2015-й як рімейк 1999-го?

Останні пару років стало «струйово» збиткуватися із наполеонівських планів та заяв Віктора Януковича та його команди зразка першого післявиборчого березня: ми, мовляв, прийшли на два терміни, на десять років, або навіть і більше.

Піком знущань стали парламентські вибори – лейтмотив опозиційної риторики та публіцистики повторював, як мантру, таку тезу: «а ось бачите, «регіонали» не здатні виграти чесно, а ось бачите, за пропорційкою вони програли», і так далі.

Це «законні» кпини, адже ПР і справді програла ці вибори та створила «плаваючу» більшість лише разом із кооптацією іншопартійних, позафракційних, навіть іншофракційних («тушок»), але й тих не вистачає зазвичай без комуністів для будь-якого ключового голосування. Більш того, знову рушив процес тушкування «Батьківщини». Але змушує замислитися інше, оскільки вищеописане є деревами та галявинами, але не лісом. Звернімо увагу на кілька тенденцій політичного, суспільного та ділового життя, що все яскравіше себе проявляли у плині днів. І поміркуємо, що вони нагадують.

Тренд перший – консолідація капіталу. За три роки з обійми «донецького середовища» ніхто не випав, не перетворився на опозиціонера, не виламав шмат фракції, не створив опозиційного ЗМІ, тощо. Так, за межами донбаського домініону відправили на примусову пенсію «регіоналів» зразка середини 2000-х, що крутилися в цій спільноті ще з часів «ЗаЄди».

На прикладі однієї лише Буковини, де біло-блакитні завжди до 2010 р. були у меншості, але отримували солідний відсоток (як на захід): втратив посаду очільника обласної міліції Микола Харабара, посунули з номінації до ВР потужний клан Семенюків, втратив вплив лідер «регіоналів» майданної та пост-майданної доби Микола Романюк, тощо.

Подібною є еволюція партії і в решті українських провінцій.

На місце старої партійної гвардії приходять висуванці Рината Ахметова, Дмитра Фірташа, Януковича-молодшого, угруповань зсередини донецької спільноти у Раді, АП, КМУ. Але вони не тільки виступають спільною фалангою, але й ламають та приєднують (кооптують) чужі ФПГ та спільноти, створюють міжнародні корпоративні альянси.

Так, спроби «призначення» Петра Порошенка спільним кандидатом від опозиції та продаж ним низки медіа-активів показують, що він усе-таки грає за табір влади.

Навряд чи опозиція знайде дружелюбних співрозмовників і в офісах американських Exxon Mobil чи Chevron, або британсько-голландської Shell (більш того, «Свобода» псує їм кров разом із комуністами). Йтиме до Ради за округом Лебедєва (а себто – за квотою Дмитра Фірташа) новоспечений громадянин України Вадим Новинський («Смарт-груп»). Попри розбіжності та закиди, не відчувається серйозного тертя між табором влади та бізнес-групами Ігора Коломойського чи Віктора Пінчука…

Все це нагадує історію об’єднання тоді ще молодого українського капіталу, навколо Леоніда Кучми перед кампанією за переобрання другого президента у 1998-9 р. Адже тоді Бакай і Тимошенко, Ющенко та Пінчук, «дніпропетровські» та «донецькі» опинилися в одній команді, захищаючи свій класовий та територіальний інтерес проти загрози розкуркулювання та переходу важелів впливу до Москви.

Тренд другий – створення медіа-машини, спрямованої на кампанію переобрання. Зауважте, що у 1999 році присутність конкурентів Леоніда Кучми в телеефірі – Мороза чи Симоненка – була мінімальною. Звісно, зараз не часи Web1.0., але про ризики сценарію сімейку для Банкової – трохи згодом.

Про використання ЗМІ подібним чином в коментарі «Главкому» так розповів головний суперник Леоніда Кучми у 1999 році Олександр Мороз:

«Під час всіх парламентських та президентських кампаній медіа-простір був зорієнтований на представників влади, адже крупний бізнес в Україні завжди був у тісних стосунках з виконавчою владою, а в останні роки й сам став владою.

Саме тому ЗМІ, які контролюються представниками кланово-олігархічних угрупувань будуть працювати на того кандидата, який гарантує їм «недоторканість» у майбутньому. Інші, опозиційні(не за назвою, а за змістом) політичні сили, будуть або висвітлюватись лише у негативному спектрі, або зовсім не будуть згадуватись. Адже перемагає не той кандидат, в якого є відверте бажання змінити життя людей на краще, а той, про кого говорять!

Виходом з цієї критичної ситуації є:

1. Відсторонення бізнесу від влади. А це означає проведення змін у самій системі влади, посилення ролі місцевих громад у житті держави, проведення виборів за відкритими партійними списками, тощо.

2. Створення громадського телебачення, яке дозволить висвітлювати позицію не лише влади та «реєстрової» опозиції, а й інших достойних політичних сил.»

Тренд третій – витіснення можливих суперників з надр власного табору. Випханий за кордон Валерій Хорошковський (добре, що хоч не методом 90-х, як Павло Лазаренко). Помножений на нуль Сергій Тигіпко. Втратив публічність, хоча й втримався Сергій Льовочкін. На запопадливого чиновника перетворився Андрій Клюєв. Геть маргіналізовано Валерія Коновалюка, довго протримали «на морозі» Нестора Шуфрича. Геть антихаризматичними є нинішній прем’єр та спікер. Біля червоної лінії вібрує лише Олександр Єфремов, якого опозиційний колега Андрій Іванчук раптом необачно атестував як такого, що приймає рішення самостійно. На Печерську нинішніх часів це не вітається. У 1999 році Леонід Кучма не мав своєї партії, працював в умовах ворожого до себе парламенту, але серйозних парламентських амбіцій не демонстрували ані Валерій Пустовойтенко, ані Володимир Литвин. Ембріонально, але ситуація подібна.

Тренд четвертий – у 1998 році тодішня влада розгромно програла парламентські вибори лівиці. Це не завадило Кучмі не тільки незабаром переобратися, але й згодом блискавично пере форматувати Раду під себе. Одним з інструментів перемоги на виборах та в між фракційній боротьбі у раді був такий: троянського коня. На той час – конотопської кобили. Чи втемну, чи за домовленістю Наталію Вітренко використали для руйнування президентських шансів Олександра Мороза і виходу до другого туру комфортного Петра Симоненка, який до сьогодні лишається другом великого бізнесу. У 2015 році таку роль – розкольниці Вітренко, або «зручного» Симоненка – готують для Олега Тягнибока. Показовою у цьому сенсі є заява про вихід з лав «Свободи» лідера її фракції у чернівецькій облради Назара Горука («не хочу стояти на одній трибуні із тими, хто під’їжджає на мітинги на «лексусах», тощо).

Нарешті, тренд п’ятий – перехоплення порядку денного. Віктор Янукович упевнено почувається на морквяних грядках опозиції, виступаючи ледь не головним інтегратором України до ЄС, що перетворює зовнішньополітичні заяви меншовиків, де постулюється прихильність влади до «московства», на очевидну безглуздість. Так само у 1999 році Леонід Кучма раптом перетворився на затятого антикомуніста, цілував у ясна січових стрільців та вальсував із НАТО. Цього вимагала політична логіка…

Які ризики існують в цьому плані крутнути барабан українського поля чудес удруге, щоби на секторі «приз» ізнову замайоріло усміхнене обличчя Віктора Федоровича? Почнемо з кінця.

По-перше, євроімідж президента міцно прив’язаний до долі листопадового саміту в Вільнюсі. Провал асоціації означатиме, що все пішло шкереберть. Крім питання Тимошенко та інших тем, Москва здійснює шалений тиск на Берлін із тим, щоби зірвати підписання угоди. Та пані Меркель уже втомилася і від енергійних обіймів Володимира Путіна. Їй самій у вересні йти на вибори, і хоча українське питання виборців не хвилює, провал навіть «квазірозширення» означатиме слабшання ЄС і беззмістовність підтримки, що її надає Берлін Союзу.

Звісно, ситуацію здатна дещо врятувати Вірменія, але зрозуміло, що головний приз східної політики ЄС – це Україна. Україна або виконає умови ЄС і підпише угоду, або випаде з контексту Європи щонайменше до 2020 року. Від листопада залежить, чи переобиратиметься Янукович як зовнішньополітичний переможець, чи його рейтинг стрімко покотиться до рівня «моря політичних трупів», як такого, що не зміг домовитися ані із Заходом, ані із Росією.

По-друге, побити Кучму у 1999 році міг не будь-який єдиний кандидат від опозиції, а лише і тільки Мороз (хоча, не виключено, що за підтримки Мороза, Симоненка і Вітренко перемогти міг і Євген Марчук, але отримати їхню згоду на це було неможливо). Сьогодні маємо трьох лідерів опозиційних партій, і перемогти на даний момент можуть і Віталій Кличко, і Арсеній Яценюк, і Олег Тягнибок. Тому Банкова і намагається протягнути зміну – чергову – виборчої – системи. Але й тут упевненості немає. Жодної.

Бо політика уряду є вперто-людожерською.

По-третє, провал євроінтеграції і продовження нинішньої економічної політики – поодинці, або в комплексі – здатні призвести до занепаду рейтингу Віктора Януковича, занурення на рівень десяти відсотків. Гроші на соціальний підкуп населення (одна з причин бурхливого зростання популярності тодішнього голови уряду влітку 2004 року) взяти ніде, хіба що у великого бізнесу, а це суперечить класовій природі ПР. окрім того, Кучма у 99-му році здобув симпатії середнього класу пакетом із декретів, серед яких було запровадження спрощеної системи оподаткування.

Нинішній президент на це не піде – середній клас лякає його своїм волелюбством.

По-четверте, «домовитися з Інтернетом» не вийшло навіть у Володимира Путіна, в чому він щиро зізнався на останньому своєму марафоні спілкування із народом. Агітпроп викликає відразу в «ключових виборців» та їхніх мережевих угруповань, а отже переобиратись Віктору Федоровичу доведеться у жорстко конкурентному інформаційному середовищі.

Насамкінець, подальше погіршення економічної ситуації, спричинене не так зовнішніми факторами, скільки недолугою політикою уряду з утисків вільної підприємницької ініціативи, лобізмом держструктур та їхніх підрядників, «економією» на чому завгодно крім кишень мільярдерів та знахабнілих чиновників-баскаків – поєднане із поразкою на західному напрямі – неминуче розвалить табір «однодумців» під біло-синім прапором, чиї інтереси лише поки що не суперечать один одному. Старші та молодші «вуйки сім’ї» та вона сама, її середньовагові та міноритарні партнери в ЗАТ «Україна» почнуть скубитися за танучий ковалок народногосподарського сала, наражаючи суспільство на небезпеку – чи можливість – приходу до влади геть позасистемних елементів, чи розкладу нинішньої української території.

Тому рімейк-99 реалістичний лише за дотримання низки умов, про які згадано вище. Але щоби їх дотримати, президентській команді необхідний інтелект, виваженість та готовність до більш чи менш принаймні чесної гри.

А це, зауважимо – поки що в очевидному дефіциті.