на східні кордони Європейського Союзу і безпосередньо був партнером західноєвропейських компаній. Але практично це так і є, оскільки збереглася архаїчна радянська система здачі-приймання газу для партнерів в Європейському Союзі на західному кордоні України. Тому в даному випадку російська сторона просто зайвий раз хоче активізувати саме такий варіант вирішення питання: Європейський Союз більше не матиме проблем після того, як «Газпром» отримає контроль над газотранспортною системою України. Тому що основна проблема ризиків – це наявність неконтрольованої ні постачальником Росією, ні споживачем Європейським Союзом третьої транзитної сторони - України.

В цьому контексті є логічною реанімація ідеї тристороннього консорціуму. Хоча знову ж таки значною мірою це пропозиція, яка звучала останнім часом більше з Києва, але зараз російська сторона, граючись у певну гру, вважає за можливе обговорити цю тему. Знову ж таки не з метою пристати на українську пропозицію, а з метою трошки відтягнути час, розуміючи, що з наближенням нового року українська сторона буде більш поступлива.

Міллер 23 вересня практично прийняв від білоруського президента Лукашенка в Мінську повну газову капітуляцію Білорусі. Якщо взяти до уваги, що російська сторона неодноразово вказувала на те, що ідеальний варіант для російсько-українського газового діалогу – це варіант російсько-білоруський, то через певний проміжок часу за тематикою обговорення газотранспортного консорціуму ми можемо його побачити. Тому коментарі з обох сторін небагатослівні: українська сторона не впевнена в тому, що вдасться утримати позиції, російська сторона боїться злякати удачу.

Володимир Омельченко: «Консорціум за участю «Газпрому» фактично перекриє Україні входження до Єдиного енергетичного співтовариства»

На сьогодні дуже обмежений обсяг інформації, який ми маємо, тому що перемовини проходили в закритому режимі. Але мені здається невірною сама постановка питання, відповідно і рішення не буде прийнятним для України. Намагання вирішити проблему між господарськими суб’єктами НАК «Нафтогазом» і «Газпромом» щодо комерційних угод у політичній площині саме по собі не дає Україні сподіватися на якийсь позитивний варіант. Економічне питання з Росією у політичній площині ніколи не виграє, і навіть не досягне балансу інтересів – це аксіома.

Росія весь час зацікавлена створити такий формат перемовин з Україною по газовій темі, щоб Україна постійно знаходилася на гачку. До 2009 року основною схемою з боку російської сторони для утримання України у своїй зоні впливу було створення спеціально формату, щоб Україна весь час була заплутана в тіньових схемах і боргах. Після 2009 року просто була забита величезна ціна, яка абсолютно не відповідала ринковій кон’юнктурі. Тому Україні потрібно перейти на такий формат відносин, який би не залежав від суб’єктивних факторів: що скаже Путін, захоче він чи ні знизити ціну. Зараз саме такий формат перемовин. Вартість природного газу і газові відносини повинні залежати виключно від ринкової кон’юнктури, від об’єктивного фактору, а не від волі кремлівських панів, як це зараз відбувається. Я абсолютно не сподіваюся, що Україна в цьому форматі зможе досягти якогось балансу інтересів. Так, можуть бути якісь тактичні поступки з боку Росії, але стратегічно вона все одно буде мати набагато більше переваг.

Однією з основним тем є створення консорціуму. Це потрібно було робити ще у 2002-2003 роках, і таким чином відпала б необхідність у будівництві Північного та Південного потоків. Зараз вже збудована перша черга Північного потоку, розпочинається будівництво другої черги, Росія підписує стратегічні документи щодо Південного потоку, і каже, що входження «Газпрому» в НАК «Нафтогаз» жодним чином не пов’язане з будівництвом Південного потоку. Ми прогнозуємо, що до 2020 року через Україну буде проходити десь 70-80 мільярдів кубічних метрів російського газу (все рівно Україна залишиться найбільшою транзитною державою). Для чого в таких умовах створювати консорціум і ділитися прибутками? Тут немає жодної логіки.

Якщо буде створений консорціум за участю «Газпрому», то це фактично перекриє Україні входження до Єдиного енергетичного співтовариства Євросоюзу, бо діє так званий третій пакет, який обмежує входження монополістів в інфраструктуру ЄС. Таким чином, це не тільки ускладнить Україні входження до єдиного енергетичного простору Європейського Союзу, але також підсилить позиції «Газпрому» в Україні. Він зараз монопольний транзитер, постачальник природного газу, а якщо він буде ще й контролювати газотранспортну систему України, то стане монополістом на ринку транзитних послуг в Україні. Нам можуть дати за це якісь знижки на природний газ, і ми будемо дуже раді цьому, але стратегічно тут не може бути не тільки перемоги України, а навіть досягнення якогось балансу інтересів.

Чи може серед поступок розглядатися перегляд базової ціни на газ? Українські чиновники хваляться тим, що у них є пропозиції, «від яких російська сторона не зможе відмовитися». Чи справді в України є такі козирі?

Михайло Гончар: Тема переговорів, пов’язана з ціною газу, замінилася на зовсім іншу тему. Зрозуміло, що це переформатування зробила російська сторона. Більш дивним виглядає те, що українська сторона з цього приводу практично не дає жодної інформації.

Щодо питання ціни, вже неодноразово відзначали, що «Газпром» влаштовує статус-кво. Тим більше, що так звані «харківські домовленості» не передбачали поступок з боку «Газпрому». А у відносинах із своїми традиційними західноєвропейськими партнерами «Газпром» іде ціною поступки зі свого боку, а не за рахунок (як це мало місце у випадку з Україною) зняття експортного мита. Тому в даному випадку пропозиції з боку України для «Газпрому», від яких не можна відмовитися, є добре відомими. Інша справа, якою ціною це коштуватиме для держави України. Правляча владна верхівка відображає інтереси певного газоолігархічного угруповання, тому нижча ціна на газ – це перш за все забаганка і бажання конкретної фінансово-промислової групи. Як показує досвід «харківських домовленостей», це угрупування готове іти на будь-які жертви, тим більше, що ці жертви не з його боку, а з боку держави.

«Газпром» сформулював, що він хоче об’єднання або поглинання, неважливо в який спосіб, та контроль де-факто і де-юре над всією газотранспортною системою. Це та пропозиція, від якої «Газпром» не зможе відмовитися. Інших пропозицій за цей період було не мало, в тому числі створення спільних підприємств для видобутку газу на шельфі, видобутку метан вугільних товщ. Всі вони не є настільки масштабними і стратегічними орієнтирами «Газпрому», щоб він на них розмінювався. Тому це певна піар-дипломатична активність української сторони в умовах, коли потрібно щось казати, а казати немає чого.

Володимир Омельченко: Тут ми чітко бачимо, чим відрізняється спосіб вирішення питань України і європейських партнерів «Газпрому». Європейські партнери отримали комерційні знижки з боку «Газпрому» без жодних політичних поступок, а ми спочатку здали свої стратегічні інтереси, підписавши «харківські угоди». Тепер ми повинні здати свою газотранспортну систему, а знижку отримаємо не на весь час, а на певний період. Наприклад, частка «Газпрому» в консорціумі буде складати 3 мільярди доларів, на які Україні буде надана знижка 30-40 доларів на 1000 кубічних метрів. А потім повернеться стара ціна, Україна знову буде вимагати якихось знижок і висіти на гачку «Газпрому».

Михайло Гончар: Власне, це і є білоруський варіант. Вони спочатку здавали 50-ти відсотковий пакет і 2007-2011 роки мали знижку, але потім її дія завершилася.

Російська сторона більш потужна у переговорах з будь-яким із своїх партнерів. Ми повинні це брати до уваги, і розуміти одну річ: коли ведеться мова про недопущення виникнення чергової газової кризи, то в Європейському Союзі існує зовсім не таке, як у нас, сприйняття тих реалій, які мають місце між Україною та Росією. Це для нас не існує питання, хто був ініціатором газової кризи 2006 та 2009 років. Вони ж дотримуються точки зору, що не важливо, хто був реальним винуватцем, важливо, що там є проблема. ЄС платить за газ і повинен його отримати, а як ці двоє вирішать свої проблеми, це їхнє питання. В ситуації певної ймовірності повторення рецидивів газової кризи, на жаль, українська сторона вже не матиме тієї підтримки, яку мала з боку ЄС в 2006 році. Втрачена довіра, тому що українська сторона діяла непрозоро, не пояснювала вчасно свої дії, в той час як «Газпром» та російська сторона в цілому супроводжували це потужною пропагандистською кампанією. На тлі браку об’єктивної інформації вакуум заповнюється різноманітними інтерпретаціями.

Якби українська сторона виходила з того, аби не йти на асиметричні поступки, які від неї вимагаються, а, навпаки, діяти упереджуючим чином, то варто було б поставити певні передумови російській стороні для початку діалогу чи консультацій з приводу як можливого вирішення газової проблеми в цілому, так і стосовно конкретної теми створення газотранспортного консорціуму. Я погоджуюсь з паном Омельченком, навіщо взагалі консорціум? Але якщо переводити питання в цю площину, то, по-перше, перед Росією ставити вимогу повернення у формат Європейської енергетичної хартії, тому що вона теж її підписала. Росія хоч і не ратифікувала цей документ, а в 2009 року робила спроби відкликати свій підпис, але тим не менше її представники працюють в енергохартії, отже вона не втратила для неї чинність, але демонстративно ігнорує її. А 51 країна – член енергохартії дотримуються цих правил, тому числі і Україна.

По-друге, необхідне акцентування уваги для російської сторони, що Україна є членом Енергетичного співтовариства і імплементує та буде імплементувати ті положення основних газових директив у регламенті постанови Єврокомісії і буде діяти у відповідності з ними. А це переводить питання консорціуму у абсолютно іншу площину, відразу виникає тема третього енергетичного пакету. Російська сторона відкидає таку постановку питання, але Україна не мусить цього робити, тому що це витікає з її зобов’язань в рамках договору Енергетичного співтовариства. Тому, якби українська сторона спочатку сформулювала якусь базову платформу своєї позиції, і ті передумови, за яких вона готова обговорювати питання, пов’язані, наприклад, з консорціумом, то вона б виявилася абсолютно в іншому становищі. Тоді російській стороні доводилось би або виконувати ці умови, або не виконуючи їх, пропонувати щось взамін, тоді була б формула певного балансу чи компромісу. Поки українська сторона не сформулювала таких позицій, а заявляє про те, що вона готова до компромісів, то російська сторона сприймає це як вияв слабкості. Тому просто з українського боку ведеться некваліфікована робота. Звичайно, як такі підходи, то ми маємо перед собою високий ризик повторення або Ялти зразка 2004 року, або харківських домовленостей зразка 2010 року.

Володимир Омельченко: Є три можливості в Україні, як вийти з цієї проблеми високих цін. Перша – Євросоюз запропонував Україні і Росії оцінити, наскільки ці контракти нормальні, а ціни ринкові. Чомусь Україна поки що не пішла цим шляхом. Друга - це правовий шлях через Арбітражний суд Стокгольму. Теж чомусь не пішла, хоча інші партнери «Газпрому» ідуть, і від того відносини абсолютно не псуються. Третій шлях – якщо ви не хочете з нами розмовляти на рівних, весь час тиснете, тоді ми зробимо таким чином. Раз ми входимо в європейський простір, то 51% акцій залишаємо у себе, 49% продаємо європейським потужним компаніям і всі контракти заключаємо на російсько-українському кордоні. Думаю, що це був би такий аргумент, який би подіяв.

Як вплине на подальші газові переговори те, що Путін офіційно висунутий на третє президентство?

Михайло Гончар: Всім добре відомо, що господар «Газпрому» - Путін, незалежно від того, який він має пост – президента чи прем’єра. В даному випадку українській стороні це доведеться враховувати як реальність. Сам факт нинішньої зустрічі, коли під час переговорів президентського рівня з’являється прем’єр, зайвий раз показує, хто в тому російському домі реальний господар.

Володимир Омельченко: Висунення Путіна на пост президента свідчить про те, що ніякого тандему не було. Насправді президентство Медведєва – це була тактична операція прем’єр-міністра Росії для повернення, згідно Конституції Росії, знов на пост президента.

Чи дає гарантії транзиту газу створення консорціуму? В разі створення тристороннього консорціуму, чи не станеться так, що зрештою він буде двостороннім, а Україну, як Білорусь, позбавлять контролю над власною ГТС?

Михайло Гончар: Сам факт існування такого консорціуму і має стати гарантією транзиту газу, оскільки українська сторона ділиться частиною свого суверенітету. Контракти між «Газпромом» і європейськими партнерами передбачають здачу-приймання газу на західному кордоні України. Себто, в принципі, згідно тих контрактів ще з радянських часів про довгострокове постачання газу, саме «Газпром» і виступає гарантом стабільності транзиту. Українська сторона не має жодних контрактів, жодних договорів з європейськими компаніями, де виступала б в ролі транзитера для них. Тому коли висуваються претензії до України з приводу того, що вона там порушує стабільність транзиту і т.ін., то в юридичному сенсі ці претензії не можуть бути спрямовані до України, бо ми не несемо за це відповідальності – немає такого документу. Так, ми забезпечуємо транзит газу, але тільки в технологічному сенсі.

Є два варіанти вирішення цієї проблеми – відмова від архаїчної радянської системи газових відносин на рівні Росія-ЄС і перехід до того, що українська сторона де-юре виступає учасником цих відносин. Зокрема, як транзитна сторона приймає газ на своєму східному кордоні від Росії, транзитує на свій західний кордон і передає європейському споживачеві, з яким укладає відповідний контракт на транзит. Але це все наштовхнулося на приховане небажання європейських компаній щось міняти.

Друга ідея полягає в тому, щоб створити цей консорціум. Він, навіть, маючи тристоронній формат, реально може бути двостороннім, бо з європейського боку можуть виступити в якості партнерів компанії, що мають афілійований бізнес із «Газпромом» або є просто партнерами «Газпрому», які за певних обставин можуть перепродати свій пакет чи проводити максимально лояльну політику щодо «Газпрому». Таким чином білоруський варіант також може з цього вийти. Не важливо, яким чином отриманий цей пакет: чи витиснутий політичним шляхом, як у Білорусі, чи бізнесовим тристороннім шляхом перепродажу «Газпрому». Росіяни спробували пройти прямим шляхом через ідею Путіна про злиття активів «Нафтогазу» та «Газпрому», але отримали опір. Тому, можливо, вони вирішили піти трішки обхідним шляхом, але з урахуванням того, що він може бути більш успішним.

Володимир Омельченко: Якщо Україна дійсно хоче інтегруватись у Європейське енергетичне співтовариство, то взагалі з порядку денного повинна виключити питання створення газотранспортного консорціуму з Російською Федерацією на будь-яких умовах.

Титульное фото: РИА Новости