Донбас 90-х: розподіл бізнесу і криваві наслідки

Ім'я донецького бізнесмена і депутата Верховної Ради Євгена Щербаня було чи не найвідомішим на Донбасі у 90-ті роки. Через понад 16 років після його вбивства питання про те, кому була вигідна його смерть, і далі лишається без однозначної відповіді.

Генеральна прокуратура Клацнути запевняє, що через стільки років про причини убивства знає і готова доводити їх у суді.

Газети того часу дають можливість уявити, що відбувалося у другій половині 90-х і яку роль у подіях відігравав Євген Щербань.

-- Салат від майбутнього мільйонера

Майбутній мільйонер зростав у родині, де було дев‘ятеро дітей. У спогадах про дитинство Євген Щербань стверджував, що бізнесом почав займатися з десяти років: збирав на териконі шматки вугілля і продавав селянам, які приїздили торгувати в місто. Із п‘ятого класу його відрахували як злісного прогульника. До звичайної школи він уже не повернувся, а вступив до вечірньої – одразу до сьомого класу. Після восьмого подався до гірничого училища, звідки отримав направлення на шахту. Потім – армія та робота на одній із найбільших у Донецьку шахті «Кіровській».

«Ми познайомилися, коли Щербань був заступником начальника дільниці, а згодом виріс до заступника директора із господарських питань. Він опинився у потрібному місці на потрібній посаді. І пішов зростати. Згодився, мабуть, і досвід комсомольських будзагонів. Кажуть, добре вмів домовлятися з начальством, щоб гарно закрили наряд. У спілкуванні був компанійський, відкритий. Щоб задирав носа – то ні», - розповів ВВС Україна донеччанин Віктор Ляхов, який також працював на «Кіровській».

«Він пішов із шахти у 1988 році, маючи 20 років підземного стажу і 100 карбованців на ощадкнижці, - писала у 1996 році газета «Голос України». – Проте Щербань мав інший капітал – ділові зв‘язки і досвід, набуті за час роботи заступником директора. Особисті знайомства із головою підшефного колгоспу імені Чкалова та головою Волноваського райвиконкому допомогти взяти в оренду занедбаний яблуневий сад. Збивши команду із родичів і друзів, виростив урожай, який переробив на сік і вино і продав на Півночі».

Крім того, вчорашній гірничий майстер, а тепер кооператор узяв в оренду приміщення придорожнього кафе на трасі Донецьк – Маріуполь та відкрив у ньому перший у Радянському Союзі нічний ресторан.

«Штат нового закладу був мінімальний – сам Євген Олександрович та його дружина, Надія Миколаївна. Він власноруч різав салати, готував другі страви, обслуговував відвідувачів і мотався рано вранці на базар за свіжими продуктами. А вдень, коли клієнтів не було, торгував мінеральною водою, сидячи біля траси. Мимо проїздили ті, з ким не так давно він працював у шахті», - пригадувала в інтерв‘ю «Голосу України» тодішній референт-консультант депутата Ірина Малахова.

Із кількох кооперативів бізнесмен заснував Донецьке регіональне виробниче об’єднання «Центр». Від нього поступово відгалуджувалися інші виробництва: цементний завод, виробництво канатів, завод із розливу мінеральної води, експортно-імпортні фірми.

Здавалося, не існувало такої сфери, до якої не виявляв би інтересу Євген Щербань. Металургія, сільське господарство, банківська справа, будівництво, торгівля бензином, медикаментами, автомобілями… Його транснаціональна компанія «Атон», честолюбно названа на честь давньоєгипетського бога Сонця, мала ліцензію на експорт двох мільйонів тонн металу на рік.

Це був пропуск до кола олігархів.

-- «Солодка парочка» та інтереси Донбасу

В 1994 році із великим відривом від конкурентів Євген Щербань виграв вибори до Верховної Ради в окрузі у Волноваському районі на Донеччині.

У день виборів він приїхав до сільської дільниці, розташованої в клубі, на дев’ятиметровому президентському «лінкольні», пригадував у 1996 році Володимир Каратун, колишній парторг шахти «Кіровська», а згодом – партнер Щербаня.

Незабаром уже у статусі депутата парламенту бізнесмен включився до ще однієї кампанії – із виборів голови обласної ради. Його суперником, а точніше – союзником, став тодішній заступник голови міськвиконкому Володимир Щербань. Претендентів у місцевій пресі називали «солодкою парочкою»: багато агітаційних заходів вони проводили удвох.

Незадовго до дня виборів мільйонер зняв свою кандидатуру і закликав голосувати за однофамільця, який зрештою і очолив обласну раду. А Євген Щербань отримав кабінет на одинадцятому поверсі Будинку рад і статус радника губернатора.

«Є всі підстави говорити про причетність радника до більшості економічних проектів тодішньої обласної влади», - писав «Голос України». У парі Щербанів Володимир був публічним політиком, а Євген – генератором бізнес-ідей.

В 1995 році була створена корпорація «Індустріальний союз Донбасу». На одній із нарад тодішній заступник голови обласної державної адміністрації Віталій Гайдук розповів керівникам найбільших підприємств про те, що корпорація стане постачальником природного газу і рекомендував укладати договори з новою компанією, підкреслюючи її донецьке походження.

Ні для кого не було секретом, що ідея створення ІСД належала радникові губернатора. Восени того ж року, виступаючи на нараді в Донецьку за участі підприємців, правоохоронців, податківців, керівників місцевих органів влади, Євген Щербань сказав:

«Стає очевидним, що під гаслами боротьби з мафією і корупцією відбувається планомірне ослаблення провідних комерційних структур, усунення політичних та економічних лідерів у Донецькому регіоні з метою оволодіння ринком збуту газу, електроенергії, нафтопродуктів. Коротше кажучи, іде прихована інтервенція в політичному та економічному аспектах».

«Мине зовсім небагато часу, і всі ключові пости в області (в силових структурах і держадміністрації) будуть зайняті представниками інших регіонів, а головними постачальниками енергоносіїв та імпортерами високоліквідних товарів будуть, природно, фірми, які представляють їхні інтереси, а вам, теперішнім підприємцям, і вашим дітям доведеться стояти в черзі за дозволом стати багатим, і далі ятки вас не пустять», - вів далі Євген Щербань.

Виникає питання номер один: «Що робити?» Вихід один: боротися, боротися за себе і своїх дітей, свою сім’ю і свою землю», - так цитував Євгена Щербаня Володимир Щербань у книзі «Сповідь перед сном», що була видана у 2007 році.

-- ІСД чи ЄЕСУ

Конфлікт між донецькою та дніпропетровською бізнес-елітою досягнув свого піку, коли першим віце-прем’єром, а в 1996 році – і головою уряду – став Павло Лазаренко. Створення корпорації «Індустріальний союз Донбасу» було відповіддю на стрімкий розвиток іншого газотрейдера, який контролювався самим прем’єром, - корпорації «Єдині енергетичні системи України».

Економіка і Донецької, і Дніпропетровської областей базувалася на металургії, при цьому розподіл природних ресурсів був приблизно рівним: в одному регіоні – вугілля і кокс, в іншому – залізна руда. Сусіди-конкуренти не могли існувати один без одного і змушені були домовлятися.

Прихід на цей ринок потужного приватного газового посередника, яким були ЄЕСУ, порушував хиткий баланс інтересів. Не маючи обігових коштів, державні підприємства розплачувалися із постачальниками продукцією і таким чином потрапляли в залежність від них. Це було першим кроком до побудови вертикально інтегрованої структури.

У той же час тодішня донецька влада намагалася взяти під контроль підприємства області – і не лише металургійні. Наприклад, наполягала на тому, щоб управління всіма шахтами на території Донеччини передали до облдержадміністрації: відповідне звернення Володимира Щербаня до тодішнього міністра вугільної промисловості друкували місцеві газети. Обласна рада двічі демонструвала непокору, ігноруючи бюджетні показники, спущені міністерством фінансів, та давала вказівку не перераховувати «нагору» відповідні податки і збори.

«Але область розпочне рік за своїм бюджетом. Маємо право: заробляємо набагато більше, ніж залишаємо собі», - писала донецька газета «Город» наприкінці 1995-го.

-- Маріуполь пручався

Чи не єдиним прикладом публічного незадоволення політикою тодішньої донецької влади стало інтерв’ю міського голови Маріуполя Михайла Поживанова.

Очільник приморського міста у червні 1996-го твердив, що отримав прямі погрози із боку Володимира та Євгена Щербанів, які начебто погрожували його вбити та вимагали сплачувати «данину» у розмірі п'ять мільйонів доларів щомісяця.

«У наказовому порядку мені було сказано, щоб 28 підприємств переуклали свої договори замість «Ітери» на «Індустріальний союз Донбасу», засновниками якого є комерційні структури, наближені до губернатора. Підрахувавши, що маріупольські підприємства при цьому втрачають 1,5 млн. доларів, я відмовився, і в лютоу 1996 року почалося наступне: якщо ти не робитимеш те, що тобі кажуть, ми дамо команду правоохоронним органам, і тебе вивернуть навиворіт. Або вб'ють…», - цитувала мера Маріуполя газета «Приазовский рабочий» у червні 1996 року.

Відповіддю на це інтерв’ю став відкритий лист до Михайла Поживанова за підписом усіх заступників голови обласної державної адміністрації, які звинуватили міського голову у фінансових махінаціях із бюджетними коштами.

Та конфлікт не встиг розгорітися: у липні цього ж року прем’єр Павло Лазаренко, прилетівши до Донецька, жорстко розкритикував губернатора за шахтарські страйки, після чого указом президента України Леоніда Кучми Володимир Щербань був звільнений із посади голови обласної держадміністрації.

На його місце було призначено Сергія Полякова, знайомого із Павлом Лазаренком по навчанню у Вищій партійній школі. А кабінет першого заступника голови області став обживати Віктор Янукович, до того часу – генеральний директор об’єднання «Донецькавтотранс».

Донецька газета «Город» вийшла тоді із заголовком на першій шпальті: «Хвиля дніпровська б’є!»

-- «Суто політичне вбивство»?

Третього листопада 1996 року народного депутата та його дружину було вбито біля трапа літака в донецькому аеропорту. Бізнесмен повертався із Москви, де був гостем на ювілеї подружнього життя співака Йосипа Кобзона. Того ж дня, як писала газета «Киевские ведомости», був застрелений і директор московського готелю «Редісон-Слов’янська», де проходили урочистості.

Місцеві видання назвали події в аеропорту «кривавою неділею» - так само, як і вибух на стадіоні «Шахтар» у жовтні 1995 року, коли загинув президент футбольного клубу, відомий бізнесмен Ахать Брагін.

Сторінки газет того часу повні повідомлень про загадкові вбивства бізнесменів: «Киллеры на стадионе», «Осень: летят листья и пули», «Кто нацеливал миномет на проспекте Ильича?»

Але вперше після такого злочину заговорили про політичний підтекст. Газета «Голос України» навела слова Євгена Щербаня, сказані ним своєму референту-консультанту Петру Дорфману за півтора місяці до замаху: «У мене ворогів у бізнесі немає. Я вітаю своїх конкурентів, які виявляють більшу винахідливість і сміливість, щоб узяти гору наді мною. Значить, вони сильніші за мене. І якщо коли-небудь мене вб’ють, це буде суто політичне вбивство».

А от члени спільної слідчо-оперативної групи із розслідування вбивства на прес-конференції в Донецьку 14 листопада 1996 року озвучили насамперед версію, пов’язану із фінансово-господарською діяльністю корпорації «Атон».

Були й інші припущення. Так, приміром, Юрій Самойленко (тодішній голова СБУ в Донецькій області, нині – депутат парламенту від Партії регіонів. – ВВС Україна) повідомив, що одна із версій включає в себе таку цікаву композицію, як «Євген Щербань – Павло Лазаренко», - писала газета «Город».

Однак правоохоронець заперечив боротьбу «регіонів Донецького і Дніпропетровського за сфери впливу на ринках збуту, зокрема, газу, нафтопродуктів і горілки».

«Він повідомив, що такі розмови безпідставні і жодним чином не підтверджуються оперативними даними. Може, й борються окремі угруповання, але це не визначає політики в цілому… Тим не менше було повідомлено, що політична версія – тобто вбивства не виключається, хоча поки нічим не підтверджується», - писало видання.

-- «Відбувався переділ бізнесу»

«Гадаю, у нього не було ворогів, але те, що його позбавили життя і те, що на сьогоднішній день на цьому спекулюють і всі мовчать, - це неправильно, аморально. Людину позбавили життя заради наживи і заради того, щоб обкрадати власний народ. Якби ця людина належала до опозиції сьогодні чи до іншої якоїсь верстви, тут би вже галасу було достатньо. Він був неугодний тим, хто хотів підім’яти всіх під себе», - заявив цього тижня журналістам Донецький міський голова Олександр Лук’янченко, який у 1994-96 роках обіймав посаду першого заступника голови обласної держадміністрації Володимира Щербаня.

Аналогічну думку висловив голова Верховної Ради України, в 90-х роках – мер Донецька Володимир Рибак кілька днів тому.

«Вбили Щербаня, і весь Донецьк гудів тоді. Називалися прізвища різні. Ішов переділ бізнесу, дніпропетровські бізнесмени вбивали донецьких бізнесменів. Це весь Донецьк говорив, я не хочу зараз називати конкретні прізвища, але так було. І вже понад 10 років ніхто правду не хоче довідатися, але щось же сталося. Потрібно до кінця розібратися, що це було», - сказав голова парламенту в інтерв’ю радіо «Свобода».

Представники опозиції відкидають звинувачення у причетності Юлії Тимошенко до вбивства Євгена Щербаня і заявляють про те, що злочин – справа рук донецького криміналу.

-- Занепад імперії Щербаня і розквіт ІСД

...В робочому кабінеті Євгена Щербаня, розташованому в палаці культури імені Франка, висіла велика картина «Ленін у Кремлі».

«Він залишив її на тому ж місці, де вона була завжди, - розповів ВВС Україна колишній директор палацу Віктор Осикін. – І в глядацькій залі, прикрашеній символікою радянських республік, звелів нічого не чіпати. Вони орендували у нас частину будівлі, за винятком танцювальних залів. А поруч відбувалися заняття. У Щербаня була думка на базі палацу зробити товарно-сировинну біржу. Казав: мовляв, знайдуть застосування і ваші артисти, ваші таланти. Навіть замовив проект реконструкції. Були плани готель поруч збудувати».

Після загибелі Євгена Щербаня його компанія занепала разом із палацом культури.

Зате ідея створення фінансово-промислової групи за принципом «вугілля – кокс – метал – труби» виявилася надзвичайно прибутковою. У найближчі два-три роки провідні металургійні підприємства області були приватизовані, і найактивнішим покупцем була корпорація «Індустріальний союз Донбасу».

Згодом вона продала пакети акцій металургійного комбінату «Азовсталь» та Харцизького трубного заводу компанії СКМ Ріната Ахметова.

Увійти на донецький ринок представникам дніпропетровського бізнесу і компанії «Єдині енерегтичні системи України» так і не вдалося.

У травні 1997 року Сергій Поляков був звільнений із посади губернатора, а на його місце був призначений Віктор Янукович. Який уже фактично десять місяців керував областю: ті, хто бажав вирішити питання напевне, знали, що звертатися потрібно не до губернатора, а до його першого заступника.

Того ж року Павло Лазаренко позбувся посади прем’єр-міністра.