Чи можлива диверсифікація поставок газу з Росії?

Україні навряд чи вдасться швидко зменшити газову залежність від Росії, бо всі можливі варіанти потребують грошей та часу. Зокрема, збільшення обсягів власного видобутку без кардинальних реформ суттєво не вплине на енергетичну безпеку України. За нинішніх обставин, якщо ми отримаємо до 2020 року додаткових 3 мільярди кубів, це буде феноменальний результат. На будівництво терміналу з прийому скрапленого газу потрібно 4 роки та й не все так просто з проходженням танкерів через Босфор. Газозаміщення та повернення до споживання вугілля не дасть одномоментний ефект, бо це треба робити системно протягом не менше 5-7 років. Не реальні поки що й варіанти постачання газу «хитрими» маршрутами з Туреччини, Італії, Румунії чи країн центральної Європи. Тож пропозиції влади хоч і виглядають логічними та адекватними, але швидких результатів не дадуть.

Про це в прес-центрі «Главкому» розповів директор енергетичних програм центру «Номос» Михайло Гончар.

Михайло Гончар: «З боку чинної влади ми не бачимо якихось системних дій, спрямованих на розширення нафто-газовидобутку в Україні»

Диверсифікація постачання газу в Україну має базуватись на певних стратегічних уявленнях. Ви знаєте, що в Україні з 2006 року була введена в дію Енергетична стратегія, яка досі лишається чинною. Для того, щоб вирішувати стратегічні питання, пов’язані з енергетичною безпекою, потрібно базуватись на документах стратегічного характеру. Ще минулого року Енергетична стратегія України стала перероблятись, однак було б логічно, щоб на засіданні Ради національної безпеки та оборони прозвучали відповідні можливі додаткові завдання чи ідеї щодо завершення напрацювання нової редакції. Ми бачимо, що за підсумками останнього засідання РНБОУ говорили багато про що, причому адекватні речі, але ніхто не згадував про Енергетичну стратегію. Ні про чинну, ні про ту, яка має з’явитися. З моєї точки зору, розглядати базові питання енергетичної безпеки, не базуючись на документі стратегічного характеру, означає, що все зрештою зведеться до ситуативних миттєвих рішень, продиктованих поточною кон’юнктурою.

По-друге, не прозвучали також ключові слова, пов’язані з реформою енергетичного сектору в цілому і газового зокрема. Це важливо, тому що говорити про те, що матиме місце газозаощадження, впровадження енергоефективних технологій, використання альтернативних видів енергії немає сенсу, коли все лишатиметься таким, без будь-якої концептуальної ясності щодо того, як перейти від енергомарнотратства до енергозаощадження і т.д.

По-третє, озвучені пропозиції, що стосуються в основному диверсифікації джерел та шляхів постачання газу з Російської Федерації, нічого принципово нового не містять. Тому у випадку, коли протягом 20 років не мав місце жодний прогрес в цьому питанні, очікувати на те, що раптом якимось дивним чином впродовж короткого проміжку часу вдасться зробити диво – не доводиться.

Безперечно, що питання диверсифікації є одним з базових наріжних питань енергетичної безпеки для будь-якої країни. Тим більше, якщо ця країна має монопольну залежність у одного постачальника. В своїй історії Україна вже не раз підходила до вирішення цього питання, але віз і нині там, тому що завжди у певний вирішальний момент часу перевага надавалась ситуативним кон’юнктурним рішенням на догоду тій чи іншій фінансово-промисловій групі, яка контролювала владу. Власне все це відбувається і зараз. Тому за в принципі правильними деклараціями, які не містять нічого нового, насправді бачимо спробу хіба що захистити свої групові кланові інтереси, над якими нависла серйозна загроза, оскільки російська сторона прагне всього і відразу, розуміючи, що зараз унікальний момент досягти від України максимальних поступок.

Паралельно також прозвучали тези про пріоритети України в газовій сфері, з-поміж яких названо збільшення газу власного видобутку, газозаміщення та (де це можливо) перехід від використання газу до вугілля і диверсифікація маршрутів постачання газу. Коли ведеться мова про збільшення видобутку власного газу, то це має бути фундаментальним принципом, оскільки наші надра, не дивлячись на тривалий період їх експлуатації, містять ще досить багато газових ресурсів. Проте коли нам малюють прекрасну картинку, як буде з видобутком газу у найближчий час, при цьому деформується існуючий стан речей, то це теж не дає оптимізму до того, що заплановані показники будуть досягнуті.

Нагадаю, що Національна програма «Нафта та газ України до 2010 року» передбачали, що вже в 2010 році видобуток газу мав сягнути 24, 5 мільярдів кубічних метрів. Енергетична стратегія України до 2030 року передбачала, що власний видобуток газу в 2010 році мав становити 23,2 млрд. кубічних метрів. Проте ми мали в 2010 році 20, 5 млрд. кубічних метрів, отже тут Україна суттєво не дотягувала. І коли міністр енергетики говорить про те, що видобуток власного газу в Україні зростає, хоч і не набагато, але це ж, мовляв, це не падіння, яке було 5 років тому, то тут нічого спільного немає з реаліями.

Статистика за попереднє десятиліття показує, що протягом періоду 2001-2009 років відбувалось зростання обсягів видобутку газу. 2001 – 18,5 млрд. кубічних метрів, 2005 – 20,5 млрд. кубічних метрів, 2009 – 21,3 млрд. кубічних метрів. Єдиний виняток був 2007 рік, коли було видобуто приблизно на 100 з невеликим мільйонів менше, ніж у попередньому 2006 році. До речі, варто згадати, хто тоді був прем’єр-міністром та міністром енергетики. Можна підсумувати, що у минулому десятилітті мала місце стійка тенденція до видобутку газу, а з 2010 року вона змінилась на протилежну тенденцію падіння. Якщо в 2009 році було видобуто 21,3 млрд. кубічних метрів, то у 2010 – 20,5 млрд. кубічних метрів, тобто відбувся відкат на показники рівня 2005 року. За попередніми даними, у 2011 році видобуто 20, 1 млрд. кубічних метрів, це приблизно показник 2004 року. Тому ми відкатуємося рік за роком назад. Чи зміниться це у 2012 році з урахуванням такої динаміки? Тут оптимізм міністра виглядає достатньо сумнівно. Навіть, якщо і відбудеться зміна тенденції в бік нарощування обсягів видобутку, то навряд чи ці показники будуть такими, що суттєво вплинуть на енергетичну безпеку України. Ми стрибкоподібно не перейдемо до обсягів з 20-21 млрд. кубічних метрів до 25 мільярдів. Тим більше, що з боку чинної влади ми не бачимо якихось системних дій, спрямованих на розширення нафто-газовидобутку в Україні. Крім хіба що відомої оборудки з двома вишками для буріння на шельфі Чорного моря, де поки що існує більше питань, ніж відповідей. До того ж їх введення в експлуатацію також не дасть автоматично гарантованого стрибка обсягів видобутку газу на шельфі. Спершу буде збільшення на кількасот мільйонів кубічних метрів газу на рік, не більше. Якщо будуть зроблені серйозні інвестиції в розширення геологорозвідки, введення нових площ, збільшення буріння, тоді буде результат. Але якщо ми отримаємо до 2020 року додаткових 3 мільярди кубів, то це буде феноменальний результат. Щоб отримати якісний стрибок, необхідно кардинально змінити підходи, оголосити політику відкритих дверей для приходу сюди крупних компаній, а не тримати цей ринок закритим. А для цього необхідно зробити реформу, бо це абсолютно ідіотська ситуація, коли ми платимо власному газовидобувнику нещасні 50 доларів на тисячу кубометрів газу, а «Газпрому» - 416 доларів. Яка-небудь нормальна компанія прийде сюди і буде інвестувати і сферу газовидобутку, знаючи про те, що має продавати газ по тій сміховинній ціні?..

Щодо газозаміщення та повернення на споживання традиційних енергоресурсів, якими багаті українські надра. Перш за все, це вугілля. Безперечно, що цей крок є цілком логічним та раціональним, але поки ми не бачимо системних пропозицій щодо того, як все це буде далі відбуватись. Зрештою, який можна отримати сумарний ефект. Називаються цифри від 6 до 9 мільярдів, це більш-менш реальні цифри, але навряд чи вони можуть бути досягнуті в одномоментний період, наприклад, протягом року. Тому в даному випадку бачимо лише три таких компоненти, які позначені як пріоритетні на поточному етапі. Але як би правильно вони не були сформульовані, якими б не були логічними та адекватними, вони не здатні привести до швидких результатів. Це треба робити системно протягом не менше 5-7 років за оптимістичним сценарієм, щоб це дало результат.

Для того, щоб вирішити проблему диверсифікації постачання газу, необхідно визначити джерела та шляхи, та якими маршрутами може бути досягнуто створення такої інфраструктури, щоб реалізувати завдання зменшення газової залежності від Росії. Таких технічних можливостей не так багато. Вони всі відомі ще з 90-х років, не буду їх перераховувати. Можна пригадати і іранський газ через південний Кавказ та Чорне море, проект ще 90-х років, який ще лишається для чергової галочки в порядку денному україно-іранських переговорів. В останні роки це проект «Білий потік» (White Stream), який був призначений для постачання на першому етапі азербайджанського газу через південний Кавказ, Чорне море до Феодосії, далі через Крим у континентальну Україну і в перспективі транзиту до центральної Європи. На подальших етапах, у випадку появи транскаспійського газопроводу, з’являлась можливість постачання туркменського газу через «Білий потік». Проте значною мірою цей проект в Україні не був актуалізований саме в ті періоди, коли при владі була нинішня команда. В результаті газопровід «White Stream» був стратегічно переорієнтований на Румунію, яка стала членом Європейського Союзу. В такому вигляді він існує і зараз, хоч і передбачає збереження відводу на Україну. Газопровід «White Stream» увійшов до переліку групи проектів, пріоритетних в рамках реалізації «Південного енергетичного коридору» Європейського Союзу. Тобто, така можливість зберігається і нині, але на тлі тих подій, які відбуваються в Євросоюзі, шанси реалізації цього проекту поки що не виглядають обнадійливими. Хоча, можливо, такі шанси з’являться, бо зараз по суті ми бачимо крах проекту «Набукко».

Інша можливість – спорудження терміналу для прийому скрапленого природного газу на півдні Україні, яка передбачає доставку для потреб української економіки скрапленого газу з різних джерел. Перевага такого газу полягає в тому, що він не залежить від традиційних трубопровідних постачань і є більш гнучким. Але проблема в тому, що існує питання проходження через Босфор. Турецькі протоки досить серйозно навантажені нафтовим трафіком, також там ідуть наші аміаковози і питання зворотнього трафіку метановозів у Чорне море є серйозною проблемою для турецької сторони. Воно може бути вирішене, проте Україна досі немає технічних можливостей прийняти зараз скраплений газ, пропозиція якого досить серйозна на світовому ринку, є навіть деякий його надлишок. Для того, щоб реалізувати повноцінний проект будівництва терміналу скрапленого природного газу, потрібні час та гроші. Наприклад, Польща при системному підході до реалізації такого ж проекту, який був визначений в якості національного пріоритету для її енергетичної безпеки, влітку 2010 року розпочала будівництво терміналу в районі міста Свіноуйсьце поблизу польсько-німецького кордону. Передбачається, що проект буде завершено влітку 2014 року. Себто, період реалізації проекту – 4 роки і це тільки будівельна фаза, не говорячи про підготовчу, яка теж забирає, як мінімум, 2 роки. Україна не ввійшла навіть у підготовчу фазу, тому говорити про те, що якимось дивним чином цього чи наступного року в акваторії Чорного моря з’явиться танкер-метановоз зі скрапленим газом для України, не доводиться.

Цього місяця почали говорити про можливості постачання газу «хитрими» маршрутами з Туреччини, з Італії, з Румунії, з країн центральної Європи. Напевно, хтось дивився на карту, бачив, де намальовані труби, і давав відповідні рекомендації. Безперечно, можливе реверсне постачання газу. Якщо зараз він іде зі сходу на захід, то можна із заходу на схід. Більше того, саме газова криза 2009 року спонукала наших європейських сусідів, перш за все, країни центральної Європи розробити технічні регламенти реверсування існуючих газопроводів з тим, щоб у критичній ситуації подати газ зворотнім шляхом. Це відпрацьовано сьогодні у Чехії та Словаччині, в Угорщині, в Австрії, в Польщі. Тобто, Чехія може отримати газ із Німеччини, Словаччина – із Чехії і т.д. Чи можливо це у нашому українському випадку? Теоретично – так. Тим більше, що саме Україна в авральному стані по суті першою зреверсувала свою ГТС для того, щоб подати газ у кризовій ситуації із газосховищ, які розташовані в західній частині, на схід. Це була успішна в інженерному відношенні достатньо елегантна операція, за яку варто було б тих, хто це зреалізував протягом 36 годин, удостоїти звання Героя України. Але цих людей звільнили. Назву лише одне прізвище з трьох, людину, яка технічно забезпечила реалізацію цього серйозного проекту, – це Ярослав Марчук. Його в газовому світі поважають за те, що всі знали, що теоретично це можливо, а практично ніколи не робилось, тим більше з такою потужною газотранспортною системою як наша. Потім в ЄС була взята саме ця технологія виходу із кризової ситуації.

Повертаючись до реалій сьогоднішнього дня, щоб зробити можливими реверсні постачання газу із європейських країн в Україну, необхідно досягти певних домовленостей. Крім того, достатньо скрупульозно відпрацювати багато технічних аспектів, а це не так просто. Проте ми не бачили реально таких переговорних процесів між «Нафтогазом» і його європейськими партнерами, починаючи із словацького EustreamAS, польського Polskie Gornictwo Naftowe i Gazownictwo чи угорського EMFESZ із зазначеної проблематики. Навіть якби вони і розпочалися, це питання не вирішується за один раунд переговорів і шляхом підписання одного меморандуму. Це означає, що просто має місце певна пропагандистська риторика.

Крім того, крадькома говорилося про можливості постачання так званого турецького газу. Але це той самий російський газ, який просто має в надлишку одна із турецьких компаній, яка є традиційним партнером «Газпрому» по закупці цього газу. Швидше за все, мова йде про те, що цей газ прийде стандартним шляхом з Росії в Україну, єдине, що не піде далі на Туреччину, оскільки ця компанія перепродасть його нам. Чи можна це вважати диверсифікацією?.. Не маючи маршрутної диверсифікації, це постачання критичні ситуації може бути не зреалізоване, як і свого часу була історія з туркменським газом. Всі пам’ятають, яким чином Росія побавила нас можливостей отримувати туркменський газ, бо він ішов через систему «Газпрому».

Намальовані заходи хоча й виглядають більш-менш логічними, проте не є реалістичними в реальному масштабі часу. Вони потребують серйозних ґрунтовних підходів.

Прозвучали в черговий раз закиди про те, що допомога, на яку розраховували, не надійшла від Євросоюзу, тому Україна сам на сам вирішує свої проблеми з Росією. І не вважає за потрібне скористатись тим, що ЄС пропонував протягом останніх місяців, коли йшли непрозорі переговорні опції між Києвом та Москвою. Зокрема, 1 грудня 2011 року була рекомендація Європейського Парламенту Європейській Комісії зміцнити співпрацю між Україною та ЄС в енергетичні сфері, яка є частиною Угоди про асоціацію, прагнути укладання подальших угод між ЄС та Україною, націлених на забезпечення надійного енергопостачання для обох сторін, зокрема надійної та диверсифікованої системи транзиту нафти та газу, а також механізму спільного реагування у разі переривання чи зупинки постачання нафти та газу з Російської Федерації. В тих же рекомендаціях була ще одна позиція: «Допомогти українській владі у переговорах щодо умов постачання газу з Росії, аби забезпечити відповідність українсько-російської газової торгівлі стандартам та цінам Європейського Союзу». Ніхто в Україні цією рекомендацією не скористався! Жодний посадовець не посилався і публічно не говорив про існування цих рекомендацій. Також можна згадати і те, що задекларовано в посланні Єврокомісії до Європарламенту від 7 вересня 2011 року. Це стратегічний документ ЄС, який описує і формулює подальші взаємини з партнерами, які відіграють важливу роль в енергетичній безпеці ЄС, але перебувають за межами кордонів Євросоюзу. Там є важливий момент в контексті тих проблем, які ми маємо з Росією: «ЄС має працювати над створенням тристороннього співробітництва на політичному та адміністративному рівнях з Росією та Україною, щоб забезпечити стабільні та безперебійні поставки газу через східний коридор». Хтось в Україні скористався цією позицією для того, щоб спонукати ЄК швидше започаткувати тристоронній діалог, бо в діалозі тет-а-тет з Росією Україна завжди знаходиться у вразливому становищі через різні вагові категорії гравців. Дійсно, тут є чим дорікнути Європейській Комісії, оскільки відповідної динаміки дій з її боку теж не було. Але тим не менше, кому потрібно? Перш за все, Україні.

Зрештою, те що відбулося на останньому засіданні РНБОУ, теж виглядає в черговий раз як висловлення благих намірів, які можуть мати абсолютно протилежний результат. Як це вже, на жаль, неодноразово було і в минулому. Залишається сподіватись на одне: зараз ситуація має принципову відмінність, бо спрацьовують певні інстинкти самозбереження в правлячої кланової олігархічної групи. Виходячи з цих позицій, вона змушена дбати і про національні інтереси, традиційно прикриваючись ними.

Чи можна розглядати заяви української сторони щодо диверсифікації джерел постачання газу з Росії як засіб тиску при переговорах? І який в цьому сенс, якщо ми все одно маємо за контрактами забирати певну кількість газу?

Михайло Гончар: Так, можна розглядати як психологічний тиск, і в цьому є своя логіка. Але він буде ефективним тоді, коли російська сторона бачитиме системний підхід. А коли повторюються ті самі декларації та гасла, які вже були в минулому і неодноразово, то ефекту тиску як такого не буде.

Щодо того, що ми повинні взяти, це питання не має однозначної відповіді тому, що ми не знаємо змісту додатків до чинного контракту. Це дозволяє росіянам трактувати, що ми маємо взяти 52 мільярди кубічних метрів, а українській стороні говорити про те, що ми можемо взяти 27 мільярдів кубічних метрів і без штрафних санкцій. Лишається один шлях – через з’ясування в арбітражній інстанції. Але, сказавши про це, через декілька днів стали говорити, що, мовляв, це дуже довга процедура, на яку піде 2 роки. Проте якщо б цей крок був зроблений своєчасно, наприклад, замість Харківських домовленостей, то вже можна було очікувати на результат, бо пройшло майже два роки. А так справа заходить дедалі більше в глухий кут.

Українську ГТС оцінюють то у 20 мільярдів доларів, то у 30 мільярдів. Яка ваша думка з цього приводу? Хто може виступити оцінювачем нашої ГТС? Є міжнародні компанії, що мають подібний досвід?

Михайло Гончар: Є компанії, які на цьому спеціалізуються. Але найкраще, щоб це була яка-небудь компанія, яка взагалі не пов’язана не тільки з Росіє чи «Газпромом», а взагалі з європейським ринком. Це може бути австралійська, канадська або американська компанія.

Щодо вартості, то цифри варіюються від 4 мільярдів доларів, які назвав «Газпром», до понад 200 мільярдів євро, які назвала колишня прем’єр-міністр Тимошенко. Але вартість ГТС – це не тільки вартість заліза, труб, компресорних станцій і т.д., а й оцінка того середовища, в якому вона працює з урахуванням можливостей та, перш за все, ризиків. Те, що відбувається зараз в Україні, працює не на збільшення вартості ГТС, а, навпаки, і «Газпром» це використовує. Він намалював цифру у 4 мільярди доларів, оцінивши її рівно в стільки, в стільки була оцінена білоруська ГТС. «Бацька» хотів 17 мільярдів доларів, «Газпром» – 4 мільярди, зійшлись на 5 мільярдах. Це і є компроміс по-газпромівськи. Якщо не будуть зроблені реформи «Нафтогазу», такий сценарій чекає і нас. Незалежний оцінювач може оцінити і в 20, і 30, і 50 мільярдів, але хто буде готовий купити цю ГТС, якщо вона працює по суті як виробничий цех «Газпрому» вже зараз? За таких обставин, при всьому розумінні та важливості, ніхто із потенційних претендентів не захоче брати на себе ризики.