Якими проблемами жила школа в цьому році?

Шкільний навчальний рік, який сьогодні завершився, експерти називають роком втрачених можливостей. Перш за все тому, що в структурі «об’єднаного» Міністерства освіти і науки, молоді та спорту більше уваги приділяється спорту, молоді, після чого вже згадують про шкільну освіту. Звичайно, навчальний процес відбувається і діти ходять до школи за будь-якої влади, але фінансування шкіл, вчительські зарплати, структура місцевих органів влади та зміст освіти змушує констатувати, що школа зараз переживає не найкращі часи.

Про це на прес-конференції в «Главкомі» говорили екс-міністр освіти і науки України Станіслав Ніколаєнко та директор Центру тестових технологій і моніторингу якості освіти, директор Українського центру оцінювання якості освіти (2006-2011 рр.) Ігор Лікарчук.

Станіслав Ніколаєнко: «Закон вимагає виділяти на освіту 10% ВВП, а по факту виділено 4,5-5%»

В цьому навчальному році робилися якісь спроби впливати на якість освітнього процесу. Цікавим заходом був футбол між школами на стадіоні «Олімпійський», були з’їзди фізиків та математиків і т.д. Але якщо більш глибоко подивитися на навчальний процес, то цей рік можна назвати роком втрачених можливостей. 28 жовтня відбувся з’їзд освітян, було прийнято кілька документів, зокрема, Стратегію розвитку освіти. Вона з величезними недоліками, але це вже хоч щось, там дійсно були кроки, які б могли піти на користь освіти. А ще було звернення з’їзду до парламенту, до Президента, де були поставлені стратегічні завдання розвитку освіти. Ніхто після 28 жовтня про з’їзд ніде не згадав, його ніби і не було, всі добрі наміри залишилися на папері.

При нинішній структурі Міністерства освіти і науки, молоді та спорту середня освіта, дошкілля, позашкілля знаходяться на задньому дворищі. Тому що є багато нагальних проблем, є 120 федерацій, кожного дня кудись відлітають олімпійські та міжнародні збірні, то «Євро-2012», то зимова олімпіада, кожного дня щось трапляється в університетах, щось в профтехосвіті, а потім вже згадаємо і про школу. Сьогодні найперший крок, який потрібно робити: середню школу, дошкілля, позашкілля виділити в окремий орган центральної виконавчої влади з серйозною ревізією функцій, поставити йому головне завдання – шкільна освіта і виховання.

Закон вимагає 10% внутрішнього валового продукту виділяти на освіту, тобто - 150 мільярдів гривень ми повинні були в цьому році витратити на освіту. Виділено близько 6%, тобто «мінус» 60 мільярдів гривень до передбачених законом. А по факту, якщо відкинути плату за навчання в університетах, то виділено 4,5-5%. Фактично ми не додаємо до передбаченого законом 67 мільярдів гривень. Звідси скарги батьків на постійні побори, скарги на те, що не вистачає технічних засобів навчання, немає картриджів, поламані комп’ютери і т.д., звідси і діти не харчуються. В Херсонській області Новотроїцькому районі двічі годують дітей в молодших класах, а сумарно виділяється на день 60 грамів хліба, я вже не кажу про все інше.

На три тижні раніше по всій Україні зробили випуск одинадцятикласників. В Херсонській, Кіровоградській, Миколаївській областях мене питають: ми не маємо ніякого відношення до «Євро-2012», чому ми повинні були спресувати трьохрічну програму 11 класу, бо він йшов по 12-річці, у два роки ще й на третину раніше закінчили? Ці діти фактично не мали змоги нормально навчатися. До нового року ще й підручників не було, не було жодної школи, яка б не поскаржилася на те, що в старших класах немає підручників. Випускники в цьому році постраждали найбільше.

Працюючий учитель сьогодні залишається бідною людиною. Кожен вчитель недоотримує близько 1,5 тисячі гривень до передбаченого розрахунку законом. В Єдиній тарифній сітці тертій етап не вводиться. Не сплачують навіть комунальні послуги, які сільським вчителям ще за царя платили. Якщо є 900 гривень на кожного члена сім’ї, не дають нічого.

Найвужче місце в середній освіті – це її зміст. Не працює державна програма змісту освіти і ми сьогодні не можемо сказати, що навчальні плани і програми такі, як того вимагає час та життя.

Хочу сказати про кризу, яка є в місцевих органах влади. Сьогодні які хочеш відомства процвітають, які хочеш створюються інспекції, комісії. А в районному відділі освіти в Генічеську чи Каховці працює начальник відділу і один інспектор. Це два чоловіка на 50 шкіл, вони не можуть ні проконтролювати, ні організувати. При цьому завідувач районного відділу освіти отримує в 1,5 рази менше, ніж директор школи. Це свідчить, що часто-густо місцевим органам влади вчителі не потрібні, на цю освіту дивляться, як на чемодан без ручки. Тому криза в освіті сьогодні наявна і, на жаль, долається вона вкрай слабо.

Ігор Лікарчук: «З 2009 по 2012 рік в Україні закрито 702 загальноосвітні школи»

Впродовж останніх трьох днів я мав ромову з 65-ма директорами шкіл з різних регіонів України. Я їх запитував, чи відчувають вони реформи в освіті? Відповідь була одна: ми відчуваємо нестримний рух назад. Один директор з Луганської області, яка славна Олексієм Стахановим, сказав що у них цього року був стахановський навчальний рік: за один рік пройшли програму двох років, ще й був скорочений навчальний рік.

Характерною ознакою цього навчального року стало подальше зубожіння системи загальної середньої освіти. За даними Держкомстату, з 1 вересня 2009 року до 1 вересня 2012 року в Україні закрито 702 загальноосвітні школи. Думаю, ця кількість збільшиться і в тому навчальному році, який сьогодні завершується.

У Польщі, коли закриваються школи, кошти, які мали йти утримання цих шкіл, залишаються в освітянському бюджеті. У нас іде закриття шкіл, а освітянський бюджет ніякого полегшення для себе не відчув. Ми отримали відповіді з усіх областей про те, яка доля обласних, районних і міських бюджетів пішла на капітальні видатки, тобто на розвиток закладів освіти (будівництво, придбання вартісного обладнання). За поточний навчальний рік в Сумській області на капітальні видатки закладів освіти виділено 0,1% освітянського бюджету, в Київській – 0,3%.

В радянські часи завідувач кафедри університету Шевченка отримував заробітну плату 550 карбованців, стільки ж була зарплата першого секретаря обкому партії і республіканського міністра. Сьогодні заробітна плата завідуючого кафедрою до 8 тисяч гривень, а у рядового університету – 4 тисячі. Аналогічна ситуація в школах. Мені трапилися в руки дані про заробітну плату вчителів 1942 року і ті видатки, які вони несли на елементарне проживання. Якщо порівняти це з тим, що ми маємо на сьогодні, то великої різниці не побачимо.

Цей навчальний рік підтвердив ще одну тенденцію. Нагадаю, що у 2010 році Міністерство освіти та науки прийняло рішення, що під час вступу в університети буде враховуватися так званий середній бал атестату. Ми тоді говорили, що це неминуче приведе до купівлі золотих та срібних медалей у школах, до росту корупції і т.д. Сьогодні ми отримуємо інформацію з обласних управлінь про те, що кількість медалістів в Україні в 2012 році, порівнюючи з 2009 роком, коли медаль та результати навчання не давали ніяких преференцій для вступу до вузів, у деяких областях зростає майже у два рази. Наприклад, у Полтавські області 10% випускників цього року отримали золоті та срібні медалі, тобто кожен десятий випускник – медаліст. Цікаво, що із 10 000 випускників на Полтавщині жодного немає такого, хто б не склав державну підсумкову атестацію. У Донецькій області 27 200 випускників, з них 1,5 тис. медалістів, тобто майже 6%, а у 2008-2009 рр. таких було 3%. З понад 27 тисяч немає жодного, хто б не склав державну підсумкову атестацію за курс середньої школи, тобто випускні іспити. От вам якість освіти!

Дійсно, відбувся Всеукраїнський з’їзд працівників освіти, де багато говорили про національну доктрину розвитку освіти, але хто бачив її в остаточному вигляді, затвердженою указом Президента, постановою Кабінету Міністрів?.. За яким програмним документом сьогодні живе українська освіта, сказати дуже складно. Всі сподівання, які були у рядових педагогів, керівників закладів освіти, що 2012 рік стане переломним у реформуванні загальної середньої освіти в Україні, так і не справдились. В цьому полягає головний підсумок навчального року, який сьогодні успішно завершується, і дзвонить вже третій дзвінок, хоч я такого і не пам’ятаю за 40 років роботи в освіті.

Скільки держава виділяє коштів на одного школяра?

Станіслав Ніколаєнко: На одного студента в рік витрачається приблизно 14-15 000 грн., на одного учня профтехучилища – 8 000 гривень, а на одного школяра була цифра 6 000 грн., але думаю, що зараз вона становить близько 8 000 грн.

Ігор Лікарчук: Десь 7 700 грн. на рік.

Станіслав Ніколаєнко: Але наші відомства називають гарні цифри на початок року, а потім вкінці року робиться секвестр і підсумок на 20-30% нижчий. Фактично фінансування може бути у 15-30% не таким, як його затвердили.

Яка доля у фінансуванні освіти лягає на плечі батьків?

Ігор Лікарчук: Це дуже хитре питання, тому що відповідно до чинного законодавства, якщо кошти офіційним шляхом потрапляють у школу, то зараховуються у бюджет. В тих областях, де на капітальні видатки пішло 2% (це дуже смішно, якби було хоча б 20%, тоді освіта буде жити), це саме за рахунок цих залучених коштів.

Але величезна кількість батьківських коштів не зараховується офіційним шляхом на так звані спецрахунки. Вони йдуть через різні благодійні фонди, батьківські комітети. У нас є хороший закон про благодійництво, але в системі освіти він практично не працює, бо це не вигідно: включаються податкові механізми, і деякі керівники закладів освіти не дуже гарно себе почувають…

Станіслав Ніколаєнко: В сільських школах 1-2% складає батьківська плата, і до 30-40% у містах. Це руйнує ст.53 Конституції, де говориться про те, що у нас освіта безкоштовна. У вищій школі я своєму наступнику передав такий баланс: 68% були державні кошти, а 30% - плата за навчання. На сьогоднішній день доля платного навчання поступово та наполегливо зростає і складає майже 50%.

Ігор Лікарчук: До цієї проблеми не можна однозначно підходити. Ні в одній країні світу немає того, що школа живе, не використовуючи залучені кошти, але це треба робити цивілізовано. Є закон про благодійництво, і залучення коштів має здійснюватися на його засадах. А так в одному із великих міст України за рахунок таких коштів батьківських комітетів директори деяких шкіл навіть отримали путівки на санаторно-курортне лікування.

Станіслав Ніколаєнко: В деяких навчальних закладах благодійництво переходить у вимагання, викликаючи зрозуміле обурення серед батьків, тому тут треба наводити лад.

Найголовніше, що нинішній уряд не дає адекватної оцінки ситуації в освіті, отже тут не може бути і адекватних кроків. Освіта завжди була у складному становищі, але з 2005 року ми піднімалися: у 2004 році 4,3% ВВП йшло на освіту, 2007-ий ми закінчили з показником 7,2%, підняли в три рази зарплату. Але зараз пішов потужний відкат. Я не хотів би нікого критикувати, була зовнішня криза та політична криза всередині країни, але якщо не говорити правду, то тоді не буде адекватних кроків.

Ігор Лікарчук: 2005-2006 рік в Україні було 272 приватних загальноосвітніх навчальних заклади, а на сьогодні їхня кількість зменшилась до 204. Замість того, щоб цей сегмент, який зараз затребуваний, розвивався, відбувається зовсім протилежне явище. Все це тому що загальноосвітні навчальні заклади приватної форми власності і державної чи комунальної не є рівними у правах. Ось вам крок до реформування освіти.

Є три ознаки, які характеризують те, що сьогодні в українській освіті є криза. Це криза фінансової системи освіти, криза управління освітою і криза змісту освіти. В Україні реально скорочується не лише кількість шкіл, а й учнів. Мабуть, в чомусь це закономірний процес. У 90-му році в Україні було десь 7 мільйонів 200 тисяч учнів, зараз 4,2 млн. Але є інша цифра, на яку ніхто не хоче дивитись: у 90-му році на одного вчителя припадало 13,2 учня, а сьогодні – 8,4 учня. Кількість на одного вчителя зменшується, а якість освіти не поліпшується. В чому проблема? У нас немає ефективного управління освітніми фінансами. Якби воно було, ми б не знали маси проблем. У нас залишилась радянська система фінансування освіти, хоч ми живемо в зовсім іншій країні з іншою економікою та іншими суспільно-економічними відносинами. Те ж саме стосується системи управління та системи змісту освіти.

Прем’єр якось обіцяв, що у нас будуть розвиватися профтехучилища та робочі професії. Чи фіксується владою хоча б цей сектор?

Станіслав Ніколаєнко: Гірше, ніж в профтехучилищах, з фінансуванням сьогодні немає в жодній галузі.

Ігор Лікарчук: Якщо в середньому заробітна плата за наслідками 2011 року у системі загальної середньої освіти коливалась від 2 400 грн. до 2 600 грн., то зарплата в профтехосвіті складала 1 700 грн.

Станіслав Ніколаєнко: Сьогодні в системі профтехосвіти робляться натужні кроки, щоб її якось збагрити з державних очей. Законом про профтехосвіту (ст.49 та 50) ця система передана на фінансування обласних бюджетів, за винятком 140 училищ. Ідуть дотації на області, а вони вже виділяють кошти на утримання цих начальних закладів. Це протирічить Конституції, тому що ст.43 говорить про те, що держава здійснює програми професійно-технічного навчання. Я давно пропонував Службу зайнятості об’єднати із системою профтехосвіти та звести з підприємцями. Тобто, об’єднати бізнес, Службу зайнятості та те, що залишилось у Міносвіти по профтехосвіті та зробити Національну агенцію відтворення трудових ресурсів. Щоб Служба зайнятості не «відкатувала» собі по 100 мільйонів на рік, а давати кошти на дітей, на якість підготовки робітника, бо немає ж нічого.