Шпагат Януковича: між Москвою та Брюсселем

Шукаючи своє місце на міжнародній арені, Київ вже двадцять років реалізує «політику шпагату» поміж Сходом і Заходом; поперемінно зміцнюючи співпрацю з Росією або із Європейським Союзом, переконуючи, що одне одному не заважає. Тим часом шанси України щодо європейської інтеграції в інституціональному сенсі тануть з кожним роком, а політики використовують гасло «європейська інтеграція» для виправдання своїх дій чи бездіяльності. Виникає запитання: чи парламентські вибори, які відбудуться 28 жовтня цього року, призведуть до змін на політичній арені України, чи будуть ці зміни на краще і що б це мало означати?

-- Реалістична оцінка ситуації

В той час, коли у попередні роки, говорячи про Україну, оптимісти прогнозували їй швидке приєднання до ЄС, сперечаючись лише щодо того, в якому році це відбудеться, реалісти охолоджували емоції і чекали конкретики. Нині оптимісти й надалі займаються визначенням часових рамок, тоді як реалісти все частіше і голосніше говорять про те, що вступ України до ЄС межує з літературною фантазією. Максимально відверто на цю тему висловився Хав’єр Солана – колишній чільний представник у справах спільної закордонної політики і безпеки ЄС. Коли у квітні 2012 року його попросили висловити свою точку зору на цю тему, він запевнив, що має сумнів в тому, що Україна колись стане членом ЄС. Йому дуже жаль українських політиків через змарновані історичні шанси після «помаранчевої революції», також він зазначив, що «помаранчевий» процес розпочався фантастично, але тривав дуже коротко. Війна поміж Юлією Тимошенко і Віктором Ющенком виявилась надзвичайно важкою і брутальною. Як кожна революція, відповідно і українська «помаранчева», зжерла власних дітей. Тепер маємо Ющенка, що сидить вдома без жодної політичної підтримки, і Тимошенко, котра перебуває у в’язниці.

Чому Україна постійно співпрацює з ЄС на ґрунті двосторонніх угод, а не на інтеграційному рівні? Пояснень можна знайти чимало, однак найголовнішим є те, що мова не йде про волю українського суспільства, яке прихильне до європейської інтеграції. Відповідно до результатів опитування громадської думки, здійсненого в липні 2012 року Соціологічною групою «Рейтинг», за приєднання України до ЄС висловилося 54% опитаних респондентів. Менш визначилися політики, бо як інакше можна пояснити їхні гучні декларації, без реального наповнення ділами, позбавлених конкретики реальних кроків. На що, власне, й очікує Європа. Скидається на те, що Україна виходить із переконання, що Євросоюз є суто політичним проектом, а тому достатньо лише гучних декларацій і обіцянок. Тим часом у чимдуж збалансованій Європі політична риторика вже давно відійшла на другий план, поступившись чільним місцем міцним засадам і дисципліні.

Розуміючи це, українські політики, швидше за все, одночасно імітують інтеграцію на Схід від Дніпра. Київ цього року формально став членом зони вільної торгівлі СНД. Підписана угода містить низку винятків, що свідчить про те, що нова формація знову не стане реальною зоною вільної торгівлі. Україна в такий спосіб вкотре законсервувала політику балансування поміж Сходом і Заходом протягом наступного десятиріччя. Водночас відверте приєднання до однієї з будь-яких сторін, означало б необхідність здійснення конкретних дій і підпорядкування нав’язаним правилам, які не так легко змінити чи уникнути, як це відбувається, наприклад, з виконанням внутрішньодержавних українських законів. У цьому випадку вже немає значення, чи йде мова про інтеграцію з ЄС, чи з Росією, не секрет, що Москва максимально обмежує права союзників, коли йдеться про дотримання ними прийнятих зобов’язань перед іншими країнами, що неодноразово могла відчути на власній шкірі Україна під час спроб втечі з під диктату Кремля.

-- Держава далека від права

Україна - держава у якій рівень правової культури серед посадових осіб продовжує залишатися вкрай низьким. Стосується це усіх щаблів влади і усіх урядів, як колишніх так і теперішнього, без винятку. Кожен попередній президент і прем’єр здійснювали такі заходи і ухвалювали рішення, які в демократичних країнах Заходу неможливо навіть уявити. Однак проблема полягає в тому, що все робиться у відповідності до законів, більшість з яких ще родом попередньої епохи. Відтак в Україні вже нікого не дивує, що суди і закон застосовуються в якості інструментарію. Справа Юлії Тимошенко виразно засвідчила вибірковий механізм хоча й скрупульозного застосування права. А те, що даний закон є анахронізмом, і не сумісний з деклараціями політиків про демократичну і правову державу, немає впливу ані на долю цього закону, ані на змінення позиції самих політиків, котрі будь-якої хвилини можуть це право переглянути.

Усвідомлюючи міжнародні наслідки, в тому числі й у сфері європейської інтеграції, Київ, здається, навмисно здійснює політику віддалення від Заходу. Це дуже вигідна ситуація для нинішньої української влади, котра не поспішає із впровадженням європейських стандартів в Україні. На тепер маємо наступний фактичний стан справ: Київ не хоче інституціональної інтеграції з ЄС, бо це пов’язано з необхідністю дотримання національних і європейських законів; ЄС не хоче інституціональної інтеграції з Україною з огляду на «паперовий» та декларативний підхід до інтеграції самого Києва; обидві сторони посилаються на Тимошенко як на об’єктивну перешкоду, що унеможливлює інтеграцію. Це означає, що євроінтеграційний флірт поміж Україною і ЄС буде тягнутися чергові двадцять років, або стільки саме стільки часу скільки проіснує сам Євросоюз.

-- Криза парламентаризму

Про те, яка величезна прірва розділяє суспільство і державні органи влади, свідчать результати останніх соціологічних досліджень. Згідно з даними Центру Разумкова нині спостерігається найглибша криза парламентаризму і падіння довіри до державних інститутів за часи незалежності України. Аж 75% українців не довіряють парламентові і незадоволені його роботою. Верховну Раду називають маріонеткою в руках президента. Так вважає більшість респондентів. І лише 15%, думають, що парламент залишився незалежним інститутом. Чи зможуть парламентські вибори , що відбудуться 28 жовтня, призвести до зміни складу політичних сил у Верховній Раді? Нинішня виборча кампанія, яка фактично розпочалася на кілька місяців раніше, є винятково агресивною. Політичні партії змагаються у взаємних звинуваченнях. Опозиція і комуністи не залишають сухої нитки на правлячій Партії регіонів, класифікуючи її як партію злодіїв та мільйонерів. Заявляючи про майбутній імпічмент президентові і повернення влади народові.

Зі свого боку проурядова партія Віктора Януковича не шкодує слів критики на адресу вже неіснуючої «помаранчевої» команди, котра нині розділилася на гроно партій під керівництвом Юлії Тимошенко, Віктора Ющенка, Юрія Луценка і Арсенія Яценюка. Їм досі закидають бездіяльність і невикористання шансів, що частково відповідає дійсності. Задекларована «помаранчевою революцією» якісна зміна управління держави не відбулася, а суспільство стало ще більше розколотим. Після перемоги на президентських виборах на зламі 2004 – 2005 років відбулося «всенародне» захоплення влади. Спосіб заповнення керівних посад як найвищих, так і найменш значущих спричинив потужне суспільне обурення і нічим не відрізнявся від попередніх.

До уваги бралась лише партійна приналежність, а не професіоналізм, що призвело до розчарування прихильників нової влади. У результаті «боротьби за крісла» та зростання незадоволених амбіцій лідерів «помаранчевої революції» дійшло до розколу усередині помаранчевої команди. Харизматичність лідера і зміцнення позицій на національному рівні і за межами держави Юлії Тимошенко призвели до її відставки.

Наслідків такої нерозважливої політики не треба було довго чекати. Незабаром, під час парламентських виборів, владу перехопила Партія регіонів, а чергове змагання за президентську посаду виграв противник Ющенка під час «помаранчевої революції» - Віктор Янукович. Однак не все потрібно розглядати лише в негативному ракурсі, адже перший рік «помаранчевого уряду» приніс відчутне покращення показників української економіки. На 40% зросли податкові надходження до державного бюджету у порівнянні з 2004 роком, фактично на 18% зросла реальна заробітна плата, розпочалась реформа адміністративного судочинства. Проте найсуттєвішим доробком «помаранчевої революції» стала свобода слова і незалежність мас-медіа, котрі в дев’яностих роках стали цілковито контрольованими і цензурованими тодішньою адміністрацією президента та іншими державними органами.

-- Передвиборчі настрої

Після поразки помаранчевих Ющенко був змушений зійти з політичної сцени. Розчарування його політикою було настільки потужним, що він очолив список найбільш невдалих і не любимих політиків України. Згідно із дослідженнями громадської думки, проведеним в 2009 році, 87% українців відмовили йому в підтримці і симпатіях. Частина західної України не пробачила йому зради ідеалів «помаранчевої революції», а російськомовний схід та південь – антиросійської риторики, примусової українізації і пропаганди націоналізму. Сам Ющенко вважає, що таке незадоволення викликане його кроками на зближення України з НАТО, чого українське суспільство загалом не хоче, а також його політикою щодо правдивої історії держави.

Тому повернення Віктора Ющенка в політику під час цих парламентських виборів не буде тріумфальним. Згідно з прогнозами українських експертів партія Ющенка навіть не здолає 5%-го виборчого порогу. Це означає, що українці й досі не можуть йому вибачити змарнований шанс. Дослідження Центру Разумкова свідчать, що найбільшою підтримкою користується Об’єднана опозиція «Батьківщина», яка виникла на базі партії Юлії Тимошенко «Батьківщина» - 26,2 відсотка. Об’єднала вона 8 політичних партій, серед яких і партія Арсенія Яценюка «Фронт змін», а також партія «Народна Самооборона» ув’язненого опозиційного міністра Юрія Луценка.

Пропрезидентська Партія регіонів може розраховувати на 24,6 відсотків підтримки. На третьому місці розмістилася партія «Удар», очолювана українським боксером Віталієм Кличком. Меншою підтримкою користується нова політична формація «Україна – Вперед!», офіційним обличчям якої став всесвітньовідомий футболіст Андрій Шевченко. Вона може сподіватися ледь на 5%. Без проблем здолає виборчий поріг Комуністична партія України - 9,4%.

Про дещо інші розклади політичних симпатій українців свідчать наступні опитування. Відповідно до дослідження Соціологічної групи «Рейтинг», найбільшою підтримкою нині користується правляча Партія регіонів – 26,3%, що свідчить про те, що справа Тимошенко не дуже сильно зашкодила партії президента. Більше того, регіонали зменшили лави прихильників колишнього прем’єра з 26% у липні до 22,6% у вересні.

-- Польська точка зору

Говорити про Україну дуже оптимістично так само шкідливо, як і висловлювати безпідставний песимізм, адже таким чином утворюється нова реальність, яка ігнорує фактичний стан справ. Таке явище все частіше можна спостерігати в починаннях деяких польських євродепутатів. Політика побажань у зіткненні з реальністю породжує безпідставні очікування і проблеми, пов’язані з ідеалізованою державою, якою Україна не була і не стала. В минулому вже здійснено таку помилку стосовно українських політиків з так званої помаранчевої команди, котрих сприймали виключно позитивно.

В цьому плані підбадьорює лише реалістична, а не ідеологічна політика Президента Броніслава Коморовського. Він називає речі своїми іменами, відверто говорить про умови і перспективи європейської інтеграції України, постійно підтримує наміри Києва в цій сфері. Водночас даючи зрозуміти, що успішність такої підтримки залежить від конкретики, якою стануть і парламентські вибори, що наближаються. Під час свого останнього візиту в Україну Коморовський зазначив , що саме від них залежатиме європейське майбутнє України. Вибори також будуть відповіддю на запитання чи готова Україна ментально і політично до початку реальної, а не декларативної інтеграції з ЄС.

За матеріалом Geopolityka.org переклав Володимир Олійник