Розширення ЄС на Схід. Чи здатна Москва щось із цим удіяти?

Ознайомившись із статтею польського оглядача Даріуша Мартиняка, не можу втриматися від іронії. Та обставина, що програма (взагалі – геополітичний проект небаченого масштабу!) «Східне партнерство ЄС» нібито перетворюється на об’єкт критики в країнах, що нею охоплено – свідчить радше на користь ефективності Східного Партнерства, аніж навпаки.

У цього явища є два рівні.

На першому рівні ми стикаємося із протидією з боку решток архаїчних еліт у зоні партнерства, які підживлюються, в тій чи іншій формі та об’ємі, московським істеблішментом. Приклад дуже простий – те саме, що почув пан Мартиняк стосовно занепаду, корупції, зубожіння Молдови ніби у наслідок євроінтеграції у Будапешті на форумі «ЄС - Україна», автор цих рядків почув у Санкт-Петербурзі на форумі «Економічна перспектива ЄврАзЕс».

Але… від комуністів та соціалістів з Молдови, які сьогодні не тільки знаходяться в опозиції, але й конкурують за увагу Москви.

Взагалі, контекст нинішніх запальних баталій – інформаційних, економічних, філософських – абсолютно зрозумілий: наближення години «Ч». Через півроку, а фактично – раніше – вирішиться доля України на перспективу цілої генерації. Запеклість трибунів контрінтеграції пов’язана якраз із успішністю Східного Партнерства, оскільки, згаявши щонайменше два роки, Росія визначила «м’яке» розширення ЄС на схід як загрозу номер один.

Питання, звісно, чи здатна Москва щось із цим удіяти?

Думку про те, що розширення ЄС упритул до російського кордону по всій його європейській ділянці (а не лише в Карелії та Калінінграді) є значно серйознішим викликом, аніж розширення НАТО мені доводилося чути від російських дипломатів та вчених-дипломатів (зокрема від Олександра Данілова, завідувача відділом європейської безпеки Інституту Європи РАН) ще у далекому 2001 році, і тоді вона звучала якось по-чудернацькому.

Але сьогодні – навряд.

Претензія на статус великої держави, спроба наповнити позитивним змістом поняття «імперія» (до речі, аж ніяк не приречена на цілковиту невдачу!), заявка на зону впливу, яку би визнавали Вашингтон, Брюссель та Пекін – але за небажання або неможливість витрачати на імперіалізм кошти, бодай сумірні із світоглядно-геополітичним конкурентом результують у витисканні Росії з Європи.

Москва тривалий час сприймала Східне Партнерство як «троллінг». І тільки зараз судомно усвідомлює, що це і є європейська інтеграція її «ближнього зарубіжжя» із відтермінуванням офіційної перспективи членства. Цікаво, що консервативні російські філософи довели більшу свою вправність, аніж дрімотний російський МЗС чи військові – так, ще на самому початку 2009 року, коли про старт Партнерства ще не було публічно задекларовано, у студії «Радіо Петербург» ми дискутували із керівником філії Російського інституту стратегічних досліджень на північному заході РФ Андрієм Вассоєвічем та одним із лідерів петербурзьких українців Олександром Близнюком. І досить несподівано доктор філософських наук Вассоєвіч, який і веде цю авторську програму, сказав, що у Росії уникають називати ЄС імперією. Чому несподівано?

Бо для західних глобалістів «нова форма держави», «наддержава нового типу» є, де-факто, евфемізмом, що маскує спадковість між ЄС та імперіями минулого. Це й Римська республіка, і Римська імперія золотої доби, коли влада цезаря нагадувала нинішню президентську в США (а саме часів династії Антонінів), і Священна Римська імперія, і Ганза. Для російського істеблішменту визнання ЄС постмодерною імперією, а не у «кондовій» манері, просто ще однією міждержавною організацією – є складним кроком, оскільки це удар по ідентичності.

Адже російський бюрократичний капіталізм намагається – щиросердно, до речі – імітувати російську імперію XIX століття. Так, свідомість керівника російської держави, як би він це не заперечував, ще занурена у «холодну війну», звідси й важка адаптація до факту, що ключові питання політики ЄС вирішуються у Брюсселі та Страсбурзі, а не в Берліні чи Римі. Відповідно, це не тільки конкуруючі проекти, але й конкуруючі у нерівних умовах: Європа апелює до майбутнього, Росія – до минулого.

Розвивати цю думку – про те, що ця перемога Заходу буде вирішальною, оскільки зробить російський проект у його нинішньому вигляді беззмістовним – тут не буду (якось іншим разом).

Проміжний висновок – нарощування російського спротиву Східному Партнерству руками архаїчних за природою політичних угрупувань-клієнтів на сході Європи – аргумент на користь успіху цього проекту.

Другий рівень цього явища – критики східного партнерства політиками країн, що до партнерства входять, має інше підґрунтя. Цікаво і водночас показово, що це підґрунтя – європейське.

Справа в тому, що звалювати непопулярні кроки у внутрішній, зокрема соціальній та торговельно-промисловій політиці на «безсердечні» союзні інститути, що в них нібито «домінують якісь іноземці» – це стара гра публічної політики країн-членів.

У нас в такій ролі виступали раніше і частково продовжують виступати МВФ, Світовий Банк, або США (наприклад, міфологізовано номінацію Віктора Ющенка на посаду прем’єра у 2000 році, мовляв, зробити це Кучму змусив Гор, і цілковито ігнорується роль, скажімо, того ж Ющенка у справі переобрання Кучми на другий термін, тощо).

Позитив нової навички політиків країн партнерства – транслювати невдоволення виборців на «брюссельських бюрократів» – у тому, що як вони самі, так і виборці приймають Європейський Союз як ключовий фактор своєї соціальної буденності.

Зрозуміло, що подібна логіка відсутня, скажімо, у Білорусі – її пов’язують з Європою інші канали.

Європейство лише пускає коріння в Азербайджані – але, зауважте, наш шлях до ЄС теж почався з Євробачення і перемоги на ньому, дев’ять років тому. І вже днями Баку де-факто підтримав резолюцію Генасамблеї ООН, що засуджує політику Ассада і закликає Раду безпеки ООН зробити відповідні кроки щодо ситуації в багатостраждальній Сирії. Хоча, здавалося би, що є багато факторів, що утримали би Азербайджан від подібної позиції.

В решті країн – Україні, Молдові, Вірменії та Грузії – відбувається непроста боротьба навколо здійснення європейської мрії. Нещодавнє інтерв’ю Бідзини Іванішвілі каналу «Євроньюз» свідчить про випробування, що крізь них проходить європейський курс Грузії, приміром, прем’єр-міністр згадав про необхідність зафіксувати угоду про перспективу членства Грузії в ЄС. У Києві добре знають, нащо й кому завжди кортить витягти з кишені цей камінчик спотикання…

Але попри вищесказане, Східне партнерство – аж ніяк не тотожне «Середземноморському союзу» чи ще іншим, майже суто дипломатичним чи технічним угодам ЄС. Реалізація Східного Ппартнерства – підписання «Вільнюської унії» -- останній крок перед перетворенням Європейського Союзу на справжню наддержаву, і першу таку в епоху постмодернізму та постіндустріалізму.

Росія ще спробує сформувати свій блок чи «неоконсервативну імперію» в Азії, але цей проект вже має якусь бліду перспективу. Імперія, чи блок – значно дорожчі за «Челсі» і складніші за ідею «бабло перемагає зло». Гадаю, що після поневірянь в Азії, де за гегемонію змагаються значно сильніші гравці, Росія розпочне повернення додому. До Європи.

Тим більш, що Європа буде геть поряд, у Хуторі-Михайловському – за 537 км від Москви. І саме це вирішується сьогодні – у «битві за Київ».