Кінець історії «по-українському»

Після 34-х місяців маневрів між Брюсселем та Москвою у квазікучмістському стилі – Віктор Янукович опинився між холодними обіймами розбагатілого на розпродажі надр старшого брата і стривоженою Європою, яка у вигляді України стикнулася із «глюком» у своїй системі «залучення-експансії», що раніше діяла майже бездоганно.

В найближчі місяці, або навіть тижні долю нашої країни буде визначено на декади вперед.

Зрозуміло, що з естетичної точки зору не надто приємно обговорювати вітчизняні дипломатичні питання у термінах «пікапа», адже наша нинішня владна еліта (втім, так само як і еліта опозиційна) майже демонстративно маскулінна. Але, на жаль, так вони виглядають лише всередині країни.

Натомість, лист-скарга заступника генерального прокурора до Барака Обами, що нагадує про лист пушкінської Тетяни Ларіної до Євгенія Онєгіна, а також поведінка у стилі «динамо» очільників АП та МЗС, нарешті майже мелодраматичний опозиційний трикутник Сергія Власенка – Григорія Немирі – Євгенії Тимошенко створюють інше враження про, скажімо так, статево-зовнішньополітичну орієнтацію нашої держави.

Шкода, але Україна зразка грудня 2012 року виглядає як підстаркувата «світська левиця», яка застрягла у придорожньому мотелі із жменькою грошей, а перезимувати десь треба. Отже, насамперед, необхідно зрозуміти, чому «доктрина Кучми» більше не працює?

Спроба переглянути вкрай заплутані – але не випадково – стосунки Києва та Москви в сфері імпорту та транзиту енергоносіїв навесні 2005 року була ключовою помилкою першого «помаранчевого» уряду, за яку відповідають і Віктор Ющенко, і Юлія Тимошенко, і Олексій Івченко. «Газпром» лише і очікував на таку можливість вирватися з лабетів домовленостей, в які Леонід Кучма вплутав і Бориса Єльцина, і Володимира Путіна.

Гадаю, переказувати подальшу сумну історію українсько-російських пригод в енергетичній сфері немає сенсу, адже ми до цього часу копирсаємося у наслідках тих рішень. Врешті-решт, Україна втратила, суттєвим чином, унікальну роль транзитера та надприбутки від реекспорту. Проект бюджету на 2013 рік передбачає порівняно низькі рентні платежі з боку «сировинної олігархії».

Ми можемо роками сперечатися про прибутковість «Північного потоку» чи про об’єктивні труднощі розвитку «Потоку південного», але факт залишається фактом: і Київ часів Ющенка, і Київ часів Януковича жорстоко прорахувалися: політичний виграш Москви полягав і полягає у звільненні від залежності від Києва, і саме в це Росія вкладає чималі гроші. Раніше цю стратегію Кремль використав у Прибалтиці, розвиваючи власну інфраструктуру транзиту нафти.

Таким чином, ризики на українському напрямі для Росії змінилися – це втрата ринку через входження України на орбіту ЄС та атлантична інтеграція України. Розраховуючи на вирішення «газового питання», Віктор Янукович проштовхнув законодавство, що зумовлює позаблоковий статус України, та підписав «Харківські угоди». Та у підсумку, виграла лише Росія, Україні ж лиже дозволили «дихати».

Таким чином, сьогодні в обмін на цілковиту економічну та зовнішньоекономічну капітуляцію Києва – Москва готова запропонувати Києву хіба що тимчасове зниження тиску. Поряд Росія поглинає Білорусь. Але не забуваймо – попри свою залежність від Росії, Білорусь має потужну промислову економіку і є більш-менш соціально гармонійною країною. Так само, Казахстану Росія потрібна з міркувань військово-політичних (баланс проти Китаю та ісламістів), адже він сам експортує енергоносії, має модернізовані сектори господарства та перспективну соціальну модель.

Слабка ланка – це Україна.

І єдиною зброєю Києва залишилася розгалужена система угод з ЄС. Порожня післявиборча скарбниця штовхає уряд убік Москви. Підписання чогось більш серйозного із Росією, аніж декларація про наміри – заморозить подальшу кооптацію України до європейського простору. Її суверенітет поступово зведеться до декоративного, хоча, можливо, і буде суттєвішим за суверенітет УРСР.

Не виключено, однак, що капіталістична УРСР у складі квазі-імперії на чолі із Володимиром Путіним – і є верхом прагнень провінційного за свідомістю українського владного угрупування. Але що, якщо так не станеться?

Нервозність Брюсселя в останні тижні помітна неозброєним оком. ЄС готовий швидко провести всі протокольні зустрічі, піти на запровадження безвізового режиму, підписувати угоду про ЗВТ частинами, у листопаді 2013 року зробити Україну асоційованим членом.

«Євроморква» - чи ні? Гадаю – ні.

Бо ж днями у Києві працює група експертів ЄС, що вивчає українські потреби у фінансовій підтримці в аспекті виконання угоди про Асоціацію.

Прихильники членства у Митному союзу люблять тезу про обмеження суверенітету – мовляв, Україна дискримінує східний вектор, захищаючись демагогією про неприпустимість делегування суверенітету наднаціональним структурам, у той час як західний вектор так само передбачає подібні обмеження, і навіть жорсткіші, аніж у поки що ембріональному Митному союзі. Часто-густо українські дипломати, публічні політики та експерти не знають, як відповісти на цю інвективу, аби не образити російських колег.

Пригадую свіжий випадок – 11 грудня «Американський інститут в Україні» проводив черговий круглий стіл, присвячений питанням внутрішньої та зовнішньої політики України, куди несподівано завітав перший секретар посольства РФ Михайло Болотов. Російського дипломата помітно обурило, як йому здалося, протиставлення концепції «європейських цінностей» і східного вектора української інтеграції. Внаслідок чого у нас виникла дещо емоційна суперечка. Зокрема, автор цих рядків запропонував дві тези, на які п. Болотов не відповів, можливо, через брак часу.

Перша: крім України, та чи інша форма асоціації або інтеграції України до МС ЄврАзЕС пропонувалося або вивчалася стосовно таких країн як Нова Зеландія, В’єтнам, Киргизстан і, нещодавно – Туреччина. Туреччина має свої особливості, але є усталеною демократією. Нова Зеландія належить до «старих демократій», Киргизія – до молодих, революційних, і є поки що виключенням для Центральної Азії. В’єтнам має специфічний устрій. Тим не менш, якби хоч якась із цих країн всерйоз розпочала перемовини із МС, підозри щодо нав’язування Росією певного типу урядування, несумісного із європейськими цінностями та ультимативне збереження Росією панівної ролі в цьому угрупованні – було би знято.

Друга теза: ЄС – це не банальна зона вільної торгівлі. Це складний механізм, що передбачає суттєві компенсації професійним співтовариствам і соціальним групам, чиї базові економіки вкидаються у киплячий казан заздалегідь нерівної конкуренції. Мова, прямо кажучи, про бюджети модернізації, тощо. Нічого подібного перебування у складі МС не передбачає, хіба що кредити Євразійського банку реконструкції і розвитку (черговий транш наразі отримала Білорусь).

Саме тому дискусія про МС та ЄС відбувається на геть різних рівнях.

Обмеження суверенітету на користь Москви – по суті, гра в одні ворота, із можливим отриманням ренти чиновництвом грошей від скидання українських активів російським ФПГ.

Обмеження суверенітету на користь ЄС – обмін в інтересах широких верств українського суспільства.

Перший варіант – кінець історії України, як такої, і продовження російської – часів Миколи ІІ.

Другий - приєднання українського історичного нарративу до ширшого, глобального, до Системи, яка спрямована у майбутнє.