Василь Чуднов: Партія регіонів – це не секта

Інтерв’ю з Василем Чудновим, народним депутатом від Партії регіонів, членом бюджетного комітету Верховної Ради України, постійного представника України в рамках парламентського співробітництва Центрально-Європейської ініціативи.

Нині дуже актуальне питання мовного закону, котрий розширив можливості використання російської мови у державних закладах та ЗМІ. Ви один з не багатьох депутатів правлячої партії, які голосували проти ухвалення цього законопроекту. Чи можна говорити про назрівання конфлікту в Партії регіонів? Звідки таки «вотум вільнодумства» деяких депутатів у такій важливій для вашої партії справі?

Наше голосування свідчить про те, що Партія регіонів допускає існування щось такого як внутрішній плюралізм поглядів. Тут варто звернути увагу на те, що в ідеології програм більшості українських політичних партій, яких існує кілька сотень, ви не знайдете суттєвих відмінностей. На жаль, у нашій державі партії будуються не на ідеологічній основі, а на регіональному підґрунті. Це ж стосується і Партії регіонів. Донедавна серед 1,3 мільйона членів нашої партії західну Україну представляла заледве 1 тисяча чоловік. Звідси в ідеології партії більше репрезентовані інтереси і переконання мешканців сходу і півдня нашої держави. А саме в цих регіонах мешкає більшість російськомовного населення. І питання мови для них важливе. Партія регіонів стала заручником волі цих виборців.

Коли настав час голосування у питанні мовного законопроекту я з самого початку заявляв своїм колегам: не лише не проголосую «за», але буду голосувати «проти». А якщо глянути на результати голосування, то з’ясується, що в парламенті, який нараховує 450 депутатів, проти цього закону голосували всього два депутати! Обидва з Партії регіонів. Зовсім не можу зрозуміти дії нашої опозиції, яка просто проігнорувала це голосування. Відмова від голосування – це не конструктивна форма парламентського діалогу.

Ваші партійні колеги сприйняли вашу позицію із розумінням?

Як бачите, після голосування мене не вигнали з партії, надалі залишаюсь депутатом, ніхто мене не намагався «розіп’яти». Ми не секта. Скажу більше, коли приїхав до мого рідного округу ( Івано-Франківського) то у ЗМІ з’явилися заклики: «Чуднов мусить покинути Партію регіонів , бо так буде розумно і послідовно». Але я запитав у них чи після мого виходу з Партії регіонів Крим заговорить українською? Чи мій вихід змусить виборців з Луганська сприймати Степана Бандеру національним героєм? Думаю, що ні. І тому я не вийду з партії. Навпаки! Робитиму все, аби такі як я ставали міцнішим крилом у ній. І чим більше нас таких буде, тим краще нас чутимуть на з’їздах партії.

Як виглядає це «західноукраїнське лоббі» в нинішній Партії регіонів?

За три роки в Івано-Франківському окрузі партійна організація виросла з однієї тисячі до 22–х, хоча ми там не при владі, а в опозиції… Це не дуже просто бути «регіоналом» в Івано –Франківську. Це майже так само як бути бандерівцем у Луганську. Але на останньому з’їзді партії вже було 20 делегатів з Івано-Франківщини… Очевидно, що цього замало, аби змінити політику цілої партії. Тому звертаюся до своїх земляків: йдіть до нас. Допоможіть нам змінити імідж цієї партії зсередини і світогляд тих людей, які є в Партії регіонів. Особисто знаю понад 12 колег депутатів, які щиро говорили мені: я також не хотів голосувати за проект «Колісниченка - Ківалова», але не міг би потім дивитися в очі своїм виборцям. Як не крути, але депутати є заручниками переконань своїх виборців.

Чи мобілізували нардепів парламентські вибори, що наближаються, уважніше вислуховувати голоси їхніх російськомовних виборців?

Звичайно! Розумієте, дуже легко кохати Україну тут в Івано – Франківську, скандуючи «Слава Україні, слава Степанові Бандері!». Але ми повинні нести цю ідею до своїх земляків на схід країни. Вони довше були під впливом радянської влади, більше зомбовані російською ідеологічною машиною і в них потужніше розмито почуття національної ідентичності. Ми не повинні йти до них з окриком «Банду геть!», а з українською піснею, достукатись до їхньої свідомості українським віршем і вишиванкою. Нині «свободівці» ходять вулицями і вигукують «Банду геть!», добре «Геть!», а що далі? Це не краща дорога, як на мене, лише приязнь руйнує нерозуміння.

Повернімося до питання виборів. Ваш колега по партії Борис Колєсніков сказав, що « тепер 2004 – й рік не повториться», даючи зрозуміти, що влада не має наміру погоджуватися з претензіями опозиції про фальшування виборів. Словом, не допустить вибуху нової «помаранчевої революції», Що ви думаєте з цього приводу?

Моя думка з цього приводу ґрунтується на досвіді роботи у західній Україні. За роки існування незалежної України в моєму окрузі у владі були ті політичні сили, які називаються народними, патріотичними і демократичними. Двадцять років. У Києві змінювались команди, але тут на місцях завжди керували люди, які називають себе демократами. Та у мене виникає запитання: чому досі українське Прикарпаття не стало зразком чесності і компетенції влади? Чи

можна місцеві вибори у цьому краї назвати транспарентними і чесними? Чотири рази я очолював тут обласний виборчий штаб Партії регіонів і кожного разу стикався з парадоксом: коли їздиш селами виборчого округу лише 50 – 60 відсотків зареєстрованих виборців проживає там фактично. Решта виїхала на заробітки. В селах це особливо помітно. Але коли відбуваються вибори, то офіційно голосує майже 98 відсотків усіх мешканців і проти нас. І це дуже прикро. Ми переконалися, що найбільше винні у цьому ті, хто найголосніше кричить «хапай злодія». Але маю сумнів , що цього разу таке коригування результатів виборів матиме місце.

Як ви оцінюєте значення «помаранчевої революції»?

Як на мене, мала вона два обличчя: перше було позитивним. Влада в Україні чи не вперше, зрозуміла, що народ – це сила, з якою потрібно рахуватися. Без його підтримки жодна влада не втримається. Інший плюс – це те, що люди з центру і на заході зрозуміли, що самозвані пророки і рятівники, котрі обіцяли, що за їхньої влади багатії поділяться своїми статками з бідними, «бандити сядуть у тюрми», а решта громадян отримає рай – були брехунами. І ця наївна віра у людей зникла. Але більше, як я думаю, було негативних наслідків. Найголовніший з них – Україну відкинули щонайменше на 20 років назад. У 2004 році Україна була на першому місці за рівнем росту ВВП: 13% на рік. Такого не було ніде не те що в Європі, але й мало де на світі. Працедавці шукали робітників. Я сам тоді займався бізнесом , пам’ятаю , що не міг знайти людей. Хоча пропонував заробіток не гірший аніж в Португалії, Іспанії чи в Італії. Та найважливішим було те, що населення масово почало заощаджувати гроші у банках, Це означало, що українці повірили в свою державу. А що зробила нова влада за Ющенка? Займалася продажем посад та фірм. Такого балагану, як після «помаранчевої революції» ніколи раніше в Україні не було.

Нині часто говорять про кризу в стосунках ЄС – Україна, але ЄС не є монолітним, його членами є такі гравці, як, наприклад, Німеччина і Франція і водночас Польща зі своїми власними намірами стосовно України. Як Україна бачить свої стосунки з ЄС?

Найбільший потенціал бачу у розвитку стосунків з Польщею. У нас кажуть, що «добрий сусід поруч кращий за родича, що далеко». Польща підтримує Україну вже багато років і мені імпонує, що Польща як одна із країн «народної демократії» не лише увійшла до ЄС, але щойно там опинилась, голосно заявила про себе. Одразу зайняла помітне місце у Європі, свою власну нішу. Мені це дуже подобається, хочу щоб саме такою дорогою рухалась і Україна.

Чи уявляєте ви Україну в ЄС?

Там бачу її не лише я. Програма нашої партії чітко говорить, що стратегічним курсом нашої держави є європейська інтеграція. З іншого боку мусимо зберігати рівновагу в стосунках з нашими східними сусідами з країн СНД. Ми багато в чому залежні від наших потужних сусідів і не можемо цього ігнорувати. Але курс України незмінний і цей курс до ЄС. Вважаю, що підтримка Польщі допоможе нам досягти цієї мети.

Чи не здається вам, що Польща більше зацікавлена інтеграцією України до ЄС аніж сама Україна? Чи не втомлює Україну часом дещо нав’язлива активність Варшави?

Україна вже давно визначилася щодо свого курсу на Захід. Але разом з тим ми внутрішньо суперечлива держава. Досить лише глянути на наші регіони: різняться релігією, мовою, історією. Схід тяжіє до Росії, віками пов'язаний з нею родинними зв’язками, культурою. Західна Україна тяжіє до Австрії, Угорщини з якими також має багатовікову спільну історію.

За матеріалами РSZ.pl переклав Володимир Олійник.