Путін, Газпром і Янукович

Відомий московський журналіст Матвій Ганапольський розповів про месіанство Путіна і чому той не купує острів Балі, чи Янукович «цілуватиметься взасос» із Кремлем, що означає фраза «русскій город Сєвастополь» і як вдається долати цензуру «Газпрому».

Хто з російського політикуму Вам найогидніший?

– 21 рік роботи навчив мене спокійно ставитися до розмаїття не лише політичних персон, а й до політичних фріків (вар’ятів. – ZIK). От, наприклад, Жириновський може бути неприємним, поки не дізнаєшся про історію його партії – а це була спецоперація КДБ, аби націоналістичні голоси отримали якийсь шлюз. Згодом цей проект прикрили, а Жириновський лишився. Мені з багатьма огидно говорити, але ж я – журналіст. Розмова з гостем – це двобій, коли намагаєшся показати слухачеві, що це за людина, без демагогії.

А як, наприклад, із Луговим (колишнім офіцером російських спецслужб, якого в Британії підозрюють в отруєнні Литвиненка, – також колишнього офіцера, котрий виступив із нищівними звинуваченнями Кремля на Заході. – ZIK)?

– Я вів ефір з Луговим. І що? Так, цю людину підозрюють у тому, що він – убивця. Але ж доказів нема. Крім того, певні люди, яким я довіряю, кажуть, що у момент, коли відбувалася вся ця історія з убивством, він там був зі своїми дітьми. І мені поставили питання – невже він так ризикував би життям власних дітей, убиваючи Литвиненка і перевозячи полоній? Я розмовляв з ним суто інформаційно. Тим паче, що він – депутат Держдуми.

Він став депутатом із доволі підозрілим мотивуванням його заслуг.

– Із досить підозрілим. Але ми повинні ставитися до людини відповідно до її юридичного статусу. Я ж не можу, коли до мене приходить Луговий, сказати йому: «Здрастуйте, Андрію Луговий! По-перше, мені морда ваша не подобається. По-друге, ви для мене ніякий не депутат Держдуми. А по-третє, я вас підозрюю у вбивстві». Він тоді встане і скаже: «Боже, куди я потрапив? Навіщо ви мене кликали – щоби сказати мені оце? Давайте я піду».

Чому б Путінові просто не піти – купивши, скажімо, половину острова Балі чи якийсь Азорський острівець?

– Він – державний діяч, і його діяльність є місією – він так вважає. Вірить, що є де Голлем і виводить Росію з темряви… Росія більша за розмірами від Франції і більша за розміром завдань, тож цей масштаб зіставимий – вивести країну з кризи, аби вона ввійшла до кола великих цивілізованих держав. Я не оцінюватиму, наскільки Путінові це вдається, – але месіанство у ньому є. Хоча він і не каже, що є месією.

Але дозволяє оточенню цей образ культивувати.

– Так. Однак нещодавно у Санкт-Петербурзі він сказав надзвичайну фразу щодо правління Петра І і Катерини ІІ: «Цілі в них були однакові, а от ефективність різна – в Катерини «кровіщі» було менше, а результатів більше». Для нього Росія – це дітище, якому він присвятив значну частину свого життя. Водночас якщо купувати Балі, з’ясується, що у Путіна є гроші. І постане тяжке питання «звідки» – особливо з урахуванням його зарплати, двокімнатного помешкання у Петербурзі й двох автомобілів ГАЗ-21... Зрештою, я справді сумніваюся, що в нього є 140 мільярдів доларів.

Так у Сталіна, згрубша, також було дві пари валянків…

– От власне. Ми ж розуміємо, що для цих людей не в грошах щастя, а у владі. І лише в цьому сенсі Путін – найбагатша людина в Росії, бо він знову став президентом Російської Федерації. Йому не потрібні ці мільярди. Це забавки дорослих хлопчиків, це гра, у якій основна ставка – сама країна з її ведмедями, полями-лугами і народонаселенням.

Свого часу радіо «Ехо Моск¬ви» перейшло під контроль Газпрому. В який спосіб відбувається вплив?

– У жоден. Жодної самоцензури, інакше ми не були б «радіо №1». Останні два роки ми – найперше радіо, навіть якщо взяти таких монстрів на кшталт «радіо-шансон», «русского радіо» чи «радіо-дачі» – ми крутіші за них, ми займаємо перший рядок. Цей рейтинг визначає індекс довіри – люди розуміють, що їх не ошукують. Брехня дуже сильно відштовхує. Відносини з Газпромом прості: виявилося, що бути незалежним дуже легко – слід просто прийняти свій статут, в якому головного редактора призначає не рада директорів, а журналістський колектив. Як тільки нас починають «нагинати», ми кажемо: «Якщо змусите піти головного редактора Олексія Венедиктова, ми встанемо і підемо. Лишитеся з п’ятьма мікрофонами». Ми ж не телебачення, де потрібні дорогі камери, – в нас тільки мізки. І влада дає хід назад. Зрозуміло, після кожного ефіру Венедиктову телефонують, але він каже: «Хлопці, що я можу зробити? От вам не подобається, що каже про «нашистів» Ганапольский. Мені що – його звільнити?» У відповідь: «Нуу, Олексію, ви повинні зрозуміти…»

Не можу не згадати сакраментальної фрази Путіна, сказаної Венедиктову, навіщо радіо «Ехо Москви» його «обліваєт поносом»…

– Це не «понос» – це інформація. Кожна людина не любить, коли її критикують. Я не люблю, якщо мене критикують, а Володимир Володимирович тим паче. Якщо відкрити доступ для опозиції на державних засобах інформації, тоді «понос» буде в різних місцях – і не настільки концентрованим.

Насторожила його фраза «я не жартую». Не закриє вас?

– Володимирові Володимировичу може не подобатися те, що в ефірі «Ехо Москви» говорять його гості. Наголошу – не ми про нього говоримо, а гості. Але мушу сказати, що якраз Путін нас і захищає (Мєдвєдев хотів нас закрити п’ять разів), але це не виключає грандіозних «розборів» між Путіним і Венедиктовим. Бо ж після того, як всі йдуть, Путін каже відому фразу: «А вас, Олексію Олексійовичу, я попрошу залишитися», – і кидає на стіл папочки з різними текстами. Альоша (Венедиктов. – ZIK) вже знає, що буде, і перепитує: «Я попросив би вас уточнити, що не «Ехо Москви» сказало це, а такий-то гість. Скажіть, Володимире Володимировичу, нам що, гостей не запрошувати? Чи запрошувати той список, який нам намалюють?»

Може, про це і йдеться?

– Якби Путін хотів нас закрити, він зробив би це за секунду. Скажімо, за допомогою головного санітарного лікаря Онищенка. Щодо терміну «поливає поносом» він мав на увазі не фізіологічний понос, а в контексті «поносіть» – так принаймні це пояснив його прес-секретар Пєсков. Думаю, Путін поступово починає звикати і цінує вільне слово. Раніше він казав, що нічого не слухає, а йому все переповідають. А зараз достеменно відомо, що він слухає мій вранішній ефір, коли їде на роботу. Звісно, я для нього не існую – відома історія про Юру-музиканта (під час зустрічі з громадськістю Путін вдавано чи щиро «не впізнав» одного з культових рок-виконавців Росії Юрія Шевчука, котрий ставив йому незручні питання. – ZIK). Він має почати впізнавати людей. Він же не звертається до Венедиктова: «Як вас там, пробачте – оцей-от із бородою чи з шевелюрою?» Що ж тут поробиш – жодна влада не любить ЗМІ. Кожна влада хоче, аби ми всі розчинились як розчинна кава без фусів, ще й горнятко було чисто вимите. Ми ніби кажемо: «Любіть ЗМІ, Володимире Володимировичу. Прийде час, коли ви полишите владу – тоді до нас прийдете і ми вам надамо слово». Бережіть нас, бо нова влада позачиняє вам усі двері – і буде як з Лужковим. Тоді, можливо, тільки «Ехо Москви» вас запросить.

Чи сприймають у Москві Януковича?

– Росія вважає Януковича партнером – він дуже сильно змінився. Став конкретнішим. Навчився говорити. Вміло заграє із Заходом і з Росією. Чого вартує репліка, мовляв, ми все зробимо, аби російська мова стала другою державною, – причім він не визначив жодних термінів. Тут я віддаю йому належне як політикові. Всі почули, що теоретично він би цього хотів, хоча це може бути навіть через півтора століття. Можливо, в Кремлі до нього і не ідеальне ставлення, але не забувайте: це лідер іншої держави. З Україною в Кремля значно ліпші стосунки, ніж із Білоруссю, адже доводиться постійно віддуватися за антиліберальні кроки Лукашенка, а за Януковича вибачатися не доводиться. З ним у Кремля не кохання взасос, а спільне відчуття цінностей – байдуже, які саме вони, але це розуміння є. Важливо, що Янукович публічно дистанціюється від українського національного радикалізму (наголошу – не від здорового українського націоналізму). Тут річ не у маршах націоналістів, котрі можуть ображати росіян через різне сприйняття історії, а у тому, що президент цього не підтримує. Проблеми з Ющенком були тому, що у сприйнятті Росії він був ідеологом цього всього.

Чому Путін лобіював справу Тимошенко?

– Певно, вважає, що це був несправедливий «жопкін суд».

Але ж російські суди не ліпші…

– Своє лайно не пахне. Він прямо сказав, що не бачить у цій історії того складу злочину, який інкримінують Тимошенко. Він був зобов’язаний це сказати як голова уряду, з яким Тимошенко укладала газову угоду. Гадаєте, він мав сказати: «Правильно, що сидить»?! Він же не вимагав її звільнення.

У Путіна є повага до українського суверенітету?

– Безумовно. Він поставив крапку у справі усвідомлення Російською Федерацією незалежності України. Тому питання Криму й Севастополя закриті. Він каже інше (і дуже часто це плутають, викликаючи неправильну реакцію): що Севастополь – це «русскій ґород». Але ж він не каже, що це «россійскій ґород». Не треба плутати Путіна з Лужковим. Якось Україна взяла і видворила когось із Криму – і правильно зробила, що депортувала, бо нічого ляпати язиком і принижувати державність сусіда. У російських політиків, крім, можливо, Роґозіна і Жириновського, немає питань до незалежності України. Її можуть затягувати в економічні проекти чи Митний союз, але вже ні в кого (крім пенсіонерів, які вважають, що це було наше, а тепер не наше) цього питання нема. Я, наприклад, подібного навіть не обговорюю.

Довідка:

Московському журналісту і письменнику Матвію Ганапольському 59 років, народився і виріс у Львові.

У 13 років із батьками переїхав до Києва, де закінчив режисерський факультет театрального інституту.

З 1981-го до 1986-го працював режисером-постановником у Театрі естради. 1986-го переїхав до Москви. Вже 22 роки працює на опозиційній російській радіостанції «Ехо Москви». Лауреат низки премій. Автор книжок «Кисло-солодка журналістика», «Правосуддя для дурнів», «Чорна рука і піраміда Хеопса».

газета ZIK №12 (29 березня 2012р.)