Дєнь Пабєди як День Поразки, або історія про двох Ань
Мабуть, саме через неї я найбільше й ненавиджу День Перемоги, Червону армію, усю війну і весь повоєнний розклад сил, паради й ветеранів, саме через неї дорікаю повстансько-визвольним потугам нашого народу, які так і не вибороли тоді незалежності, саме через неї мені чужий цей пафос Бальшой Пабєди, - через Аню. Точніше кажучи, через двох Ань.
Мабуть, саме через неї я найбільше й ненавиджу День Перемоги, Червону армію, усю війну і весь повоєнний розклад сил, паради й ветеранів, саме через неї дорікаю повстансько-визвольним потугам нашого народу, які так і не вибороли тоді незалежності, саме через неї мені чужий цей пафос Бальшой Пабєди, - через Аню. Точніше кажучи, через двох Ань.
Бо був у моєму житті період під час навчання в університеті, коли я зустрічався одразу з двома дівчатами. Тобто ні, бо це не так я зустрічався з ними, як вони зі мною. Точніше, зовсім не так, бо я зроду навіть в думках не мав чогось такого аморального й ловеласного, але воно якось само собою вийшло. І мушу визнати – дуже мене мучило за це сумління. Дуже. Ну справді. А все тому, що я зустрічався з Анею, потім з нею посварився, і через якийсь час почав зустрічатися з іншою Анею. Все б нічого, та за два дні я ні сіло, ні впало помирився з першою Анею, тож став щасливим (насправді нещасним) кавалером одразу двох Ань. Другу я ніяк не наважувався покинути: по-перше, бо кидати дівчину заради іншої – це зрада, а по-друге – з жалощів (ну бо добре в мене серце). Слід було терміново щось вирішувати з цією ситуацією, але – як завжди в подібних випадках – кожне вигадане рішення видавалося гіршим за попередню ідею. Тож я взяв тайм-аут і думав, залишивши цю прикру історію на волю Божу.
А Ужгород – настільки невелике місто, що в ньому не варто зустрічатися навіть з однією дівчиною, а не те, що з двома одразу. Особливо якщо тебе всі впізнають. Тоді кожне публічне місце – від вулиці до кав’ярні – може стати провалом і викриттям. Я скоротив до мінімуму «виходи в світ» з Анями (з кожною, ясна річ, окремо), намагаючись бачитися з ними вдома чи обмежуватися спілкуванням по телефону. Життя якось унормувалося і я вже очікував, що якісь із цих двох стосунків помруть, зів’януть від нудьги й буднів, і все вирішиться саме по собі.
Процитую класика: «Ніщо не віщувало біди». Все було гаразд, аж поки не настало 9 травня, Дєнь Пабєди. Вихідний день, тобто час, на який претендували обидві Ані. Одній я пообіцяв поїхати з нею на пікнік з друзями, іншій же розповів історію про вмираючого родича, який у останні хвилини захотів побачити всю велику родину, тож «мушу їхати, зрозумій, сорі і наступні вихідні – обіцяю – будуть тільки для нас».
«Аню, - сказав я 9 травня зранку в телефонну слухавку до однієї, маючи на увазі іншу. - Ми вже під твоїм під’їздом, виходь, не барися, бо з такими темпами на жоден пікнік ми не встигнемо!». «Який ще такий пікнік, - відрекошетила друга Аня, почавши здогадуватись про наявність першої. - Який такий під’їзд, якщо я живу в приватному будинку, і як там твій помираючий родич, невже воскрес?» «Воістину воскрес», - лише й знайшовся з невдалою відповіддю я. Далі описувати ситуацію немає сенсу, її фінал був визначеним заздалегідь – я втратив обох Ань. І, чесно кажучи, ще невідомо кому в цьому більше пощастило – їм чи мені.
Втім, часом (як от зараз, переглядаючи стрічку фейсбуку, заповнену за- і проти-перемогівським флудом) думаю: а як би розвивалася ситуація, якби ніякої Пабєди не існувало, бажано вкупі з Радянським Союзом? Якби не було в історії сталінського пафосу, а потім розвінчування культу особи, якби не було традиції героїзації зла, якби не було гонки озброєнь, усіх цих парадів і воєнно-поліцейських держав, заснованих на крові, вбивствах і насиллі? Якби не було усіх цих вихованих на кровожерній ідеології совків, завдяки яким і в незалежній Україні святкується Дєнь Пабєди, та ще й виділяється окремим вихідним. Мабуть, я був би щасливішим. І не лажанув би так бездарно з Анями, непогані ж були дівчата.
Ех, якби не той клятий вихідний 9 травня, яким би іншим могло бути моє життя!