Про Єврофедерацію, Кемерона та Януковича

Демарш Девіда Кемерона, який грає власну, досить складну внутрішньополітичну гру, тим не менш, поставив руба питання про майбутнє Європи як федерації.

Скажу відверто – молода генерація бритійських політиків викликає певне розчарування. І не тільки в мене, але і в острівного бритійського виборця.

Сам Кемерон опинився у кріслі прем’єра лише через не сприйняття виборцями Гордона «Гондвана» Брауна, на яке він щиро заслуговував, але аж ніяк не через неприхильність суспільства до політики лейбористів.

Тим часом, якщо лейбористи якимсь чином програють наступні вибори у 2015 році, то це буде через особу Еда Мілібенда, який поки що увійшов в історію лише як телефонна жертва Сергія Лаврова.

Віце-прем’єр Нік Клег, лідер ліберальних демократів, мабуть, уже жалкує, що «зв’язався» із торі – коаліція із «трудовиками» була би логічнішою. Втім, останні пихато не пропонували Клегові та його прибічникам притомних посад та впливу. Девід Кемерон може легко повторити шлях Брауна, бо вважається зверхнім, та ізольованим не тільки від суспільства та фракції і партії, але й від власних міністрів. Суспільство відповідає аристократу взаємністю – ненавистю.

Для торі було би ліпше змінити Кемерона на Бориса Джонсона, аж надто популярного серед виборців, щоби така ідея не спала партії на думку, консерватора-єврофіла, який зараз обіймає посаду лондонського мера.

В той самий час на острові зростає популярність партії «незалежників», і може врешті-решт статися так, що у 2015 році консерватори формуватимуть більшість із ультраправими (уже зараз UKIP має підтримку більше 10%), а лейбористи з ліберальними демократами.

Особливо у разі якщо лівих замість Мілібенда очолить щиріший за Мілібенда парламентар Джим Мерфі, зараз – тіньовий секретар з питань безпеки і оборони. Зараз Мерфі вчепився за необережні дії прем’єра і підштовхує його до референдуму раніше, аніж у 2017 році, бо вірогідна поразка пропозиції вийти з ЄС буде вироком політиці торі.

В той самий час, Кемерон, на думку експертів, заварив кашу із референдумом із потаємною ціллю позбутися євроскептичного крила у власній Консервативній партії. Але тим безвідповідально посунув європейське питання до різкішої розв’язки, а цього не люблять на Континенті.

Проте, ця ситуація штовхає вісь Париж-Берлін до дій. Адже зрозуміло, що поза лаштунками пафосної демагогії про мир у всьому світі та національні інтереси, жодного іншого вирішення європейської спільної долі окрім подальшого обмеження суверенітету національних держав і утворення спільного міністерства фінансів, спільної скарбниці, спільного бюджетного комітету та інституції з економічного планування – немає і бути не може.

Альтернатива – самознищення європейської економіки і розділ Континенту на зони впливу США, Росії, Китаю та країн Затоки.

Звучить фантастично?

Але ми живемо у тому самому ХХІ столітті, коли неможливе перетворюється на можливе: три з чотирьох великих глобальних гравців не дадуть і ламаного шеляга за права людини і правосуддя чи демократичну легітимність влади. І якщо тим, хто до сих пір мислить атавізмами на кшталт національного суверенітету чи іншими міфологемами з арсеналу містечкового патріотизму-провінціалізму – потрібні гроші, то їх залюбки дадуть ворогуюча з усім світом «Єдина Росія», прагматична КПК чи могутні нафтові монархи.

Що може їх стримати, крім єдиної європейської наддержави, пов’язаної військовим союзом із США, Канадою та Туреччиною? Геть нічого.

«Кем», без розуміння чи бажання – кинув своїх європейських колег у вир дискусії навколо фундаментального історичного питання: бути чи не бути Заходу?

Тим часом, у Києві загострюється дилема: «особисті фобії еліти» чи «відповідь на виклик часу»? Зрозуміло, що Україна навіть не асоціат, а сама дорога від асоціації до кандидатства і членства може виявитися шляхом для цілого покоління українців.

Розуміння того, що приєднуючись до Європейського Союзу в цей буремний час світової історії, Україна поступово розчинятиметься у найбільш амбітному і при цьому добровільному проекті Цивілізації з часів римської імперії – поки що не є глибоким. Але про це слід замислитися тим, хто тепер приймає рішення на Банковій – чи хочуть вони, щоби Віктор Янукович посів у національному пантеоні місце поряд із постатями історичного масштабу, чи залишився банальною статтею у Вікіпедії в розділі «Президенти України».