Доній: Луценко відсидів з користю

Позафракційний нардеп Олесь Доній в інтерв’ю Контрактам розповів про те, як звільнення Юрія Луценка змінить стан справ у опозиції, чи є вихід з парламентської кризи та скільки ще депутатів може покинути «Батьківщину»

Нарешті звільнено Юрія Луценко. Чому влада саме зараз пішла на цей крок?

Олесь Доній: Я вже неодноразово говорив, що з двох політв’язнів – Тимошенко й Луценко – найбільше шансів бути звільненим саме у Юрія Луценка, бо Юлія Тимошенко для Віктора Януковича складає небезпеку на президентській кампанії. Вона має більші ресурси партійні, економічні, рейтингові. Віктора Януковича це лякає.

Щодо Юрія Луценка. Очевидно, що він звільнений не стільки завдяки внутрішньополітичному тиску, скільки завдяки зовнішньому тиску. Дипломати, політики західного світу неодноразово підкреслювали, що найбільшою зараз перешкодою для євроінтеграції України є саме вибіркове судочинство.

Так от, якщо політична євроінтеграція Януковича та його команду насправді не дуже цікавить, то перешкоди на шляху економічної інтеграції стали реальною проблемою для тих економічних сил, представником інтересів яких є Віктор Янукович. Це великий капітал, олігархат й зокрема конкретні бізнес-структури, які зацікавлені не лише в європейських кредитах, а й в доступі до додаткових ринків. І в цьому плані вони не хотіли б бути заручниками долі кількох політв’язнів. Ще раз кажу: через те, що Юлія Тимошенко – це питання безпеки для Віктора Януковича, то єдиною можливістю для поступок було звільнення Юрія Луценко. Що власне й було здійснено.

Тому це крок достатньо прогнозований, але це не зменшує радості від звільнення Юрія Луценко. Я абсолютно впевнений, що він сидів незаконно, сидів внаслідок політичної розправи і ніякого відношення до права його перебування за ґратами не мало.

Яку роль відіграватиме Луценко в українській політиці? Він підсилить опозицію, чи навпаки його звільнення призведе до розколу в опозиційному тріумвіраті?

Олесь Доній: Безперечно підсилить. За два дні до того, як Луценка випустили, я ходив до нього на судові слухання і ми мали можливість поспілкуватися. Скажу, що він з користю для себе провів ці два роки. Як не дивно, вони сприяли його інтелектуальному збагаченню. Він й до того мав швидке і гостре мислення, а зараз ще й багаж знань. Крім того, він багато чого переосмислив, очевидно, що він провів роботу над помилками. Тому, безперечно, він підсилить опозицію, тим більше, що він заявив, що працюватиме на єднання опозиційних сил.

До того ж він озвучив цікаві думки щодо опозиції: про необхідність створення спільних об’єднавчих структур у Верховній Раді та за межами парламенту. Тобто тепер його авторитет сприятиме тому, що очевидні речі для єднання всіх опозиційних сил митимуть більше шансів на втілення.

Чи можна говорити зараз про кризу всередині опозиції?

Олесь Доній: Я не хотів би сильно критикувати опозиційні сили, до яких я сам належу. Але я завжди вважав, що після кожної акції потрібно проводити роботу над помилками. Потрібно аналізувати, що було зроблено добре, а що – не дуже. Інакше не буде поступу в перед. Тобто, якщо не аналізувати помилки, то не можна буде їх виправити.

Мені здається, що опозиція має великий плюс зараз. Це налагодження співпраці між трьома політичними силами. Нагадаю, що напередодні виборів цієї співпраці не було і, нажаль, мало місце змагання по мажоритарних округах між кандидатами від різних опозиційних сил. Зараз така співпраця налагодилася. І це величезний плюс, якого ми не можемо не помічати. Це вже успіх.

Чого тоді не вистачає?

Олесь Доній: Це певні організаційні моменти. Мають бути спільні структури у Верховній Раді, бо переговори - це справа не лише трьох лідерів фракцій. Потрібно узгоджувати винесення рішень, інакше дії будуть непрозорі, незрозумілі. Тому має існувати спільний орган, куди б увійшли всі депутати від «Батьківщини», УДАРу, «Свободи» й позафракційні депутати-опозиціонери.

Друге. Я казав, що треба створити об’єднавчі структури за межами Верховної Ради, куди б увійшли не лише представники парламентських партій, а й представники менших позапарламентських структур, представники громадських рухів і громадяни, які не входять ні до яких партій та громадських об’єднань, але опозиційні до режиму (таких у нас більшість). Тобто опозиційна діяльність не повинна скукожуватись лише до меж членів опозиційних партій. Це помилка. Це шлях на зменшення опозиційної сили, а треба навпаки її збільшувати.

Так само повинен існувати спільний штаб с громадськими об’єднаннями, громадськими активістами, якого поки що немає.

Окрім діяльності має ще бути елемент очищення. Бо якщо опозиція не буде демонструвати, що вона на голову чесніша, чистіша аніж влада, то вона не отримає довіру. Я вже приводив приклад. Не годиться збирати підписи за відставку Генпрокурора й голови Верховної Ради, а потім їх ховати. Це дає підставу говорити про домовленості. Очевидно, що після таких дій керівництва опозиції люди будуть думати, а чи варто виходити на вулицю за демократію, якщо головні репрезентанти опозиції не на 100% чесні зі своїми виборцями, з громадянами. Таких думок не повинно бути, значить, потрібно максимально демонструвати прозорість, чесність. Я розумію, що це не просто. Але треба намагатись це зробити.

Як ви оцінюєте акцію протесту 2 квітня у Києві із вимогою проведення виборів у столиці? Чому вона була такою небагаточисельною?

Олесь Доній: Краще проводити акції, помилятися, аніж не проводити нічого. Та й нагадаю, що акцію 2 квітня скликали не партії, а громадські активісти. Тому що саме в середовищі громадських активістів спочатку визріло розуміння, що потрібно боротися за проведення київських виборів. Парламентські опозиційні партії долучилися до цієї акції лише за два дні. Тому я вважаю, що саме проведення акції – є безперечний позитив. А для максимальної ефективності дій повинен бути створений київський штаб політичних партій та представників громадськості. Це також факт.

Крім того, виникають сумніви, а чи справді, попри промови, всі опозиційні керівники хочуть цих київських виборів? Скидалося на те, що існує певний консенсус по недопущенню київських виборів між владою та деякими опозиційними керівниками. Зрозуміло, що влада не зацікавлена в київських виборах, бо Київ здебільшого опозиційне місто і переможе, скоріше, саме опозиція. Кличко вже переріс посаду міського голови і має зараз найбільший рейтинг серед опозиційних керівників. Йому абсолютно об’єктивно треба зосередити сили для всеукраїнської кампаній. Він зараз має всі шанси бути узгодженим кандидатом в Президенти від всіх опозиційних сил. А Яценюк зацікавлений в виборах лише для того, щоб на них йшов Кличко, щоб він займався лише київською проблематикою. А якщо мером не буде Кличко, то хтось може за цей час, очоливши місто, набути такого авторитету, що стане ще одним кандидатом в Президенти й випередить інших.

Тут, мені здається, що персональні інтереси стали переважати національні, вже не кажучи про загально опозиційні.

І це головна причина, чому в столиці України вже довгий час не має голови?

Олесь Доній: В певній мірі так. Корінь цих проблем у відсутності київської політики. Що я маю на увазі? Посаду міського голови в Києві політики розглядають, як тимчасову, як трамплін до посади Президента України, що неправильно. Кожне місто має право на самоврядування і повинне обирати собі очільника, який безпосередньо займатиметься проблемами міста, буде любити місто і намагатиметься впорядкувати його, а не лише використати як трамплін для подальшої посади. Це не значить, що неможливе кар’єрне зростання того чи іншого політика, але якщо він займається якоюсь діяльністю, він повинен віддаватися їй на всі 100%. В Києві такої політики немає. Тому навіть в опозиційному середовищі важко назвати кандидатів на посаду міського голови, а не кандидата у міські голови і одночасно - кандидата у Президенти.

Це може призводити до інших небезпечних тенденцій: кияни не вчаться розбиратися у київських депутатах, кандидатах у міські голови. Наприклад. Нинішня міська рада, яка зараз підтримує Попова, а до того підтримувала Черновецького, - це представники від трьох помаранчевих блоків, які перемогли на виборах, а потім поступово перебігали на бік Черновецького, а згодом - на бік Попова. Прізвищ цих людей кияни й не пам’ятають. Але їх потрібно знати. Поки ми цього не навчимося, нам будуть «втюхувати» за рахунок великих брендів темних конячок, які потім будуть тишком нишком або землю ділити, або кудись перебігати.

Тому я постійно підкреслюю, що демократії треба вчитись. Потрібно вчитися розбиратися в програмах, персоналіях. І всі ці ілюзії, що може бути один лідер, а за ним шлейф, небезпечні. Впливати на політику – це не тільки один раз прийти на виборчу дільницю.

Нещодавно декілька народних депутатів вийшли з «Батьківщини». Чи продовжиться ця тенденція?

Олесь Доній: Цього зараз ніхто не може сказати. Формування списків у партіях йшло в такий непрозорий спосіб, що ніхто не знає, хто і за які заслуги туди потрапляв. З шести осіб, які йшли по спискам опозиційних партій, але не увійшли до опозиційних фракцій, або вийшли з них, по п’ятьох була інформація (у мене принаймні) ще до виборів. Було відомо, що ці люди в потрібний для влади момент вийдуть з фракції, чи почнуть голосувати з владою. Що, хтось не знав про людей Жванії, чи про Табалових? Але за що їм давали місця у списках? Де люди перевірені роками? Де Михайло Волинець – лідер незалежних профспілок? Де Юрій Гримчак? Де Володимир Філенко? Чому замість них у списки потрапляли мільйонери. Це питання не до мене, а до Яценюка, Мартиненка. Тепер вони роблять великі очі і кажуть, що вони не знали. Тому ніхто не може сказати, чи будуть виходити люди ще.

Чи є вихід з парламентської кризи? Або Україні вже варто готуватися до позачергових парламентських виборів?

Олесь Доній: Я якраз не боюся розпуску Верховної Ради зараз. Я вважаю навпаки, що, якби перевибори Верховної Ради відбулися по тому недолугому виборчому законодавству, яке є, це був би хороший шанс для перемоги опозиційних сил. Зараз опозиційні сили будуть змушені певною мірою очиститись попри бажання, або небажання деяких партійних лідерів.

Набагато небезпечніше, якщо ця криза буде затягуватися, Янукович і команда встигнуть провести референдум, де буде визначено перехід до повністю мажоритарної системи, зменшення кількості депутатів. Тоді є всі шанси, що наступний парламент нагадуватиме парламент Білорусії, де взагалі немає опозиційних політиків.